Подорожі

Побувати на краю світу, або Чилі очима Андрія Шекети

13 Квітня 2020 1 611

Мрії є в кожної людини. Всі чули про мрію, яка була в Мартіна Лютера Кінга, про «американську мрію», та й у кожного з вас теж були чи є свої мрії. В мене теж була мрія — поїхати на край світу… І з самого дитинства таким краєм світу мені здавалась далека південноамериканська країна Чилі.

Поїхати туди я хотів ще тоді, коли геть нічого не знав про цю країну, окрім того, що столицею є місто Сантьяго, назване на честь святого Якова.

Вже в дорослому віці, на одному зі своїх днів народжень, років 8 тому, я невпевнено сказав, що хочу в Чилі — стати на березі Тихого океану, і щоб переді мною були безкрайні суворі води, а позаду Анди… Присутні гості, здається, оцінили масштаб і мою романтику, але скептично віднеслися до самої ідеї, бо типу «нащо те Чилі комусь треба?».

Кажуть, що 90% мрій можна реалізувати до кінця тижня. Коли я хотів заперечити цю фразу, то думав про те, що не можу до кінця тижня полетіти в Чилі, бо це дорого.

Потім згадував, що для здійснення мрії можна, наприклад, продати машину і полетіти за ці гроші. Але певно це була не найбільша мрія життя і продавати машину через це я не хотів, хоча щиро вірив, що для такої подорожі треба відкласти ну тисяч п’ять доларів. Але…

Я підписаний на різні розсилки про подорожі, тури, акційні квитки і т.д. І одного разу в тих повідомленнях я побачив, що авіакомпанія LEVEL до дня свого народження робить цікаві знижки на авіаперельоти у різні екзотичні країни типу Мартиніки, Гваделупи та й в Чилі також.

Це було в липні, а переліт зі знижкою був на листопад, виліт з Барселони. Ціна для 14 годинного трансатлантичного перельоту у два боки становила 360 доларів, це майже безкоштовною. Всі зорі зійшлись: було літо, я ще нікуди не їздив, а вже дуже хотілось, про Чилі я мріяв давно і, що головне, на доларовій картці були гроші.

Розуміючи, що в липні досить важко спрогнозувати, що мене чекає в листопаді, я все-таки вирішив взяти ті квитки, оскільки їх мали швидко розкупити. Я запропонував кільком товаришам, з якими раніше вже подорожував, долучитися до поїздки, але з різних причин вони не змогли. Я вирішив летіти сам.

Але ввечері, майже випадково, зустрівся зі своїм знайомим з Києва, і поділився радістю майбутньої поїздки до країни мрії, а він запитав чи можна приєднатись? Я точно ніколи не думав, що полечу в таку подорож з ним, але, як виявилось, це був прекрасний напарник, найспокійніша і найвиваженіша людина у світі — Сергій Корнилюк. Багато розповідати про нього не буду, але головною його цінністю було те, що він знає англійську краще, ніж я (хоча це не завжди допомагало), невибагливий в побуті і їжі, не сперечається і погоджується на всякі мої пропозиції типу взяти не дві, а чотири пляшки вина, бо і так вип’ємо.

Сергій взяв такі ж квитки як і я, за 360 баксів з вильотом з Барселони. Логістику до Барселони та повернення з неї ми домовилися вирішувати окремо і як кому зручно, бо ж ця Барселона поряд, як казав мій покійний уйко Василь – «за мелайом» (для не закарпатців – за кукурудзяним полем).

Через місяць Сергій десь знайшов книжку про Чилі і подарував її мені, але якось не сильно я її читав, відклав це на осінь, ближче до вильоту. А восени розпочались масові протести в Чилі, з протестантами, поліцією, газом, кулями, пораненими і навіть вбитими. Виникло питання чи не краще скасувати поїздку взагалі, але гроші на квитки вже потрачені, а це серйозний мотиватор. Тож ми вирішили не відмовлятись від подорожі, хіба би була якась мегаскладна ситуація, і почали планувати маршрут по країні.

Я не знаю наскільки добре ви знаєте географію Чилі, але точно знаєте, що це дуже довга країна (близько 4 000 км), яка простягається вузькою смужкою вздовж Південної Америки від тропіків до Антарктиди, між Андами і Тихим океаном.

