Сергій Притула – український телеведучий, актор, автор “Вар’яти-шоу” і волонтер, який допоміг армії на 40 мільйонів гривень. 7 березня він розповів на Varosh Talks 7 про волонтерство, війну, нашу роль у подіях, що відбуваються. Емоційно, прямолінійно, з гумором і сарказмом. Якщо ви пропустили, дуже шкода, та ми записали виступ Сергія, радимо прочитати і поділитися з іншими.
Далі – пряма мова.
Хто “устал ат вайни” і чому
… Є частина людей, які розказують, як їх втомила війна. За моїми особистими спостереженнями і спілкуванням з такими людьми у мережі і в реальному часі, більшість із них слово “війна” бачили тільки по телевізору. Телевізор поряд із соцмережами — це найбільше зло, яке може бути у житті сучасної України.
Я кажу, що мудаки — це ті, які “усталі ат вайни”, але в очі її не бачили. У темі сьогоднішньої зустрічі (Як не бути мудаком, який “устал ат вайни”, – ред.) відверто закладено моє суб’єктивне ставлення до людей, які заповнюють інфопростір в Україні ось цими шаблонними стереотипними фразами. Я переконаний, що фрази “народ устал ат вайни”, “Европа устала от украинского вопроса” — своїм корінням ростуть в одне місце, і це місце знаходиться не на території України, а, швидше за все, в столиці Мордору.
40 мільйонів волонтерських гривень
… Моя особиста волонтерська діяльність розпочалася ще до війни, на Майдані, коли Беркут побив дітей. Наступного дня у нас були два концерти у Червонограді на Львівщині. Ми думали їх відмінити, бо був дуже такий соціальний надрив у суспільстві. Ми приїхали у Червоноград, було віче перед народним домом. Червоноградці вирішили відправити людей на Київ на розборки, “бо чого то дітей б’ють”. Ми під’їхали на нашому бусі розмальованому, підійшли мужики й кажуть, ну що, давайте Вар’яти, влупіть концерт, ми поржем і на Київ.
Ми зрозуміли, що коли у країні відбуваються якісь серйозні такі пертурбації, залишатися осторонь процесу теж не можемо. Тому ми відпрацювали тих два концерти і відклали з них п’ять тисяч гривень, щоб оплатити автобус для хлопців, які їхали на Київ. Потім з якогось концерту ми відправили ще один автобус, потім ще один, потім на мене вийшли правосеки, потім я почав оплачувати буси. Потім я прийшов на Майдан, приніс 20 тисяч гривень. Коли почалися серйозні протистояння — вже пішли шоломи, захисні обладунки. Потім уже почалися вбивства, розстріли, то ми закупили бронежилети для санітарів на майдані.
Сьогодні (у день Varosh Talks 7, — ред.) читав в обговореннях у тебе (у журналіста Віталія Глаголи, – ред.) в телеграм-каналі дуже розповсюджений такий меседж — а що той Притула, а що він нам буде розказувати. Чоловік пише, “хай бере оружиє і лізе в окоп, а не розказує, чим нам тут заніматься”. Я у принципі нікому свою думку не нав’язаю, але станом на сьогодні я освоїв близько 40 мільйонів гривень, які витягнув зі своєї кишені, і які мені дали люди. Минулого року я профінансував з тих коштів, які люди дають і ми з Вар’ятами відкладаємо, виробництво чотирьох октокоптерів.
І якщо у мене є хоч трошки досвіду, і я можу ним поділитися, то фактично мій головний меседж — розказати, що краще і куди краще давати, щоб ці гроші, які ви тратите на волонтерську діяльність, приносили найвищий коефіцієнт корисної дії.
«…я на убийства денег не дам»
… Моє коло спілкування у якийсь момент почало чітко ділитися на дві половинки. Одна називається “однодумці і ті, які підтримують”, з іншою половинкою ми не спілкуємося на цю тему, тому що я знаю їхню тупорилу позицію, що “это все политики, которые зарабатывают на войне”.
