Це друга частина матеріалу, присвяченого волонтерам Естонії, які були записані напередодні 24 лютого 2023 року. Як і попередня публікація, в якій розказані історії жінок-організаторок ініціатив на підтримку українського народу, цей текст складається з фрагментів інтерв’ю з двома чоловіками, естонцем Кіріллом Бадікіним і українцем Володимиром Паламарем, кожен з яких плекає в своєму серці любов до України та зберігає рішучість продовжувати допомагати попри все.
Чому мешканці Естонії і України, яких відділяють тисячі кілометрів, відчувають спорідненість та близкість, як знаходять спільне в історії своїх родин та мають бажання підтримувати один одного до самої перемоги?
Про це — далі у матеріалі.
Кірілл Бадікін
працює в Департаменті соціального страхування в Таллінні і проводить прямі ефіри з представниками державних установ в одній з найбільших фейсбук груп українців в Естонії. Ми зустрілись для інтерв’ю у книгарні і вже під час розмови Кірілл помітив, що з обкладинки книги на полиці навпроти на нас позирає Володимир Зеленський.
— Чесно кажучи, мені завжди подобалась українська мова. Хоча мої батьки з росії, я народився в Естонії, ходив в естонські садочок та школу. Мені також подобається українська музика, культура і я бував в Україні до 2022 року, але ніколи не мав певної думки стосовно українського народу — з повагою ставлюсь до всіх людей. В росії у мене також є друзі та знайомі, але з багатьма з них ми перестали спілкуватись. На жаль, я втратив друзів, які не розуміли або не хотіли зрозуміти, що відбувається. До українців у мене виключно почуття любові.
Рік тому перший адаптаційний тренінг, на якому я познайомилась з іншими українками та дізналась більше про Естонію, проводив Кірілл. З 24 лютого він в якості волонтера від Червоного Хреста консультував українців, які жили на кораблі, долучився до збору гуманітарної допомоги, допомагав у Естонській раді у справах біженців (Pagulasabi) та Центрі біженців:
— Естонський Червоний Хрест оголосив збір допомоги для відправки в Україну, до якого долучився, мабуть, весь естонський народ: всі купували, віддавали речі, підтримували фінансово. Після завершення збору я волонтерив у Центрі біженців: протягом 3-х тижнів щодня зранку до пізнього вечора я реєстрував людей. В перші дні було особливо важко, адже кожен розповідав свою історію. Розуміння того, скільки людських життів скалічено – це є найважчим.
Estonian Red Cross. Group Of Volonteers In February 2022, Packaging The Aid From Estonian People To Urgently Send To Ukraine
Друзі українців в Естонії
1 березня у фейсбуці була створена група “Друзі українців в Естонії”, в якій Кірілл став адміністратором на запрошення друзів:
— На початку березня відчувалось, що інформації для переселенців недостатньо і не всі звертаються у Центр біженців. Наприкінці місяця, навпаки, інформації стало занадто багато, подекуди протиречивої: люди намагались допомогти, але досвід у всіх був різний. Тому ми почали робити прямі ефіри в групі з представниками державних установ, біржі праці, поліції тощо, щоб вони могли надавати достовірну інформацію онлайн. Нещодавно був 24-й ефір з представником поліції на тему продовження тимчасового захисту.
За рік у групі зібрались 45,5 тисяч “друзів”, переглядів публікацій у групі нараховується більше 2х млн, а прямих ефірів — більше 50 тисяч. Люди активно пишуть й в особисті повідомлення, група зазнала й атаки ботів.
— Звісно, буває і не тільки допомога, а й неповага інколи, тож ми модеруємо повідомлення, щоб підтримку отримували ті, хто її дійсно потребує. За цей час стикнулись з атаками ботів, які намагалися зламати групу. На наше прохання експерти провели навчання для нашої команди для розуміння, як реагувати на такі виклики.
