Березень 2022-го – місяць, з якого почався відлік з моменту заснування численної кількості волонтерських ініціатив. Діяльність чинних українських організацій в Естонії також була перенаправлена на подолання викликів, які спричинило вторгнення росії в Україну. Люди об’єднувалися і за покликом серця – робили все можливе, щоб надати підтримку українському народу. Без сну, без відпочинку, без зайвих питань, але з щирим бажанням допомогти та інколи й сльозами на очах.
Чи втомились в Естонії від війни в Україні, чи не стали повідомлення з фронтів буденністю, а переселенці – тягарем? Що відбувається з волонтерськими ініціативами в Естонії та людьми, яких об’єднало палке бажання підтримати українців не зважаючи ні на що? Чи не згасло бажання допомагати після року активної діяльності на волонтерських засадах?
В цій публікації фрагменти інтерв’ю з неймовірними волонтерами, які були записані напередодні 24 лютого 2023 року. Ці люди різні – хтось народився в Естонії, а дехто приїхав з України декілька років тому, але є принаймні одна спільна річ – всі вони мають крила та великі серця.
Перша частина розповіді присвячена жінкам, завдяки яким щодня підтримку відчувають українці, як в Естонії, так і в Україні.
Марія Мачехіна
приїхала в Естонію декілька років тому, а зараз є шеф-кондитеркою французької пекарні La Boulangerie. Професійно кондитерською справою Марія почала займатись у 2018 році, а через 3 роки вже створювала десерти для особливої вечері журі найпрестижнішого міжнародного конкурсу високої кухні – «Золотий Бокюз» в Таллінні.
Марія Мачехіна разом з Богданом Мазуром у перші дні війни створили Центр допомоги переселенцям (Ukraina sõjapõgenike abikeskus Kopli 70a). Ця волонтерська ініціатива займається збором та безкоштовним наданням речей першої необхідності для переселенців (одягу, взуття, засобів гігієни, посуду, дитячих речей, візочків тощо).
Центр відкрився 1 березня і став першим та найбільшим центром допомоги від приватних волонтерів в Естонії. За словами Марії, Центр працював майже щодня, в день його відвідували 200 – 300 людей, речі надавали переважно естонці, а волонтерки (також жінки з України) займались прийомом, сортуванням, викладкою речей.
Крім цього потужною підтримкою стала і група Центру у фейсбуці. Зараз вона налічує 5,5 тисяч учасників, а сам Центр працює тричі на тиждень.
“Ініціативу ми офіційно не реєстрували: все починалось на довірі та дружбі, на щирому бажанні допомогти. На плечах наших волонтерок зараз тримається існування Центру: якби не вони, то, мабуть, ми б закрились.
За словами Марії, наприкінці літа була думка про те, що Центр потрібно закривати, вже не було такого великого запиту. Інколи виникали й непорозуміння.
“Коли ми анонсували надходження якихось речей, люди їх одразу розбирали. Потім ті, хто не встиг – скаржились, або казали, що ми не виконали своїх обіцянок. Були й випадки, коли ми чули, що “відбираємо кращі речі собі” чи що “ це наша робота – складати речі”.
На щастя таких людей було небагато, як каже Марія, але коли допомагаєш від щирого серця то й чути що “ти не маєш права плакати, не маєш права переживати, бо ти тут в теплі, ти не чула цих вибухів наживо” – важко.
Вдячних людей значно більше, і це надає крила
Зараз Центр допомагає формувати збори за певними запитами на допомогу в Україну для ЗСУ, підрозділів територіальної оборони на Донецькому напрямку, в Бахмут. Інколи приходять люди з запитами, як от збір великої кількості теплого одягу для новонароджених для відправки у Харківську область.
“Вдячних людей значно більше, і це надає крила”, – каже Марія, – “Так, ми інтегруємось в Естонії, але зберігаємо в собі наше українське серце. За цей рік ми більше українізувались, ніж будь-коли. Мені принципово важливо розмовляти українською, ми з чоловіком перейшли на українську у спілкуванні між собою, дитина каже “наш” на український прапор. Нам болить за всю Україну і ми гуртуємось, відчуваємо себе українцями навіть далеко від дому”.
За словами Марії, цей рік змінив і її особисті цінності: “Я більше почала цінувати людей, які є поруч в моєму житті. Немає більше знайомих, є більше перевірених людей. І це коло дуже звузилось. Я багато публікувала в соцмережах інформації про підтримку України, російськомовні відписувались і я не шкодую. Тепер зрозуміло, хто є хто. А я перестала відчувати провину. Подорослішала”.
Ану Ленсмент
У приміщенні організації Aitan Kaitsta, як у вулику – всі гудуть і невпинно працюють над створення маскувальних сіток. Тепло і затишно, людей багато. Ану зустрічає мене з посмішкою “Ми якраз трохи святкуємо – сьогодні отримали відзнаку від Президента Естонії!”, показує Орден Білої Зірки (The Order of the White Star V class).