Одна людина була, яку я навернув до того діла (з другої половинки, – ред.). У цієї людини я часто просив гроші на армію, але вона казала: я на убийства денег не дам. Потім якось так сталося, співпало, карти лягли (усміхається, – ред.), що ми з цією людиною опинилися у військовому шпиталі. Це були ті важкі, страшні часи, коли в одній палаті на чотирьох чоловік були чотири ноги і три руки. Людина вперше побачила війну своїми очима, побачила її наслідки. То щось там переключилося, тепер ця людина регулярно допомагає волонтерам, які опікуються пораненими солдатами, займаються допомогою у реабілітації.
Час показав, хто є хто серед волонтерів
… Я знаю людей, які, крім волонтерства, не роблять більше ніц, абсолютно нічого. Це волонтери, які свято вірять, “якщо я зав’яжу, небо впаде в Дунай, і завтра руські будуть в Хусті” (усміхається, – ред.). Потім у цих людей якимсь дивним чином з’являються нерухомість, транспорт. Я свого часу хотів відкрито про це говорити. Це був 2015-й рік, здається, тоді був такий срач між волонтерами, всі мірялися піськами, хто кращий волонтер, хто більше любить Україну, хто більше дбає про армію, що люди вже ОТАК дивилися на волонтерський рух. Якби я ще підняв цю тему, то всі сказали би, та ну вас до бісової матері, ви там тільки тирите і гризетеся між собою.
Тому час розставив усе на свої місця: хтось відвалився, хтось займається далі. Якщо взяти царину волонтерства загалом, то відбулися абсолютно виправдані процеси: залишилися крупні оператори волонтерської діяльності, які оперують мільйонами гривень , бюджетами з десятками мільйонів щороку. А дрібніші волонтери або розчинилися, або підтягнулися, або акумулюють якісь кошти і передають крупнішим по якійсь там ієрархічній драбинці.
Як еволюціонувало волонтерство: коли офіцерів армії перетворюють з “камандіра” в лідера
… Волонтерство, яке в Україні почало дуже бурхливо розвиватися шість років тому, дало ефект брунькування в інших сферах. Маю на увазі, волонтерство — допомога армії — вплинуло, так, чи інакше, на розвиток волонтерства в інших напрямках.
В якийсь момент відбувся розподіл волонтерів більш крупної чи середньої руки по напрямках. Фонд “Повернися живим” еволюціонував. Це серйозна структура, у якій працюють десятки людей. Обороти цього фонду неймовірні: навесні минулого року вони відзвітували, якщо не помиляюся, про освоєння 200 мільйонів гривень. Фонд не просто займається забезпеченням армії, він займається перетворенням офіцерів української армії з “камандіра в лідера”! Буквально кілька місяців тому вони спільно з найкрутішими конторами в Україні, як от MBA, провели, здається уже дві серії курсів для офіцерів вищого складу. Їх перетворюють з офіцерів радянського зразка на офіцерів сучасних світових армій.
Наші 1,5% — це 25 мільярдів гривень на підтримку армії
… Величезна претензія людей, яку я дуже часто читаю у себе в коментарях під звітами про те, що я купив і що передав військам, це “а куди йдуть наші гроші, куди йдуть наші 1,5% із зарплати”? Я утримаюся від своїх емоцій на рахунок того, як же це тяжко віддати 1,5% (йдеться про військовий збір – ред.) зі своєї зарплати, більша частина якої зазвичай йде у конверті, а 1,5% — це з мінімалки, яку показує роботодавець.
На 2020-й рік у бюджеті України заплановано у районі 136 мільярдів гривень на армію, на оборону. Це рекордний показник, такого ми ще не мали, щоправда, ми воюємо з країною, у якої цей бюджет в десятки разів більший, тому дуже тішитися не приходиться. З цієї цифри наших оцих 1,5% будуть складати десь в районі 25 мільярдів гривень. Здавалося би, це дуже маленька цифра (1,5%), але виходить мільярд доларів, який ми з вами можемо за рік назбирати. Тобто з таких малесеньких крапельок складається великий шматок наших з вами безпосередньо грошей.
