Кілька моїх друзів, які перебувають на фронті, якось попросили порадити кіно для перегляду або ж, за можливості, закинути кілька стрічок на флешку, аби, як буде час, глянути щось цікаве. У зв’язку зі стабільним відключенням світла перегляди стали частішими. Щось дивився на ноутбуці, дещо демонстрував у межах «Кінозалу ім. Стенлі Кубріка». Буду радий, якщо комусь добірка стане в пригоді. Не прив’язуватимусь до новизни робіт, а радше виходитиму з цікавості до них.
«Сенека. Про створення землетрусів» (2023), режисер Роберт Швенке
Цікавість до цієї роботи пов’язана із захопленням книгами древніх стоїків. «Листи до Луцілія» тривалий час є настільною книгою, яка лежить на робочому столі на радіо «Єден». Це не той варіант книги, яку читаєш кожної вільної хвилини. Скоріше — життєві поради, які треба вживати порційно, як каву, однієї на день може вистачити, хоча багато хто з ужгородців посперечалися б.
Якось несподівано почув від одного приятеля, що фільм про Сенеку вийшов у прокат, а головну роль там зіграв Джон Малкович. У кінотеатрах його не показували, зрозуміло чому, масового глядача філософією до зали не притягнеш, хоча було б добре. Тому кіно знайшов на теренах інтернету, на українському трекері «Толока» він є в українському дубляжі.
Сенека у виконанні Малковича трішки не збігається зі своїм джерелом, адже філософ був досить тілистий, та хіба художнє кіно мусить бути документом? Натомість сенс роботи чистої води стоїчний із вічними запитаннями до самого себе, що ти контролюєш у цьому світі? Чи варто боятися смерті? Як треба жити?
Сенека ставив вистави, в яких розповідав про доброчесність, мудрість та розсудливість, а паралельно з тим виховував, як вчитель і наставник імператора Нерона. Від тієї справи мав достаток, але й одночасно і смерть, адже імператор наказав йому покінчити життя самогубством. Такий метод кари не кожен міг собі дозволити, і до Сенеки подібна участь спіткала Сократа. За що привладні люди усували видатних мислителів? Чому їхня правда заважала тим людям жити, а найголовніше чому філософи приймали смерть мужньо, запитання, які виникають під час перегляду стрічки. Власне, мені здалось, що у фільмі акцент на сумніві, коли от-от треба надрізати собі кровоносні артерії. Мить найбільшої перевірки своїх принципів, бо ж писати про добрі справи та неминучість смерті — одна справа, а коли ти маєш відійти у засвіти і стоїш на порозі цього переходу, час ніби зупиняється. Це нагадує момент сумнівів Ісуса у пустелі. Та й загалом ані видатним філософам, ані людині-Богу, а звичайному люду тим більше не є чужими думки про сумнів. Про можливу марність життя. Зрештою, кіно часто має театральну мізансцену, де важко зрозуміти, де вже смерть, а де її очікування.
Окрім Малковича у кіно бачимо й онучку Чарлі Чапліна — Джеральдіну Чаплін. Бачимо людські пороки й чесноти, і, звісно, Сенеку, який з цікавістю читається у 21 столітті. Той землетрус триває і понині.
«Афтер» (2023), режисер Антоні Лапіа
Гарне молодіжне кіно, що більшою частиною екранного часу є техновечіркою. Це Париж, і вихідними молодь заповнює нічні клуби, де в тісноті віддається трансовому стану, часто із вживанням наркотиків та запиванням їх алкоголем. У тому двіжовому світі є свій ритм і взагалі здається, що всі присутні об’єднані одним і тим же станом. Але якщо спробувати описати його, то цей досвід виявиться у кожного індивідуальним. Декому здається, що бути щасливішими неможливо, а дехто з більшим стажем вже не бачить сенсу продовжувати це далі. Головні герої знайомляться у натовпі. У них різні професії, він — водій “Убера”, а вона — юристка, проте в тому середовищі це не має жодного значення, аж поки вони не виходять за межі клубу. Головні герої залишають дискотеку і йдуть на домашнє тихе афтепаті. Там починаються розмови про місце людини в житті, про справедливість, революції та свободу вибору.
