Іран я відвідав у квітні 2018-го року. Це була моя 35 країна.
Ідея подорожі в Іран виникла ще в 2014 році. Чому саме Іран сказати важко, але з іншого боку, а чому б і ні, щось не типове не звичне і мало хто там був, як мінімум із знайомих. Але швидко її втілити не вдалося, пробували замінити іншими країнами, наприклад Марокко, але в кінці кінців зрозуміли, що треба все ж в Іран. Квитки купували за 4 місяці, летіли з пересадкою в Баку, Азербайджанськими авіалініями. Звісно, з Києва є і прямі рейси, але на заплановані дати (6-14 квітня) цей рейс був найдешевший (205 євро) у і можливість 4 години погуляти по Баку, яке заслуговує на окремий візит.
Головним міжнародним аеропортом країни є Міжнародний аеропорт імені аятоли Хомейні в Тегерані (У цій країні все найбільше: площі, вулиці, об’єкти називаються ім. Хомейні, лідером ісламської революції 1979 року). Тут же в аеропорту оформляється поліс страхування ціною в 14 євро, і віза ціною в 80 євро.
Тегеран, насправді, просто велике місто з 14 мільйонами населення, чогось дуже цікавого певно нема, але все ж можна глянути на кілька палаців в центрі, на будівлю колишнього посольства США, яке було захоплене (пам’ятаєте фільм «Операція Арго» і де утримувались заручники 444 днів, після приходу до влади Хомейні, і де зараз відповідний музей). Ще чомусь всі туристи вважають, що треба сфотографуватись біля так званих «штанів» які стали символом Тегерану. Ну ми теж були не винятки.
До речі, по Тегерану дуже зручно пересуватись на метро, яке тут зручне, відносно нове і має різні вагони для жінок і чоловіків. Ні, жінка може їхати у чоловічому вагоні, але з чоловіком. Хоча ні може навіть і сама, але вважається, що краще, щоб вона їхала в жіночому вагоні, ну і певно це зроблене саме для жінок, на вході до цього вагону навіть стоїть чи то поліцейський чи то гвардієць, і нікого з чоловіків не впускає, ну майже нікого, бо продавці якихось дрібничок, які часто продають в метро, туди ходили.
Ми точно хотіли на Перську затоку, але не знали точно куди і як, вирішили все з’ясовувати на місці, зважаючи на ціни. Хоча довго шукали, але знайшли туристичну агенцію, де добре розмовляють англійською, і за 11 з половиною мільйонів реалів, продали нам 3 квитки по маршруту Тегеран-Кіш-Шираз. У зрозумілих грошах, це десь 190 євро. Курс приблизно такий: 1 євро це 60 000 реалів, але в банках нижчий, в міняйл вищий, і взагалі він динамічний.
Ми летіли на острів Кіш авіакомпанією Кішавіа. До речі, в Ірані багато внутрішніх авіакомпанії. І банків теж, деякі з них вже навіть підключені до SWIFT і приймають не тільки всякі там мастеркарди і візи, а й амерікан експрес.
Острів Кіш – це самий модний місцевий курорт, він вважається одним з кращих на Перській затоці, але відпочивають там все ж в основному тільки перси (ну, так теж можна називати іранців).
Острів не великий, але досить гарний і активно розбудовується, це окрема територія, типу вільної економічної зони, і воно відчувається. Готелі, до речі, не дорогі, за 3-місний номер із сніданком біля моря ми заплатили 50 доларів (хостел в Тегерані, здається, був дорожчий). Якщо б не поділ пляжів на чоловічий і жіночий, то типу звичний курорт, а і ще тут не дурять ні продавці, ні таксисти.
Згорівши за 2 дні, помилувавшись пляжами з білим піском, і скупавшись з того боку Перської затоки, де мало хто із українців купався, ми полетіли в місто Шираз. Там в аеропорту нас зустрів батько Саїда, хлопця в якого ми винаймали житло.
Він практично здавав кілька кімнат на 1 поверсі свого будинку, а ще він був цінний тим, що добре знав англійську і міг роздобути місцевого самогонного пива, в країні де типу алкоголю нема взагалі, в магазинах не продається, в барах, кафе ресторанах теж не нема.
Наступного дня ми пів дня гуляли по Ширазу: оглядали мавзолей Хафіза Ширазі, якого тут дуже шанують, мавзолей Шах-Черах, місцеву фортецю, базар Вакіль і інші речі про які написано в путівниках.
Насправді, вразила мечеть і мавзолей Шах-Черах, фото всієї краси не передають. Після обіду, перекусивши в якійсь вуличній забігайлівці, а їсти найсмачніше саме там (кебаби, різне м’ясо на спажках, овочі, айран чи місцеве сітро) ми поїхали в Персеполіс.