Грошей у держбюджеті на армію не вистачить, але що можемо зробити ми?
… У нас бюджет на армію складається з кількох головних таких крупних позицій. Найбільше у нас грошей іде, вибачте, на проїдання. У нас є зарплати, у нас є якісь премії, у нас є виплати, у нас є загиблі, у нас є поранені, у нас є основні якісь фонди, утримання яких так само забирає кошти. На розвиток армії, на жаль, залишається не так багато грошей. Тому невиконання бюджету може дуже сильно бити саме по цих напрямках. Бюджет цього року, швидше за все, не буде виконаний, це, мені здається, факт уже доконаний і аксіома. У держказні грошей на виконання держбюджету по військових запитах, швидше за все, не вистачить. І тоді постає питання: чим можемо бути корисні ми? Ми можемо стояти збоку і дивитися, як держава не може дати раду зі своїми зобов’язаннями, і можемо казати, дивіться, які ідіоти. Можемо казати, ось наша армія, наші хлопці, молимося за вас, свічечки — в профілях у фейсбуці, на аватарку — молимося за захисників України… І в цей момент клянемо владу і не робимо нічого. Варіант номер два — це конструктивна критика державного апарату за якісь провали в роботі і, тим не менше, наша допомога армії.
Не можна вішати всіх собак на державу за те, що ми десь чогось не маємо. Ми не є багата країна, ми виходимо зі своїх можливостей. Всі хочуть, щоб у нас все було окей, але відверто у нас на це трошки не має грошей — навіть якщо об’єднати всіх волонтерів, усіх найкрутіших із зірками на лобі, і навіть тих, які дратують мене особисто (усміхається, – ред.)
Нам потрібно зробити все, щоб не ми думали, як то нам з руськими добазарюватися
… Загальний посил, який нам формують інформагентства, телевізійні канали, зводяться насправді до однієї дуже поганої історії. Це виглядає так, у новинах нам кажуть: сьогодні російські окупаційні війська здійснили 18 обстрілів, один український військовий загинув, троє поранених. І так нам кажуть щодня: обстріли – поранені – вбиті – наші поранені – вбиті – наші вбиті – поранені – нас обстрілюють – нас вбивають. Чому ми не розказуємо про те, що ми робимо з нашими ворогами? Зараз цього нема в інфопросторі, тепер він формується таким чином, що якби я не знав реальний стан справ, то думав би, ніфіга собі нас б’ють, нас знищують, а ми щось нічого не робимо, у нас тільки вбивають, а ми — “слепые, как котята, и мы не можем отвечать”.
… Я прихильник політики нульової терпимості до того, як протилежна сторона, як окупанти, поводяться з нашими солдатами. У нас за ці всі роки, на жаль, не відпрацювався механізм кратного повернення болю їм за роботу з нами. Коли вбивають нашого солдата, питання помсти тій стороні — це сугубо питання підрозділу, в якому цей солдат воював. Це “ми за нашого, ми насипали на ту сторону, ми підключили артилерію і так далі”. Це має бути політика зверху. Хтось каже, що це буде провокувати у відповідь теж наростання ескалації і збільшення обстрілів і так далі. Ни хрена подібного!
… Якщо вони будуть розуміти, що за одну кулю, яка прилетіла в нашого солдата, їх просто зітруть з лиця землі, їх спостережний пункт з ними всіма. Тільки тоді вони зрозуміють, що не треба чіпати українського солдата. Нам потрібно зробити все, щоб не ми думали, як то нам з руськими добазарюватися. Нам треба зробити все, щоб руські думали, “як нам, бляха муха, добазаритися з хохлами, щоб нас перестали дрючити по всім фронтам”. Насамперед по дипломатичним, тому що зараз українська дипломатія відкотилася до бісової матері назад порівняно з тим, що було рік тому. Я не кажу, що при новій владі хренові дипломати, але я бачу, що відбувається.