Кіно може зайти тим, хто осмислює своє веселе, фестивально-клубне минуле. З початком війни для декого це стало анахронізмом, даниною молодості або ж її пережитком. Музика втратила ту вагу, яку мала раніше, а фестивалі свободи біля наших закритих кордонів залишаються такими для когось іншого. То, виходить, багато ілюзії є в моментах, коли в одному місці багатьом людям здається, ніби ми всі відчуваємо одне й те саме, що існує світ без болю, а трансовий стан буде тривати вічно. Фільм надзвичайно атмосферний, у ньому людська тяга до швидкого задоволення змінюється сном, який є рятівним.
«Перл» (2022), режисер Тай Вест
У горор-сегменті кіно є такий піджанр, як слешер. Простими словами — якась різанина на екрані. Колото-різані, як кажуть. І направду з дитинства усвідомив, що не віддаю перевагу фільмам жахів, бо чутливий до них. У шкільні роки найбільше лякав Фредді Крюгер, і коли він приходив до мене уві сні кілька ночей поспіль, ставало дуже не по собі, я обіцяв собі, що ще раз — і я розповім все батькам, і, мабуть, звернемось до психолога, а в 90-их вони тільки були в тому ж кіно. Через це зайвий раз не дивлюсь щось таке, що навмисно жахає, але кіно обираю часто за візуальною складовою. І так мені на очі потрапила Перл. На постері дівчина в яскраво-червоній сукні зі сокирою в руках. Обличчя її якесь дитяче, але та сокира додає дорослості. З постера перейшов на трейлер, а потім і помітив у сегменті англомовного інтернету, що є кілька мемів із цього фільму. На одному з них героїня сльозливо кричить членам журі: «Ні, я зірка!».
Слешер — це не надуманий демон з-під дитячого ліжка, а скоріше людина і її внутрішній світ. Має бути причина і мотив для вбивства. Це дуже близько до трилера чи детектива, й кольори цієї стрічки такі яскраві, як у голлівудських мюзиклах. Направду ця мрійлива естетика тут є, а сам світ естради і глядачів — причина всіх лих дівчини Перл.
Події стрічки розгортаються у 1914 році. У США з Європи потрапляє іспанський грип, а ще лютує Перша світова війна. Перл живе на фермі десь на півдні. Її сім’я переїхала сюди з Німеччини. Батько через хворобу прикутий до візка і близький до стану стабільної коми. Мати дуже строга пані, яка не дозволяє дівчині віддаватись марним фантазіям, а також слідкує за донькою, аби та зайвий раз не їздила просто так у місто дивитись кіно, яке її розбещує. Сама Перл чекає на чоловіка, який добровольцем пішов на фронт. Вона мріє бути танцівницею, але натомість мусить годувати тварин на фермі. Вони її перші глядачі, а свою сексуальну енергію вона реалізовує на опудалі, що відлякує воронів на кукурудзяному полі. Успішний світ стає все більше віддаленим від реальності, суворі заборони призводять до злості, яку на собі відчувають спочатку звірі на фермі, а потім і всі рідні. Далі — уже багато «рубанини».
Коли дивився кіно, думав про циклічність історії (пандемія і війна 100 років тому), про те, що нереалізовані мрії часто призводять до депресії, з якою важко дати раду без сторонньої допомоги, а також відзначив для себе дуже потужну акторську роботу Маї Ґот. Вона вміло демонструє нервові розлади, змінюючи різні стани свідомості в одному кадрі. Щира усмішка переливається у скляний і розгублений погляд, який, зрештою, трансформується в обличчя розпачу і нестримного болю.