Ми мали прилетіти в столицю – Сантьяго, а звідти вже треба було будувати маршрути. Зважаючи на відстані, ми розуміли, що головним нашим транспортом між містами також будуть літаки. Благо, авіація в Чилі розвинута і не дорога. Ні, навіть не так, — дуже розвинута і дешева. Переліт між містами на 2-3 години коштує +/- 25 доларів, в день є по 2-3 рейси і я нарахував 3 авіакомпанії, які здійснюють внутрішні перевезення.

Зважаючи, що в Чилі є декілька кліматичних поясів, з різними погодними умовами, то ми захотіли побачити все, хоча б оглядово. Треба розуміти, що тільки в один національний парк Торрес дель Пайне люди їздять на 10 днів — саме стільки становить трекінг до всіх цікавих місць.

Ми ж хотіли побачити все, від льодовиків до пустелі Атакама, саме тому наша подорож і отримала хештег #подорож_до_льоду_і_полумя.

Було вирішено спочатку летіти на холодний Південь. Так-так, це Південна півкуля і там все навпаки, на Півдні холодно, на Півночі спека, в листопаді там пізня весна і починається літо, зорі на небі не такі як в нас, немає звичних на сузір’їв типу Ведмедиці чи Полярної зірки, і люди ходять вниз головою (якщо тут ви не посміхнулись, то у вас певно якісь проблеми, бо це звісно жарт). А з південної частини країни вирішили підійматися «вверх по карті» до міст Антофагаста та Калама з метою потрапляння в найсухішу пустелю світу – Атакаму.

Перельоти всередині країни ми купили за тиждень-два до вильоту і наш маршрут виглядав так: Сантяго – Пунта-Аренас – Пуерто-Монтт – Антофагаста – Калама – Сантяго.

Сантьяго

Близько 11 ранку 22 листопада ми вилетіли з осінньої Барселони в весняне Сантьяго, столицю Чилі. І хоча переліт тривав 14 годин, приземлились ми ввечері того ж таки 22 листопада, оскільки подорожували на захід, разом із сонцем.

Різниця в часі між Ужгородом і Сантьяго – 6 годин, і якщо чесно я думав, що мало би бути більше.

20191123 130204

В нашому літаку, і відповідно на паспортному контролі зустріли мінімум 10-15 українців, що мене чомусь порадувало. Ми пройшли прикордонний контроль, де вказали міста куди ми будемо їхати й навіть адресу готелю в Сантьяго, де ми зупинилися. Прикордонник видав кожному з нас щось схоже на чек з магазину, де були наші дані та день в’їзду в країну, цей документ перевіряли інколи при поселенні в готель.

При проходженні митниці кожен має заповнити декларацію, навіть якщо нічого нема для декларування. Але 20 хв черг і формальностей, і перед нами була країна моєї мрії…

Завдання номер один, що стоїть перед кожним туристом по прильоту в місто, це дістатись до свого готелю з аеропорту. У своєму житті я користувався різними способами: мене зустрічали, я орендував авто, їхав метро чи електричкою, їздив іншим громадським транспортом, брав таксі, а в Маракеші ми просто пішли пішки, бо ще з літака зацінили, що до міста не так і далеко. Звісно, що найпростіше було взяти таксі, але ж ми легких (і дорогих) шляхів не шукаємо, тому, помінявши 50 доларів на місцеві песо в аеропорту, пішли питати водіїв автобусів чи довезуть вони нас в центр, де був заброньований готель.

Ну «пішли питати водіїв» це певно сказав дуже самовпевнено, бо водії взагалі, від слова зовсім, не говорять англійською, а іспанською я на той час знав слів 10. Та ми показали на карті в телефоні куди нам треба і водій якось на мигах пояснив, що в сам центр він нас не завезе, але буде десь поряд.

Так і не зрозумівши скільки коштує проїзд, я простягнув йому всі гроші, що в мене були, а він взяв собі еквівалент 5 чи 7 доларів і ми зайняли місце в автобусі.

20191123 100251

До речі про гроші — як я вже писав, місцеві гроші називаються песо і курс до американського долара орієнтовно 800 песо за долар, до 500 песо є монети, а дрібні купюри в 1000 чи 2000 песо не паперові, а  пластикові, що, певно, продовжує їх термін.