“Звісно, ми не робимо це заради нагород. Але ця відзнака допомагає привернути увагу та показати – важливо не забувати, що війна триває. Це може бути тут, це дуже близько, і ми маємо бути з українцями, тому що вони роблять велику справу і для нас також! Ми маємо підтримувати їх щодня”.
Минулого року в травні мене здивувало, наскільки організовано відбувається створення маскувальних сіток завдяки “Aitan Kaitsta (Я допомагаю захистити)” – ініціативі, яку започаткували Ану Ленсмент та Яна Ратас, і до якої приєднались люди з усієї Естонії. За два місяці було зроблено близько 3,5 тисяч квадратних метрів сіток, а напередодні 24 лютого – 20 тисяч кв.м.
“На початку ми порівнювали площу зроблених сіток з площею баскетбольних, футбольних полів, але більше цього не робимо. Наші сітки покривають не поля, а об’єкти. Для нас більш важливий не розмір, а якість сітки, наскільки гарно вона виконує свою функцію, захищає”, – розповідає Ану.
Цінують постійних волонтерів та команду
За цей рік група Aitan Kaitsta у фейсбуці виросла до 4 тисяч учасників, але за словами Ану активні приблизно 10%, але є і ті хто, навпаки, регулярно приходить до організації, але до онлайн спільноти не входить. Волонтери, які плетуть сітки, як і раніше здебільшого жінки, 50/50 – українки та естонки, долучаються й люди інших національностей. Між собою спілкуються переважно російською, багато волонтерів з Донбасу та Маріуполя.
“Зараз ми припинили активно запрошувати волонтерів до створення сіток, натомість вирішили більше сконцентруватись на тих, хто приходить постійно. Зрозуміли, що втрачаємо час на навчання нових людей, які часто приходять один раз і більше не повертаються. Наша основна група, це приблизно 30 – 40 активних учасниць щодня.
Ми починали це з Яною, і досі продовжуємо, плюс зараз є відповідальні люди за сторінку в фейсбуці, за координацію, за матеріали, тощо”
Ми отримуємо більше, ніж віддаємо
Ініціатива продовжує існувати на волонтерських засадах, розповідає Ану “Наша організація некомерційна, що, я вважаю, добре, бо гроші роблять людей скаженими. Є багато людей, які підтримують нас донатами в окремих випадках. Нам не потрібні гроші, щоб купувати матеріали для сіток – основу надають рибалки, тканина – це секондхенд або матеріали з фабрик, а всі ми тут готові ділитись своїм часом”.
Звідки ж тоді беруться сили, що мотивує, допомагає рухатись вперед?
“Не можу сказати, що я втомилась. Я у безпечному місці, маю все необхідне, можу спокійно спати.. Насправді тут вирує неймовірна енергія і ми отримуємо більше, ніж віддаємо. Мотивують люди, жінки, які приходять щоразу, слова подяки від бійців з України.. це найкраще, що ми можемо отримати, і нам достатньо цього.
Ми не маємо на меті створити якомога більше сіток, чи зібрати багато людей – ми розуміємо, що просто маємо продовжувати і це важливо. Навіть якщо я сьогодні не займаюсь плетінням маскувальної сітки, то точно знаю, що в цей момент принаймні одна жінка робить це. І це чудове відчуття”.
Я ніколи раніше не зустрічала українців
Важливим, на думку Ану, також залишається можливість поєднувати роботу, професійну діяльність та волонтерство, шукати баланс. Ану Ленсмент fashion- дизайнер, дизайнер костюмів для кіноіндустрії.
“Цей рік дав мені розуміння того, як багато неймовірних людей мене оточує. Моє коло спілкування дуже змінилось – тепер це абсолютно інші люди, ніж рік тому. Раніше я ніколи навіть не зустрічала українців і не контактувала з військовими. Зараз я маю друзів, які і торік, плюс дуже багато нових людей, які стали моїми друзями через спільні цілі та цінності. Думаю я така сама, як і рік тому, але збагачена. Не грошима, а почуттями, які ти не можеш побачити чи торкнутися, тільки відчути”.
У Aitan Kaitsta, як і раніше, відкриті до співпраці та будь-якого бажання долучитись, допомагати з викликами.
“В нашій діяльності постійно виникають й певні виклики. Наприклад, зараз маємо запит на створення маскувальних сіток для лодок. Це нетипове завдання, адже тканина змінює колір від води, а ми маємо зробити об’єкт “невидимим”. Розмірковуємо зараз, консультуємось з науковцями. Продовжуємо роботу”.
Дар’я Шяулене
За рік існування волонтерської бібліотеки “Спільно” її книжковий фонд сягнув 1500 книжок, половина з яких – українською. Нові надходження відбуваються як завдяки читачам, які тепер також пересилають свої книжки з України, так і за допомогою фандрейзингу, який організувала команда бібліотеки.
За словами засновниці бібліотеки, Дар’ї Шяулене, ініціатива, як і торік, продовжує єднати дорослих та дітей навколо читання, хоча й ідею – створити філіали української бібліотеки в різних містах – втілити поки не вдалось.