Програма адаптації для українців в Естонії
До співпраці з Департаментом соціального страхування Кірілла запросили в травні, а в листопаді в установі офіційно відкрили відділ кризового реагування. Фахівці консультують, допомагають з наданням житла, харчування, психологічною допомогою, розповідають, з чого почати. Багато хто з команди відділу починав як волонтери, а зараз продовжують цю справу з бажанням допомогти.
Ще до того, як була офіційно затверджена програма адаптації від держави, Кірілл проводив зустрічі по всій Естонії:
— Метою наших зустрічей з адаптації було, з одного боку, поділитись інформацією про Естонію та естонців, а з іншого — дати можливість українцям зустрітись, поспілкуватись між собою, зрозуміти, що вони не одні й не залишаються сам на сам в Естонії.
За цей час бувало так, що на нашій програмі випадково зустрічались сусіди, а одного разу зустрілись дві незнайомі жінки з однаковим прізвищем. Спочатку думали, що це збіг, а потім виявилось що вони дійсно далекі родичі. Такі моменти дуже зворушують.
За словами Кірілла, зараз такої гострої необхідності в інформуванні немає, але в планах — продовжувати консультації з фахівцями та організовувати події, які будуть нагадувати про те, що війна триває і потрібно робити все можливе.
На питання, чи відчуває втому за рік активної роботи та волонтерства, Кірілл відповідає, що жодного разу не думав про те, щоб припинити допомагати.
— Втоми немає, є бажання допомогти людям. Український народ захищає зараз не тільки свою країну, а й всю Європу, і всі мають допомагати.
За цей час я дуже змінився. В душевному сенсі я багато вклав за цей рік, проходив різне навчання, щоб і самому не зламатись, щоб були сили продовжувати. Навколо себе я бачив багато людей, які вигорали, адже інтенсивна безперервна допомога може дуже знесилити.
Всі сімейні справи за цей рік відійшли на другий план — це зворотна сторона медалі. Але рідні з розумінням ставляться до цього, зараз я намагаюсь балансувати.
Підтримка, яку надає Естонія, зворушує не тільки українців
— Я пишаюсь своїм народом! Так, бувають різні ситуації, але те, як відчайдушно держава та місцеве населення намагається допомогти — мабуть, я сам не очікував, що естонці настільки відгукнуться.
Пишаюсь тим, що приклад Естонії наслідують: інші країни орендували 3 кораблі щоб допомогти переселенцям, на прикладі того, як вдалось організувати поселення людей на кораблі в Таллінні, — розповідає Кірілл, який з перших днів волонтерив на кораблі, і відзначає що серед волонтерів було й багато самих українців.
— На перший погляд ми два різних народи, але мені здається, що насправді ми дуже схожі.
Володимир Паламар
Вишиті українські рушники, дитячі малюнки, книжки українською, портрети Шевченка та Лесі Українки — з Головою правління Асоціації українських організацій в Естонії, Володимиром Паламарем, ми зустрічаємось 23 лютого в офісі Асоціації — квартирі, яка колись була дитячим садочком.
Рік тому, після вторгнення росії на територію України, в цьому приміщення розгорнувся “штаб”: керівники українських організацій та волонтери створили інфоцентр, гарячу лінію, яка працювала цілодобово, телеграм-канали, організували збір та доставку гуманітарної допомоги, перевезення людей до кордону та з України, збір коштів.
Допомагали переселенцям, які прибували в Естонію, знайти житло, роботу, дитячі садочки та школи, а також створили ресурс dopomogo.com, завдяки якому українці в усьому світі можуть знайти та підтримати один одного.
— Ми не готувались до такого — до початку гарячої фази цієї агресивної війни проти українського народу, яка за оцінками експертів є геноцидом.
Асоціація — це об’єднання організацій, які займались культурою та збереженням традицій. В перші дні, коли ми створили інфоцентр, це був збір інформації, волонтерів, організація роботи 24/7. Ми вчилися співпрацювати і всі практично жили в цьому приміщенні. Багато людей прийшли до нас волонтерити, бо вони знали роботу Асоціації до 2022-го року, були на наших заходах. Ці люди прийшли через нас допомогти Україні.