Автобус привіз нас на якийсь вокзал за пару кілометрів від центру і нашого готелю, а оскільки дорогою ми бачили групи демонстрантів, вогнища на вулиці т.д., то вирішили з того вокзалу вже доїхати на таксі, тим більше, що ціни виявились не високими й, що головне, всі таксисти працюють з лічильниками і їх тариф написаний на самій машині, все по-чесному, як на виборах.

В готелі ми хотіли розрахуватися карткою, але нам це чомусь не вдавалось, я заплатив готівкою, при чому доларами, які в цій країні, а особливо в готелях, беруть без проблем, інколи навіть решту видають доларами. Щодо картки, ми ще кілька разів пробували розраховуватись нею в інших місцях, і так само безрезультатно.

Центр

Тільки на другий чи третій день ми звернули увагу, що вони питають чи це кредитна карта, на що ми відповідали ствердно, бо звикли будь-яку картку, а особливу ту, на якій є кредитний ліміт, називати кредитною. Виявляється, в Україні левова частка банківських платіжних карток є дебітними, навіть ті, на яких у вас є кредитний ліміт. Часто на них, особливо якщо це Mastercard, і написано слово Debit. Тобто навіть картку Монобанку з кредитним лімітом на 90 тисяч система сприймає як дебітну.

Але був і певний позитив при поселенні в готель. Якщо ти іноземець і платиш валютою, то рахунок тобі виставляють без ПДВ (до речі з такими ж правилами я потім зустрівся в Ізраїлі).

Зранку ми вийшли на розвідку в місто. Це був кінець листопада, тому в Чилі було сонячно і весняно.

Досить важко описати перші враження від Сантьяго, на перший погляд майже Європа, південь Іспанії, чи щось таке. В першу чергу в архітектурі, будівництві вулиць, закладах громадського харчування і т.д.

20191123 130150

Але з часом починаєш помічати місцеві особливості: вуличну їжу, вуличних торговців всяким крамом, в тому числі і якимись дивними продуктами, які були схожі на копчену ковбасу, а виявились водоростями.

Також свою родзинку додавали акції протесту, що проходили в той час, через які частина установ, включаючи церкви, були зачинені й обтягнуті металом. Та все ж загалом Сантьяго звичне для нас місто, я собі навіть подумав, що в принципі тут можна б і жити.

Коли я обираю для себе готель, і тим більше коли в нього заселяюсь, я намагаюсь провести невеличке дослідження околиць на предмет розміщення поряд різних корисних закладів, як то супермаркети, зупинки, станції метро чи обмінники.

В Сантьяго нас в першу чергу цікавили магазини де продають … ні не перець чілі, а вино. Чилійське вино вже досить давно зайшло на український ринок і вважається доброю альтернативою французьким чи італійським винам у співвідношенні ціна/якість.

Для початку, ми зайшли в супермаркет біля готелю і почали обирати щось для дегустації. Вина тих виробників, які продаються в Україні, типу Terapaca, Montes, Gato Negro, Casillero del Diablo чи Fronterа ми намагались не брати, але видно, що там це також популярні винні бренди.

Щоправда, трохи незвичним було бачити, що вина деяких з цих виробників продаються в пакетах (тетрапаках). Ми для себе понавибирали і біле (в основному сортів совіньйон та шардоне), і червоне (сортів каберне, карменер, мерло).

Пізніше спеціально купував вина сорту мальбек, який я люблю, але сказати, що чилійський мальбек мені дуже сподобався не можу. Хоча, може я просто не встиг розпробувати і колись це виправлю.

Ще ми купили якісь трохи менші пляшки білого купажного вина (500 мл). На етикетці було вказано 4 сорти: совіньойн блан, рислінг, гевюрцтрамінер і не відомий мені сорт – віоньє (Viogner), вміст якого був 1%.

Santbandera1

Розпочати свою дегустацію ми вирішили саме з цього білого купажованого вина, яке мало прекрасний аромат. Та коли ми його спробували, воно виявилось солодким. Тільки тоді ми звернули увагу на напис Late Harvest на етикетці, який свідчив, що це вино з винограду пізнього врожаю, майже з родзинок, що сильно підвищує рівень цукру. В інших пляшках сюрпризів не було, а було хороше чилійське вино ціною в 4-7 доларів.

Пізніше ми брали дорожчі вина, вина різних регіонів, і, зважаючи, що не відносимось до справжніх сомельє, то просто можемо сказати, що, якщо всі вина Світу поділити на добрі й дуже добрі, то чилійські відносяться до дуже добрих.