Як підтримати солдатів, які повертаються з фронту
… У 2015 році група тернопілських айтішників вклала кілька мільйонів гривень у розвиток одного проєкту — вони запустили, здається, у сімнадцяти областях центри психологічної реабілітації для солдат, які повертаються з фронту, для членів їх родин, для дітей. Вони взяли в оренду приміщення, набрали штат психологів, вони возили психологів на тренінги, аби максимально прокачати їх по пост-травматичному синдрому. Там був дуже хороший staff, вони закривали всі фінансові питання. Але вони чесно сказали і попередили: ми фінансуємо цей проєкт три місяці, далі, велике прохання до людей, візьміть ці центри на своє утримання. Коли я про це почув, то сказав, пацани, Вар’яти шоу бере під своє крило центр у Тернополі. Для нас це посильний тягар — утримання цього проєкту обходиться приблизно у пів мільйона гривень на рік. Це не є катастрофічні гроші, це гроші, які собі можуть дозволити два-три підприємці середньої руки. Ми не найбагатше в Україні шоу, але і не найбідніше, ми можемо собі це дозволити. Але ми не готові були брати під крило такі самі центри у Хмельницькому, Дніпрі чи Миколаєві. Тому не позбавляйте такі центри своєї опіки і уваги, тому що це інвестиція, робота над майбутнім. Покоління моїх ровесників і старше, ви пам’ятаєте, коли наприкінці 1980-х і початку 1990-х ми ходили і казали, то афганець, то афганець. Це був певний маячок, що не зачіпай його, бо в певний момент він може злетіти з катушок, і не знати, що з тобою буде. У нас були фобії до цих людей, бо вони поверталися, а їх психологічним станом ніхто не займався. Нам треба берегти своїх людей і опікуватися їхнім здоров’ям — не тільки фізичним, а й моральним.
… Я не знаю універсальної формули, як пробитися до тих людей, які складають дуже велику проблему для хлопців, які повертаються з фронту. Приходить він у своє село чи райцентр, стоять його колеги, з якими він ріс, кажуть, о, вояка прийшов, що ти там, заробив грошей? От так дуже часто питають. Він не розуміє, якого біса людина, яка живе за 1000 км від зони бойових дій, питається у нього, чи він заробив грошей. І це дуже тисне на хлопців.
Про інфантильне середовище
… Ми з вами живемо в тотально інфантильному середовищі, в тотально інфантильному суспільстві. Українець середньостатистичний є геть зовсім незрілою людиною. Я не кажу, що я там якийсь, капець, розумний, в мені так само достатньо інфантильності. Ми не вміємо брати на себе відповідальності тотально, ми боїмося її, ми не знаємо своїх прав. Найстрашніше: українці не читають книг. 50 з лишнім відсотків населення України не читає книг. Про що ми говоримо? Що в “У країні бракує критичного мислення”? У країні навіть не мислення, у країні мізків бракує.
Ми не можемо переконати конкретно взятого Васю, який сидить і переконує, що Майдан зробив Сорос, бо він вірить у це, йому так про це сказали Портнов, Дубінський.
На мою скромну думку, я можу переконати бордюр у чомусь. Я вийду на вулицю, буде бордюр, я його переконаю у тому, що сьогодні, попри дощ, хороший настрій. А фанатів Шарія я не можу переконати абсолютно ні в чому, тому що вони не готові чути нічого, тому що вони запрограмовані таким чином і зашорені, що їх не цікавить діалог, їх цікавить монолог, але їх монолог — це не їхні думки, вони тупо рентранслятори. У них є сліпа віра.
Коли ми кажемо, що хочемо у сім’ю європейських народів, то нам ще трошечки треба навчитися робити сепарацію обожнювання людини й делегування людині повноважень. Ми настільки різко захоплюємося людьми і потім настільки різко в них розчаровуємося, що можемо ставити рекорди світу.
Varosh
Фото: Карл Смутко