Ми не мали права бути слабкими
За рік діяльності Асоціації більше двохсот волонтерів долучилися до допомоги українцям, близько сотні позашляховиків та мікроавтобусів було закуплено та відправлено в гарячі точки, зібрано більше 700 тисяч євро і десятки тисяч в інших валютах. Кількість відправленої гуманітарної допомоги рахується в тоннах.
Звідки брали сили?
— Ми не мали права бути слабкими. Треба було бути сильним і відповідальним, ми розуміли нашу місію в той час і просто робили свою роботу.
До нашого інфоцентру телефонували люди з Бучі, Чернігова, Харкова, Бородянки, Гостомеля; люди, які були в оточенні, військові. Це було важко морально, і щоб надавати допомогу, треба було мати внутрішню силу, відчувати, що поруч тебе теж знаходяться сильні люди.
За словами Володимира, життя якого пов’язано з Асоціацією вже 25 років, зміни, що відбулись за цей рік, відчутні:
— Ми стали іншими. Маємо знання, які дають нам робити чіткі оцінки будь-яких дій, розуміємо що за цей час була заплачена дуже велика ціна. Не важливо де ти, що ти робиш, якщо ти є українець, громадянин України чи українець за походженням, і твоя робота направлена на збереження територіальної цілісності країни і українського народу, проти якого зараз відбувається геноцид, то в тебе є відповідальність.
У нас було багато дискусій стосовно нашого щорічного українського дитячого фестивалю “Квіти України”, чи має він відбутись у 2022 році. Вирішили, що треба робити. Діти мають відчувати, що ми можемо їх захистити, а вони мають мати можливість показати свою “роботу”, взяти участь у концерті, це їхня відповідальність. І це є прикладом для дорослих, привід замислитись, пробуджувати та розвивати інтерес до свого етносу, культури, мови”.
Ця дата закарбована назавжди
Говоримо і про особисті відчуття Голови Асоціації за рік повномасштабної війни. Чи є відчуття втоми?
— Найбільше — це моральна, психологічна втома. Поки ця війна не закінчиться, ти постійно відчуваєш відповідальність, в думках завжди повертаєшся до епізодів життя, які дуже емоційні, градус яких дуже високий. Важливо відчувати підтримку, повагу та розуміння людей, з якими працюєш, тоді з’являється натхнення робити все можливе.
Напередодні 24 лютого я відчуваю пустоту. Раніше цей день асоціювався для мене зі святами: Днем незалежності Естонії та моїм днем народження. День сповнений радості зустрічі з друзями, участі в параді, святкування… Тепер ця дата буде закарбована назавжди в моїй пам’яті і пам’яті багатьох українців, ми цього ніколи не забудемо. І наші діти будуть пам’ятати, і ми будемо розказувати нашим онукам, як мій дідусь мені колись розказував, про “люте” 24 лютого.
На думку Володимира, відбулись і великі зміни в його оточенні, він сам продовжує змінюватись.
— Ця жорстока війна не тільки забрала плани на майбутнє, вона забрала рідних…і вона ще буде мати наслідки. Я думаю, що став мудрішим, зробив переоцінку цінностей, колишніх сумнівів. Сьогодні я чітко можу відділити добро від зла.
Думаю, людину змінює середовище, в якому вона знаходиться, люди з якими співпрацює, все, що читаєш і бачиш навколо. Для мене це все змінилось. Люди, умови життя, бачення майбутнього, розуміння того, як будувати бізнес, стосунки з друзями. Все.
Українська культура та адаптація переселенців
Асоціація українських організацій до свого 25-річчя отримала можливість взяти участь в проєкті “Стрибок розвитку”. Це експертна підтримка, яка допоможе Асоціації актуалізуватись і бути й надалі надійним партнером для державних структур Естонії.
Яке бачення подальшої діяльності Асоціації?