З відомих локацій в Сантьяго є президентський палац Ла Монеда (La Moneda), саме там жив і працював Піночет, пагорб Санта-Лючія, звідки засновник міста Педро де Вальдівія і розпочав місто, центральний ринок, який зроблений з металевих конструкцій, привезених з Англії 140 років тому, гора Сан Крістобаль, на якій встановлена статуя Діви Марії, ну і просто центр міста.

Monada1

Сантьяго досить велике місто, але ми здебільшого ходили пішки, хоча інколи користувалися таксі, оскільки метро було закрите через протести, а розбиратись в системі автобусів не хотілось.

Але окремо хочу розказати про два моменти, які мене вразили.

Top20191123 203449

Перше — це мурали. В Сантьяго надзвичайно велика кількість дуже гарних малюнків на будинках, кажуть, що взагалі культура муралів пішла звідси.

20191123 202832

Потім ми зустрічали мурали і в інших містах, але в Сантьяго вони мені сподобались найбільше, може через перше враження.

20191123 145416

Img 20191203 132238

Інший момент — це самоорганізація чилійців на вулицях. Через акції протесту більшість міських світлофорів були або відключені, або розбиті, тобто не працювали. Але рух авто по кількамільйонному місту відбувається. І для безпечного проїзду перехресть деякі чилійці одягають якісь яскраві жилетки, беруть в руки саморобні знаки і регулюють проїзд на перехресті, за це частина з водіїв дає їм якісь гроші.

Прогулявшись містом, оглянувши пагорб Санта-Лючія, палац Ла Монеда, музей сучасного мистецтва, ми пішли обідати на центральний ринок, де багато рибних ресторанчиків, а на прилавках різні дари моря і не тільки моря, — все було смачно, але багато смачного було в нас ще попереду.

Ввечері ми з Сергієм вирішили трохи ознайомитись з культурою місцевих протестів і, як люди, які брали участь у двох українських революціях, організацією місцевих протестів залишились вкрай незадоволені. Все дуже хаотично і спонтанно, більше нагадує бійки футбольних фанатів, які громлять все, що під руку попадеться, а поліція зі свого боку щедро застосовує сльозогінний газ та стріляє гумовими кулями, які, до речі, часто потрапляють в очі, через що протестанти фарбують очі всім пам’ятникам, засуджуючи такі дії поліції. Хоча дерев’яні щити та каски, які ми також бачили в протестувальників дуже схожі на ті, які ми використовували на Майдані у 2014 році.

Але сама природа протестів там ліва і мені чужа, а ще дуже часто нелогічна. До прикладу протестувальники в місті Пуерто-Монт повністю розбомбили приміщення місцевого уряду, ну типу нашу ОДА і відділ соцзахисту. Ліваки, які громлять соцзабез, якісь дивні й довіри не викликають.

Поспостерігавши за протестувальниками та трішки надихавшись газу, ми пішли вечеряти в ресторанчик біля нашого готелю. І якщо на обід була риба, то зараз ми взяли мікс різного м’яса на грилі з овочами, до якого ще давали по бокалу хорошого червоного чилійського вина.

Santstreetfood

Вся ця радість і смакота була недешева і коштувала близько 60 доларів, але мушу сказати, що в хороших закладах харчування ми завжди залишали мінімум 50 доларів на двох. Ресторан, у якому ми вечеряли, називався Патагонія і це було досить символічно, бо наступного ранку ми з Сергієм летіли саме туди, в найпівденніше місто материкової Америки – Пунта-Аренас, до Магелланової протоки…

Vechorpata1

Патагонія

Після майже 30 градусної спеки в Сантьяго, Пунта-Аренас зустрів нас прохолодніше. Але все ж була пізня весна і навіть в цих, наближених до Антарктиди місцях, світило сонечко, і телефон показував + 8.

Тут ми замовили собі досить оригінальний готель, який виглядав на якусь тимчасово споруду, і в мене таке враження, що взимку він не мав би працювати.

Hotelpunta

Це було дерев’яне приміщення дивної форми, з вікнами, на яких тільки одна шибка, з підлогою, яка страшенно рипить, і газовими конвекторами, які працювали дуже потужно. Склалося враження, що саме з таких приміщень починались якісь арктичні чи антарктичні експедиції, де всі ходять, збираються, і хочуть нагрітися на кілька місяців вперед. Але сама кімната була досить пристойна. Це важко назвати кімнатою готелю, але для того, щоб переночувати 3 ночі, саме те. До речі, ніч на 2 осіб в цьому готелі коштувала 50 доларів. Вартість ночівлі в інших містах була приблизно такою ж, навіть 5 зірковий готель в Каламі.