«Бал ґазда» (Розпорядник балу) (1977), режисер Фелікс Фальк
Нещодавно відійшов у засвіти Єжи Штур, відомий польський актор та режисер, один із представників течії «кіно морального неспокою», що було актуальним у Польщі у 70-80-х роках і мало на меті показати, як лозунги і кричалки партії не співпадали з реальним життям. Штур запам’ятався образами героїв, що виглядають не героїчно, а більше карикатурно. Багато знімався у Кшиштофа Кесльовського та Зануссі. У публікації кінокритика Андрія Плахова про Штура побачив роботу, що зацікавила сюжетом. Називається «Wodzirej», яку можна адаптувати на закарпатський манір, як «Бал ґазда». Раніше в містах і селах проводили бали і їх мав хтось контролювати, це був ведучий або іншими словами «бал ґазда». Робота Фелікса Фалька 1977 року показує Польщу ще комуністичною країною, яка починає занурюватись у велику кількість вечірок. Співаки співають про ніби недалекий карнавал у Ріо, в ресторанах виступають жінки у відвертих сукнях, і завжди є ведучі, які тримають публіку в тонусі. Герой Штура Людвіг — один із них. Само собою у соціалістичному таборі ведучий не міг працювати сам на себе, тому існувала певна естрадна профспілка ведучих, роботу їм видають через якісь кабінети, не пояснюючи логіку відбору — нині розважаєш людей на заводі, завтра у школі, а потім, можливо, буде показ мод на швейній фабриці. Паралельно, звісно, ресторани б’ються за глядача, тому ведучі є і там. Місто, в якому живе Людвиг, от-от відзначатиме 500 років, і відбудеться суперпотужний бал, який транслюватимуть у прямому ефірі телебачення. Така подія буває вкрай рідко, і головний герой вирішує понад усе стати ведучим на тому балу, навіть якщо йому доведеться усунути всіх конкурентів. Трансформація з веселого чоловічка, який заводить гостей на танці і співи, до нестерпного кар’єриста відбувається поступово. Ніби Людвіг ще має шанс повернутись на старе коло, де все було досить непогано, — дружба, любов, чиста совість та успіх, але йому настільки затьмарює розум, що будь-які зміни на краще вже незворотні.
Насамперед кіно мене зацікавило сюжетом, адже я і сам багато років був ведучим різних заходів. Видно, що з 70-х років і дотепер робота вважається добре виконаною, якщо люди радіють, співають, повторюють танці. Деякі конкурси Людвіга були досить ризикованими, але від того і цікавими, як-от привʼязана до мотузки пляшка шампанського, якою він розмахував над головами гостей, і хто максимально близько підійде, той переможець. У світі ведучих, як і, мабуть, у світі акторів театру (я таке чув), завжди знайдеться місце заздрощам. Серед плеяди ведучих нашого маленького міста часто можна було почути злі жарти одне про одного. Про успіх понад усе гарно зачитав репер з Рівного Апекс цитатою «Однозначно це — успіх, та успіх неоднозначний».
Фільми, які очікую
«Відблиск» (2021), режисер Валентин Васянович
Після робіт «Рівень чорного» та «Атлантида», здається, це — найцікавіший український режисер. «Відблиск» буде умовним продовженням тематики «Атлантиди». Дивно, що кіно ще не потрапило на український екран, хоча зняте у 2021 році. У «Атлантиді» була історія солдата, що повертається з війни і намагається жити далі з посттравматичним синдромом. Уже на початку ми бачимо перемогу України, вона тільки текстово озвучена, а на картинці — викопування залишків бранців і їхня ідентифікація, все сухо і по факту, але скільки пророчості у цих кадрах. «Відблиск» буде ще важчим, адже головному герою доведеться пройти російський полон. Так ці останні роботи вкрай важкі для перегляду, але вони показують війну без романтики, не документальною, хоча, на перший погляд, все виглядає наближеним до реальності. Сам Васянович у інтерв’ю журналу «Кіно Коло» каже, що не вміє, як би не хотів, робити документальне кіно, пробував, та щось всередині нього каже, що це не можна показувати, натомість продовжує працювати з терміном «кінотеатр». Є тло (сцена), до якої потрапляє герой, і бажано, аби він увійшов у сцену однією людиною, а вийшов з іншим досвідом.
