Ужгородка Олеся Макара — вогняна жінка. Вона перевозить через українсько-словацький кордон авто для наших військових. Трапляється і по три машини на добу. Подеколи перебуває у триденній черзі, а інші водії довкола бувають агресивними. Проте Олеся є сміливою, жартує, що й здачі може дати.
Розповімо про неї та її волонтерство. До речі, ми записали інтервʼю з другої спроби, адже першого разу водійка застрягла на кордоні на дві доби.
— Як ти витримала ті дві доби?
— Нічого, вчора повернулася після трьох (сміється, — авт.).
Цілком логічно обрати саме таке волонтерство, адже Олеся з 14-ти років керує автомобілем, а це — близько 30-ти років досвіду. Має двох дітей, 19 і 14 років, річного внука. До війни займалася власним бізнесом — магазином брендового одягу. Тепер справа на паузі.
Чоловік Олесі працює за кордоном, а якраз на початку війни їй надійшла пропозиція роботи в Європі. Відмовилася.
— Бо я знала, що треба буде допомагати в Україні, знала, що я це зможу, тому залишилася.
Жінка побачила оголошення Віталія Глаголи, який представляє Благодійний фонд Сергія Притули. Йшлося про потребу в перевезенні авто через кордон.
Наразі більшість чоловіків не може виїздити, відтак активніше включаються жінки. Тим паче, в Олесі є подібний досвід. У 2014-2015 роках переганяла авто для військових через польсько-український кордон. У 2022-му її знов туди запросили допомогти. Проте на словацько-українському це легше робити, бо ж словацьке Вишнє Німецьке межує з Ужгородом. Олеся сміється, що “хоч трошки можна бути вдома, маючи двох дітей і внука”.
Процес відбувається так. Команда з фонду Притули збирає гроші, знаходить авто по всій Європі, купує, організовує доправлення на автостоянку у Вишнє Німецькому. Звідти Олеся та інші волонтери перевозять машини в Україну. В Ужгороді ремонтують, рихтують, фарбують. Далі – забирають із сервісу та їдуть колоною до офісів фонду у Києві та Дніпрі. Зазвичай за раз виїздять 2-9 автівок.
— Олесю, скільки машин ти вже перегнала?
— Після перших десяти вже не рахую (сміється, — авт.). Я так і на кордоні відповідаю, коли мене запитують словацькі митники. Але реально так і є: після перших десяти я не рахувала. Бо буває, що й по три на день.
Водійка каже, що траплялися черги і по три дні. Це якраз у період, коли кордони були перевантажені, бо всі хутко повезли машини на розмитнення. А ті, хто переганяє авто для ЗСУ, не мають зеленого коридору для гуманітарної допомоги, тож перебувають у загальній черзі.
Олеся возить із собою волонтерське посвідчення фонду Притули, яке можна перевірити за QR-кодом. Словацькі прикордонники зазвичай за ним пропускають швидше. Проте за надто довгої черги треба додатково попросити бодай пʼятьох-шістьох водіїв, аби поступилися. Водійці це важливо, адже іноді вона перевозить і по три авто на день.
Одні пропускають, а інколи трапляються запальні ситуації, конфлікти.
— Досі в мене були проблеми тільки з далекобійниками, бо їхала з ними в колоні. А тепер треба ще бути в черзі з тими, хто розмитнює машини (на період нашого інтервʼю, — авт.). Є нормальні, адекватні люди, які пропускають. Але є такий відсоток контингенту, котрий не розуміє, нічого не хоче знати і чути не хоче, і бачити не хоче. У такому випадку я завжди кажу, що, люди, скажіть, будь ласка, що ще має в цьому житті статися, щоби ви вже змінилися. Бо якщо війна, бомбардування не спиняють, то я вже не знаю, що може змінити.
Волонтерка мовить, що через сутички на кордонах їй морально важко, але, зрештою, усміхається і прямує далі.
— Спочатку намагаюся позитивно реагувати, але якщо не виходить, то можу відповісти і агресивно. Якщо треба, то й здачу дам (сміється, — авт.).
Можливо, це одна з причин, чому чоловіку Олесі не надто до вподоби її теперішня діяльність.
— Йому це не дуже подобається, але, як він казав, змирився з тим. Бо якщо я вже щось задумала, то нічого не зміниться.
Насправді, його підтримка і всієї родини дозволяє Олесі повноцінно волонтерити.
Щодо втоми, то звісно, вона трапляється. Проте апатія — ніколи.
— Хлопцям на фронті однозначно важче, ніж нам. Якщо вони витримують, то й ми маємо витримати.
***
Ми звернулися також до Віталія Глаголи, який представляє фонд Притули на Закарпатті. За його словами, волонтерська діяльність напрочуд важлива в контексті автівок для ЗСУ.
— Держава не може настільки оперативно впоратися із закупкою авто, тому тут на допомогу приходять волонтери. Наприклад, через ужгородське крило штабу фонду Сергія Притули ми загнали понад 150 автомобілів для військових. Загалом — це кількасот машин, які купив фонд за гроші, які донатили українці.
Віталій пояснює, що транспортні засоби обирають за запитами військових. Від потреб залежать новизна машини та її ціна. До прикладу, старіші прийнятні для перевезення особового складу чи речей.
— Новіші купуємо для військових, які ставлять на машини такі комплекси, як Стугна-П (український протитанковий ракетний комплекс). З їх допомогою можна оперативно підʼїхати ближче до ворога, здійснити постріл, розбити броньовану техніку противника і швидко покинути місце, звідки був постріл, бо не потрібно розкладати і складати цей комплекс.
Загалом вибір залежить від того, для якого підрозділу купується автомобіль.
— Ми купували і за 4 тисячі євро. А для спеціальних підрозділів купуємо і броньовані автомобілі, і “швидкі”, які перефарбовуємо в колір хакі, вони — для евакуації поранених. Повнопривідний може коштувати і 35-40 тисяч євро.
Як каже Віталій, купили також евакуатор за 50 тисяч євро, який доправляє авто з поля бою. Придбали вантажівки, що переобладнали в мобільні СТО (пересувні автомайстерні). Вони їздять передовою і ремонтують ті автомобілі, які надані раніше, адже поряд немає жодних СТО.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Евеліна Гурницька, Varosh
Фото: Наталія Павлик