В Пунта-Аренас ми прибули в неділю і там все, крім церкви, було зачинено. Ледь знайшли якесь кафе, де продавали картопляні пиріжки і каву, щоб поснідати. Посиділи біля пам’ятника Магеллану, який пропливав місцевою затокою, зайшли до церкви, тоді пішли гуляти по набережній, шукати контори, які займаються організацією екскурсій.

Magelanpik

В нас був тільки один повноцінний день в цьому місті й ми обирали куди поїхати: на Вогняну Землю дивитись на пінгвінів, чи в національний парк Торрес-дель-Пайне дивитись на … все. Але в понеділок екскурсій на Вогняну землю немає, нам пояснили, що взагалі немає порому, тому рішення було просте — з самого ранку їдемо в національний парк Торрес-дель-Пайне.

Chilipark1

Після того пройшлись по місцевих сувенірних крамницях, посиділи на набережній і подивились на протилежний берег. Там був острів Вогняна Земля, куди я ще неодмінно потраплю, можливо під час подорожі до Аргентини, бо цей пунктик ще не закритий. Вечеряли в чомусь схожому на фудкорт в торговому центрі, при тому, що там не було особливого інтер’єру, їжа була дуже смачна, особливо суп з морепродуктів, куди кинули все, що можна. Там же ми вперше спробували піско сауер, їхній дуже популярний коктейль, на основі місцевої виноградної горілки – піско.

Щоб потрапити в парк Торес-дель-Пайне, нам треба було переїхати в інше місто – Пуерто-Наталес, це 250 км вздовж аргентинського кордону, тому ми виїхали рано вранці, так як до вечора планували повернутись.

Я вже казав, що в цей національний парк люди ходять на 10 днів, проходять багато кілометрів гірських стежок, підіймаються на вершини, милуються озерами, льодовиками, водоспадами, флорою та фауною тих незайманих місць.

Chilipark2

Але в нас був тільки один день, тож ми в турборежимі оглянули те, що могли, але це і так була, певно, найяскравіша екскурсія в житті.

Маршрут організовано так, щоб постійно збільшувати градус напруги і емоції. Спочатку ми прийшли до великої печери, де мешкав мілодон (це такий ссавець з далекого минулого, якого досліджував Дарвін, можете погуглити).

MilodonpeMilodkol

Потім приїхали до озера, в якому дрейфували частинки льодовика, а на віддалі був власне сам льодовик, та через дощову погоду його було погано видно.

Chilipark44

Зважаючи на те, як активно всі тут робили фото, то виглядало, що це і є головне і найцікавіше місце парку.

Natspark Img 20191125 145150

Але після нього ми бачили багато прекрасних озер, водоспадів, різни птахів і звірів, зокрема таких популярних у Чилі альпак (щось дуже схоже на ламу, тільки трохи менше).

Chilipark 3

Ми вперто намагались пофотографувати всю ту красу, але звісно фото ніколи не замінить особисту присутність.

Повертались додому втомлені, але в дуже доброму настрої, адже наша подорож мала бути до льоду і полум’я, так от льоду вже торкнулися, при чому в буквальному розумінні.

Наступного дня ми знову гуляли по Пунта-Аренасі, докуповували сувеніри й різні подарунки, як правило виготовлені з шерсті альпаки, гуляли по набережній і пили місцеве пиво Austral (що в перекладі з латинської означає «південне»). Дорогою в аеропорт заїхали в музей, де знаходиться точна копія корабля, на якому плавав Магеллан, і полетіли в середню Патагонію — місто Пуерто-Монтт, де нас чекала приємна зустріч.

Пуерто-Монтт

В той самий час Південною Америкою мандрував мій давній товариш, народний депутат минулого скликання – Олег Медуниця. Він та ще двоє його друзів подорожували машиною по Чилі й Аргентині з метою дістатися найпівденнішого міста світу, а це Ушуая на острові Вогняна Земля. І ми спланували свої дороги так, щоб десь зустрілись, і зробили це в Пуерто-Монтті, поселившись в одному готелі. Вечір був цікавий: розмови, враження, емоції, поради, де/що/як краще, чилійське вино і пиво з копченими мідіями, які завбачливо купив Олег.