— Сьогодні ми розуміємо, що ми — не тільки організації, які зберігають свої традиції та розвивають культурний напрямок. Ми також пропонуємо можливість прийти в українську спільноту, займатись музикою, співати, вивчати українську мову і зберігати свою культуру. Для дорослих це можливість долучитись до громадської роботи, знайти нове хобі, стати членом хору чи літературного клубу, брати участь у конференціях та зустрічах. Важливий напрямок у нас — робота з молоддю. Ми активізували роботу Спілки української молоді в Естонії, яка входить до складу Асоціації.
Сьогодні 99% роботи для Асоціації робиться на волонтерських засадах і ми шукаємо фінансування для підтримки робочої команди, нових проектів та запрошення людей до співпраці.
За словами Володимира, Асоціація продовжує слідувати своїй місії — збереження українських традицій та розвиток культури, мови й ідентитету, однак є і бажання масштабуватись:
— Наше бажання — це великий український дім в Таллінні, де могли би зустрічатись діти та дорослі. Займатись танцями, музикою, відвідувати виставки, конференції, спільні зустрічі. До гарячої фази війни в Естонії жили близько 20 тисяч українців і нам вже тоді не вистачало офісного приміщення для організації роботи гуртків, а за минулий рік прибуло ще понад 60 тисяч. Це люди, які приходять до нас.
Естонці розповідали про українців, які допомагали їм в часи депортації
26 лютого я відвідала екскурсію Меморіалом жертвам комунізму в Таллінні, яку організувала Асоціація українських організацій в Естонії. Екскурсію проводив естонський громадський діяч Калев Наур, який розповідав про страшні роки окупації Естонії радянською владою, репресії та депортацію.
— Перша велика депортація відбулась на початку 1940-х років, коли тисячі представників інтелігенції, військових, політична еліта були вивезені в віддалені регіони срср, переважно Сибір. Під час великої операції “Прибій” у 1949-му році відбулась депортація цивільного населення країн Балтії — близько 95 тисяч естонців, латвійців та литовців були вимушені безпідставно покинути рідні домівки, — розповідає Калев Наур.
Меморіал жетвам комунізму в Таллінні. Джерело: Вікіпедія
В ті часи Естонія втратила кожного п’ятого мешканця мільйонної країни, більше 75000 людей були вбиті, ув’язнені або депортовані.
— На той момент, коли відбулась перша депортація естонців до Сибіру, українці вже перебували там. Під час великих депортацій люди були без належного одягу, транспортувались і гинули в вагонах для тварин. Згодом, через роки естонці розповідали про українців, які допомагали їм в ті часи та так само боролись за свою свободу. Це була велика трагедія, – розповідає Володимир Паламар.
Під час підготовки матеріалу та спілкування з великою кількістю українців і естонців, залучених у волонтерську діяльність, мене вразили як особисті історії кожного, так і дійсно спільні риси розповідей. Бажання допомогти, ділитись теплом обіймів, віддати все можливе, тим, хто цього потребує. Багато хто з волонтерів естонських ініціатив втратив своїх друзів за цей рік, змінив думку про своє оточення, але і знайшов нове в собі, підтримку рідних, нових однодумців, які поділяють схожі цінності. Ці люди разом втілюють в життя важливі ініціативи підтримки, не очікуючи на формальні запрошення чи нагороди та визнання.
Можливо, естонці, яким зараз дуже відгукується війна в Україні, колись чули про злочини радянської влади від своїх батьків та дідусів. Як про це чули та знають і українці змалечку. Ми маємо частково спільне минуле, а в теперішньому разом продовжуємо боротьбу на всіх фронтах не тільки в Україні, а й в найменшій країні Балтії на кордоні з росією. Ми бачимо майбутнє, в якому наші онуки переповідатимуть своїм дітям про щасливі роки дружби та співпраці у мирному та безпечному світі.
Анна Шуліка, Varosh
Фото надані Кіріллом Бадікіним (з особистого архіву та фото Laura Oks) та Володимиром Паламарем (з особистого архіву)