“Досить швидко стало зрозуміло, що з поточною кількістю книжок філіали не вийде зробити: ми хотіли розподілити книжки серед волонтерів в різних містах та обмінювати їх періодично. Натомість зараз людям з інших міст ми можемо відправити книжки поштоматом”.
Наразі постійних читачів бібліотеки в Таллінні близько 100, а діти – відвідувачі творчих майстер-класів бібліотеки – встигли потоваришувати за цей рік. Як і раніше, організацією роботи в “Спільно” на волонтерських засадах опікується ціла команда:
“Людмила, яка проводить заняття, Катя, яка малює класні ілюстрації, і дівчата, які чергують в самій бібліотеці в будні та на вихідних. Є п’ятеро дівчат, які займаються організаційною діяльністю і пошуком фінансування. Моя подружка Катя, яка займається обліком книжок”.
Шукати фінансування – складно
Найскладнішим за цей рік було шукати фінансування, а найбільшою підтримкою в такі моменти стали діти та дорослі, вдячні читачі, розповідає Дар’я:
“Шукати фінансування – складно. Дуже важко пояснити, що книжки – це теж важливо.
Коли ти постійно шукаєш можливості прорекламувати фандрейзинг, а тобі кажуть, що це не на часі, що “так, все чудово, але ні”, руки опускаються. Складно, коли накопичується занадто багато організаційних питань і не вистачає сил займатись тим, що подобається, творчою складовою.
Насправді я не дуже контактна людина, але за цей рік я познайомилась з занадто великою кількістю людей, занадто багато нового досвіду було для мене – більше, ніж за все своє попереднє життя. Наприкінці року я вигоріла.
Що підтримує? Діти! Які радісно біжать на заняття – чудово вирішують сумніви “варто продовжувати чи ні”, надають сили. Коли можеш підібрати книжки, від яких у читачів горять очі. Коли люди пишуть “як добре що ви є”.
Доводиться нагадувати собі, хто я є
Бібліотека “Спільно” має книжки українською, естонською, англійською та російською мовами. За цей рік Дар’я не змінила своєї думки – бібліотека відкрита для всіх, але не всі розділяють її погляди:
“Я не розділяю агресивного відношення до інших людей. Відкрито говорю, що наші двері відчинені для всіх, що потрібно сіяти любов, а не ворожість. Через це я зустрічаю багато нерозуміння серед близьких, людей, які залишились в Україні. Через це не всі люди готові підтримувати мене.
Я жила в Одесі і категорично не любила українську мову, поки вчилась в школі. Пізніше, в Києві, я почула, як живе українська мова в повсякденному житті. Як вона лунає на вулицях, в кафе. Згодом я почала інколи говорити українською, писати.
Мені складно зрозуміти, як можна поважати свою мову та культуру проявляючи ненависть до іншої мови та культури. Я так не можу.
В цей момент я відчуваю себе недостатньо українкою, весь час доводиться нагадувати собі, хто я є. Це теж моя проблема, від якої я страждаю. Десь так себе і відчуваю, мов “чужий серед своїх”.
В планах спільної бібліотеки – долучитись до національної бази бібліотек в Естонії та до системи MIRKO, продовжувати наповнювати бібліотеку чудовими книжками, організовувати творчі майстер-класи та читання, облаштовувати простір самої бібліотеки та щиро вітати людей, які готові долучитись до команди.
“За це рік я стала трохи більше вірити в себе, в те що я можу надихати, об’єднувати навколо ідеї інших. Що я дійсно навчилась робити за цей рік – відстоювати свої кордони, свою точку зору перед колегами, у нас інколи різне бачення.
Мені подобається показувати дітям, що я теж не вмію проводити заняття, чогось не знаю, але я пробую. І мені здається саме це запалює багатьох людей. Хочу, щоб бібліотека стала місцем для людей, які хочуть пробувати – у світі тоді неодмінно стане більше щасливих людей”.
***
Напад росії на Україну 24 лютого 2022 року не тільки змінив життя кожного українця та українки. Повномасштабна війна, яка розгорнулась в центрі Європи, відгукнулась в серцях сміливих та щирих людей, незалежно від того де вони знаходились в цей момент. Незалежно від того, чим вони займались і про що мріяли. Допомога народу України стала частиною їх життя, а для декого повністю це життя змінила.
Рік потому організатори волонтерських ініціатив не тільки не завершили свою діяльність, вони намагаються балансувати між особистим життям та підтримкою інших, розмірковують над оптимізацією та покращенням своїх ідей, так само залучають інших людей зі спільними цінностями. Продовжують невпинно звертати увагу суспільства на важливе – війна триває! Ми підтримуємо і будемо підтримувати українців, які борються заради свободи і незалежності своєї країни, заради миру та справедливості в усьому світі.
Анна Шуліка, Varosh
Фото надані Марією Мачехіною, Ану Ленсмент (фото Krõõt Tarkmeel, Arno Mikkor, Mark Raidpere) та Дар’єю Шяулене.