В Пуерто-Монтті ми подивились на місця, по яких «пройшлась» революція, звернули увагу на наліпки на кафе, магазинах, готелях, які сигналізували мітингарям, що це місцевий бізнес, що вони не глобалісти і бити вікна їм не треба.

Morticolapse

Але певно в силу тих наліпок бізнес вірив не на всі 100% і на ніч затягував вікна перших поверхів металом. Тут ми відвідали місцевий рибний ринок, де з моря, чи то з затоки, до ринкового рибного смітника вийшли тюлені, це була ще та вистава. Продукти на ринку смачні і головне дешеві.

В кафешці замовили одну з традиційних для цього регіону страв – куранто. Це і м’ясо, і мідії, і риба, і рис, і картопля, але дуже смачно. Поцікавились цінами на ринку, так от кілограм філе лосося коштував десь 135 гривень, ціни на крабів і всяких інших мідій я й не питав, для чого себе дражнити.

Kuranto1

Наступного дня ми вирішили поїхати на острів Чілое, в місто Кастро, де є досить відомі різнокольорові будинки на сваях.

Вирішили їхати не екскурсійним автобусом, а рейсовим, ми ж вже були майже місцеві. Дорога на Чілое включає в себе паромну переправу, що стало ще однією маленькою атракцією.

Містечко Кастро досить привітне і цікаве своїми будинками, пам’ятниками, будівлями на високих сваях, і навіть дивною шкільною традицією забивати стільці в шкільну огорожу. Чи то в них починались літні канікули, чи що, але школярі радо фотографувались у дворі школи, а всі стільці стирчали в огорожі.

По дорозі в Кастро ми звернули увагу на містечко Анкуд, де був якийсь старий форт, і на зворотній дорозі вирішили зупинитись і там. Окрім форту знайшли дуже цікавий музей дерев’яних церков, які, кажуть, були дуже популярні на Чілое.

Звісно для закарпатця дерев’яні церкви, які зроблені без єдиного цвяха, не така вже й дивина, але, зустрічаючи такі музеї в іншій півкулі, розумієш, як ми інколи поверхнево ставимось до власних унікальних пам’яток.

Ankud12

Ми погуляли по Анкуду, не зважаючи на досить сильний дощ, а ввечері успішно добрались до нашого готелю, де завбачливо була захована пляшка піско. Згадуючи всі побачені пейзажі за останні дні, я думав що ж не вкладається в мою звичну систему… І я зрозумів. Море і трава. Ні, не та трава, про яку ви подумали, а звичайна зелена трава. Здебільшого море, яке я бачив, мало піщаний чи в крайньому разі гальковий пляж, а тут море переходило в траву, на якій паслись корови і вигляд був такий, ніби це річка, а не море. Напевно вперше я бував у містах, де є багато моря, кораблів, багато промислів пов’язані з морем, а немає пляжної культури й інфраструктури.

На наступний день ми поїхали подивитись на вулкан Осорно, але погода була така погана, що побачили ми тільки якесь озерце, маленький кратер і лисицю, яка питала, чи нема чим поживитися. Того дня було вітряно і холодно, але попереду в нас була сонячна Антофагаста, Калама і найсухіша пустеля світу — Атакама.

Антофагаста і Атакама

Антофагаста — друге за величиною місто Чилі, якщо не враховувати Пуенте-Альто, яке є практично частиною столиці.

20191130 163658

Це місто на березі Тихого океану, над яким височіють Анди, все так, як у тій мої фразі на дні народження 8 років тому. Це місто значно північніше, ніж Сантьяго, ближче до Болівії та Перу, і зрозуміло, що більш спекотне, саме тут практично починається пустеля Атакама.

Img 20191202 144621

Ми поселились в новенькому апарт-готелі на набережній, в якому на 26 поверсі був басейн і шикарний вид. Ти ніби потрапив в іншу країну, ні тобі льодовиків, ні холодного вітру, ні навіть зеленої трави, навколо гори, сонце й океан. І тому питання що робити не виникало, я пішов на найближчий пляж, щоб вперше в житті скупатись в Тихому океані.

Після суворого, холодного і дощового півдня, гуляти по вуличках Антофагасти тільки у футболці під теплим сонечком було чудово, цю думку певно розділяв і тюлень, який спокійно лежав собі на плиті, біля океану.