«Редакція» (2024), режисер Роман Бондарчук
Попередні роботи автора «Вулкан» та «Українські шерифи» дуже зачарували. Останні навіть висувались на Оскар, і, якби моя воля, то дав би їм ту статуетку. Режисер — із Херсона, і саме через його роботи я почав цей край вивчати. Його стрічка «Редакція» знята ще до повномасштабної війни, але події в ній, можливо, і є причинами, через які наша країна не може стати на ноги навіть у відносно мирний час. Головний герой «Редакції» Юра — ідеаліст. Прагнення до справедливості приводить його до роботи в місцевій газеті на Херсонщині. Але виявляється, якщо ти працюєш регіональним журналістом, то легко можеш опинитися у вирі фейкових новин і корупційних схем. Особливо, якщо на носі вибори мера, а головний кандидат роздає передвиборчі обіцянки попри те, що перебуває в комі.
Читав коментарі деяких українців, що виїхали за кордон, вони дивились фільм у Берліні на кінофестивалі і наголошували на тому, що таке кіно не можна показувати в Європі, адже воно дискредитує нас, і партнери грошей не дадуть. Натомість я вважаю, що режисер — творець, і це треба поважати насамперед, потім потрібно врахувати досвід і попередні роботи, а, зрештою, помилки нашого суспільства варто виносити на широкий загал, краще показувати їх і висміювати, дискутувати про них, дивитись на себе збоку, навіть якщо бачиш у відображенні дзеркала не те, що хотів би «відіти», аніж робити героїчне кіно, яке має мало спільного з реальністю.
«У пошуках клезмерів» (2024), режисери: Леандро Кох, Палома Шахманн
Фільм «У пошуках клезмерів» виходить далеко за межі звичайної музичної документалістики. Це гібридне роуд-муві, де режисери – Леандро Кох та Палома Шахманн, онуки єврейських емігрантів, – поєднали вигаданий сюжет з особистою історією, зігравши кіноверсії себе самих. Їхня експедиція до кордонів України, Румунії та Молдови у пошуках зникаючої культурної спадщини розкриває контекст існування клезмерської традиції та причини її поступового вимирання.
В ці дні – 7-9 серпня в Ужгороді відбувається кінофестиваль «Кіно сусідів». Чергове кіносвято для нашого міста, за яке можна подякувати Кирилові Марікуці. Раджу не пропускати фільми з Румунії, Словаччини, Польщі, Угорщини та України, їх можна буде глянути протягом кількох днів. Покази відбуватимуться в Ужгородському замку і кінотеатрі «Multiplex». Зокрема, роботу «У пошуках клезмерів» можна буде побачити в межах цього фестивалю.
«Носферату» (2024), режисер Роберт Еґґерс
Це черговий римейк на однойменну роботу Фрідріха Мурнау 1922 року, що є класикою німецького кіноекспресіонізму. На диво, це ледь не перший фільм, що почав розповідати про вампірів-упирів. Мурнау мріяв екранізувати «Дракулу» Брема Стокера, але через відмову автора до кіноадаптації трішки переінакшив сюжет і героїв, аби тільки зробити своє. Сто років тому цей фільм говорив більше про наслідки страшної Першої світової, аніж був звичайною страшною історією. Зараз Роберт Еґґерс знову виймає упиря з труни, мабуть, актуально. Попередні роботи режисера «Відьма», «Маяк» та «Варяг» естетично захоплюють, то очікуємо продовження доброї традиції.
Якщо вам подобається те, що робить команда Varosh — підтримай нас донатом тут.
Олексій Уманський для Varosh
- “Коли на маркеті я думала, що треба взяти паузу, я себе ненавиділа”: Саша Кость про збори для військових, депресію та мотивацію
- Уберуся в коцованю у валилі биту… Традиційна гуня у давніх весільних обрядах Закарпаття
- Незламні захисники: історії військових у фотопроєкті Varosh
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.