Цікавинкою міста є те, що прямо через його центр, майже пішохідну частину, ходить потяг. Це певно зумовлено тим, що місто затиснуте між океаном і горами, і багато варіантів, де можна прокласти залізницю, немає.

Tuliks1

Tululukij1

Ще одна незвична річ, яка нас здивувала, — практична відсутність нічного життя. Чи то акції протесту так вплинули, що все закривали, чи ми ходили не по тих вуличках, чи туристично-пляжний сезон ще не розпочався, але після 20-21 години в місті мало що працювало. При чому працювали якісь перукарні, до прикладу, а де купити вино не ясно.

20191201 131832

Ми піднялись в ресторан свого готелю на 26 поверсі, звідки, як ви пам’ятаєте, був шикарний вид на нічну Антофагасту. Я замовив один зі своїх улюблених коктейлів — Куба лібра. Це був найкращий його варіант, офіціант просто приніс стакан з ромом, при чому явно не 40 грамів, а набагато більше, і банку коли, ніби натякаючи – створи собі свято сам, так я і зробив.

Зранку ми випили пиво на пірсі, поговорили про життя, океан, Чилі і нашу поїздку, що вже наближалася до кінця, і про те, що треба їхати на автовокзал, щоб там сісти на автобус до Калами. На цей час у нас майже закінчилась готівка, а через те, що ми їхали в пустелю, то не дуже сподівались на розрахунки карткою. Сергій вирішив зняти готівку з картки та зважаючи, які там черги біля банкоматів, моя вам порада, хоча б половину планованих грошей на поїздку до Чилі беріть готівкою, збережете і час, і нерви. Та все ж знявши гроші й скориставшись інтернет сервісом, ми сіли на міський автобус, який довіз нас до автовокзалу.

Так, всі попередні подорожі країною ми здійснювали літаками, але тут до Калами було 200 км, зручніше і простіше було їхати автобусом. Скажу я вам, що автобусне сполучення в Чилі розвинуте досить добре, існує десятки компаній, які надають послуги з перевезення, при чому інколи на маршрути до тисячі кілометрів, автобуси нові й комфортабельні, при тому не дорогі.

Ця система нагадала мені автобусне сполучення в Ірані, про який я писав в іншій статті для Varosh, так само дуже добрий сервіс за невеликі гроші.

Калама — це відносно невелике місто в Чилі, десь таке, як Ужгород, але знаходиться на висоті 2200 метрів.

Так, місто вище ніж Говерла, але там цього не відчувається, і про цей факт я прочитав вже після відвідин цього міста.

20191202 143717

Розташоване воно практично в пустелі Атакама і виникло як центр видобування міді, якою багата чилійська земля, тому надзвичайної архітектури тут нема, та ми й не їхали сюди за архітектурою, це була лише наша відправна точка у серце пустелі — місто Сан-Педро-де-Атакама. Приїхавши в Каламу, з’ясували, що тут різні автобусні компанії відправляються з різних локацій, відразу дізналися звідки їде автобус до Сан-Педро і купили собі квитки на наступний ранок, благо, що ця каса була не дуже далеко від нашого готелю.

До речі про «з’ясували». Коли писав про водіїв автобусів, то вже згадував, що рівень володіння англійською в чилійців дуже так собі. Часто зустрічаються люди, які абсолютно ні одного слова не розуміють. Тому спілкуватись доводилося дуже різними способами: з тими, хто хоч трошки говорить, намагались спілкуватись англійською, але і тут виникали курйозні ситуації.

Рівень знання мови в Сергія суттєво кращий, ніж мій, і він намагається говорити правильно з усіма артиклями, часами, прикметниками та прийменниками, що в такій ситуації робити не варто.

А от я, який спілкується тільки іменниками та кількома дієсловами, міг інколи пояснити краще, бо людям головне зрозуміти основне слово, а все інше вони додумають самі, як казав Віктор Федорович.

Інколи я пригадував якісь слова іспанською, які залишилися з подорожі на Кубу. В крайньому разі ми писали текст у смартфоні й перекладали його через онлайн перекладач, але в готелях, під час екскурсій, і в туристичних місцях все було англійською, і вся ця комунікація була завданням Сергія.

Зранку ми встали, поснідали й пішли виселятись з готелю, враховуючи, що з нас взяли депозит за збереження цілісності номера в розмірі 100 доларів, виселення треба було провести ретельно, а не просто залишити ключ на рецепції.

Ця процедура виявилась довшою, ніж очікували, і ми спізнилися на автобус. При чому я з усією своєю холеричністю кричав Сергію, що ми спізнюємось, на що він абсолютно спокійно сказав «угу» і більше нічого. Це ще раз підкреслило його амплуа найспокійнішої людини у світі.

Поїхали ми наступним рейсом через дві години, це трохи внесло корективи в наші плани, але вибору не було. По приїзду в Сан-Педро ми з’ясували для себе, що навколо є кілька локацій, які люблять туристи, але екскурсії до них починаються тільки зранку, а, оскільки це вже був обід, то нам не залишалось інших варіантів як взяти велосипеди.

Я давно вже не катався на велосипеді, а по пустелі взагалі ніколи, але ми поїхали.

Img 20191202 134659

Якщо ви собі зараз думаєте, що я вам тут розказую якісь дурниці, бо не можна по пісках їздити на веліку, то, щоб у вас картинка склалася, мушу наголосити, що Атакама не піщана, а кам’яниста пустеля, до того ж по ній прокладені дороги. Тому ми спокійно доїхали до однієї з туристичних локацій, де можна було зробити круті фотки.

20191202 145259

Я колись був в Сахарі, звісно це, певно, найбільш класичний варіант пустелі: піски, дюни, верблюди, оази. Атакама зовсім інша, але не менш захоплива.

Img 20191202 134754

За ті кілька годин ми проїхали десь 15 км по пустелі, спалили руки, які не були нічим захищені, надивились на майже «марсіанські» краєвиди, зробили фото і поїхали назад.

20191202 144248

Не все з того, що ми хотіли, але вже як є. Віддавши велосипеди в пункт прокату, купивши якихось сувенірів і холодної води, ми з обпеченими сонцем руками поїхали назад в Каламу, бо ввечері там мав бути літак до Сантьяго.

Коли ми вдруге прилетіли в Сантьяго, воно вже було рідне. Поселились цього разу в іншій частині міста, щоб вивчити нові квартали, але теж неподалік від центру. Це були два останні дні й один ми хотіли використати на поїздку у Вальпараїсо, а інший для купівлі різних подарунків. Але темп подорожі був такий активний, що їхати у Вальпараїсо вже не хотілось, і було прийняте рішення просто вештатися по місту, піднятись на гору Сан-Крістобаль, спробувати те, що ще не пробували з місцевої кухні і місцевих вин, купити подарунки і просто спокійно прожити ці два дні у столиці Чилі. І те рішення було правильним, в нас було достатньо часу, щоб зробити все задумане.

З гори Сан-Крістобаль відкривається прекрасний вид на все п’ятимільйонне місто, там же розташована статуя Діви Марії, а поряд розміщені біблійні сюжети, пов’язані з Різдвом Христовим, а й справді, попри те, що на вулиці літо, за кілька тижнів Різдво. Також я на кінець-то спробував їхню вуличну їжу, чилійське вино, яке я звісно пробував вже багато разів, але робити винні дегустації, це як читати нові книги. Вздовж і впоперек пройшов їхній центральний ринок, де купив подарунки друзям, а собі калабас, з якого п’ють чай мате і бомбілью, через яку його п’ють. Купляв я його скоріше по приколу, але він досить впевнено ввійшов в мій звичайний побут, навіть пишучи ці рядки, я п’ю мате з калабасу через бомбілью.

Здавши в багаж сумки з сувенірами, добрим чилійським вином, м’яким, хоча і 46 градусним, піско, з собою на борт ми взяли свіжі спогади та враження про країну мрії, що знаходиться на краю світу, яка колись здавалася надзвичайно далекою, але за ці два тижні стала досить близькою.

За 14 годин літак перетнув Південну Америку та Атлантичний океан і ми приземлились в Барселоні, звідки я полетів в Дебрецен, а Сергій до Києва. В Дебрецені лежав сніг. Я їхав на авто до українського кордону і думав, що наступна велика подорож буде в Індокитай, Танзанію чи Нову Зеландію? Чи все ж таки я закрию той пунктик з пінгвінами та Вогняною Землею на аргентинському боці?

Андрій Шекета, спеціально для Varosh

0 #
# вино # Піночет # Чилі