Поїхали на машині батька Саїда, який погодився за 30 доларів відвезти нас туди, почекати кілька годині і привези додому. Взагалі ціни на транспорт в Ірані дуже низькі, ну в першу чергу через ціну бензину десь 20 центів за літер. Машини в основному або китайські (може між ними є і якісь місцеві), французькі типу Рено Логан чи 405 Пежо і корейські КІА та Хюндаї.
Про Персеполіс знають напевно всі. Ну ок, всі бачили його на сторінках шкільного підручника з всесвітньої історії. Руїни міста, збудованого царями Персії більше 2500 років тому назад, зачаровують до цього часу. Це, напевно, найбільш відомий і відвідуваний туристичний об’єкт Ірану, то ж якщо ви хочете відчути себе гостем династії Ахеменідів не оминайте Шираз і Персеполь.
До речі, про гостей: наші мандрівки завжди якось називаються, і пости про них в соцмережах відзначаються спеціальними хештегами, цього разу це було #ГостіПерсії.
Наступним містом нашої мандрівки був Язд, місто з цікавими мечетями, прекрасним старовинним центром міста у вигляді складного лабіринту глиняних стін і центром зороастризму.
Між Ширазом і Яздом 450 км, і ми поїхали автобусом. Варто зауважити, що міжміське автобусне сполучення в Ірані розвинуте дуже добре. Автобуси надзвичайно комфортні, замість традиційних для нас чотирьох крісел в ряду, тут тільки 3, але дуже широкі, з спеціальною підставкою для ніг, що сприяє комфортній подорожі і сну. У цих автобусах під час поїздки роздають, навіть, сік, якісь солодощі чи фрукти. Компаній, які займаються такими перевезеннями, дуже багато, а ціни дорівнюють 3-6 доларів за відстань в пів тисячі кілометрів (!).
Після відвідин Язду, пізно вночі ми вирушили у інше відоме туристичне місто – Ісфахан чи Есфаган. Таксист, який віз нас на вокзал розказував про те, що Путін дуже поганий, а Трамп дуже хороший, і що взагалі всі іранці шкодують за періодом шаха Рези Пехлеві, який до ісламської революції робив з Ірану ліберальну державу західного взірця.
Взагалі ставлення народу до політики в тому числі і міжнародної, різне, але в якісь гострі суперечки ніхто не вступав, ми до речі теж. Просто говорили, що Росія напала на нашу країну і окупувала частину території. Хтось про це знав, хтось дивувався, як таке може бути, інколи питали, чи не утискають в Україні мусульман і з певною ноткою іронії питали, чи не всі вважають іранців терористами?
Але в загальному на слово «Україна» всі реагували позитивно і відразу згадували Шевченка, ну того що футболіст, бо футбол тут люблять і ним цікавляться.
Нічний переїзд зекономив нам час, так як спати можна і в автобусі, і вже рано-вранці ми були в Ісфахані. Відразу по прибуттю ми купили квиток з Ісфахану до аеропорту аятоли Хомейні в Тегерані, погодьтеся, дуже зручно, що є такий рейс, адже це майже 500 км. Тут необхідно сказати, що в різних компаній різні графіки відправлень автобусів, і краще знайти англомовного працівника, пояснити йому куди і о котрій годині ви хочете виїхати, і вам підкажуть.
Єдине, що в квитку всі надписи на фарсі, включаючи цифри, тому цифри хоча б до 10 треба вивчити, також календар в Ірані теж свій і ми до кінця з ним так і не розібрались.
Іфахан просто прекрасний, і справа тут навіть не в площі Імама з мечетями, яку зображено на всіх картинках про це місто, і яка є друга за розмірами після китайського Тяньайньменя, і не в інших пам’ятках архітектури, і навіть не чудесних мостах через річку Заяндеруд, яка на той момент, коли ми були, висохла повністю, а в загальній атмосфері міста, яке знаходиться на висоті 1600 метрів ( це тільки на 400 метрів нижче Говерли), де останні 14 років жив і працював найвідоміший лікар Середньовіччя – Авіценна.
В Ісфахані багато різних пам’яток, багато зелені, широкі бульвари, дуже зручні набережні і велика кількість парків та скверів (ну може мені так здавалось після інших пустельних пейзажів Ірану). У центрі відчувається, що це місто стає популярним серед туристів, ми там навіть зустріли групу з України на чолі з Ігорем Захаренком, ну тим що «Феєрія мандрів».
З Ісфахану ми поїхали в аеропорт в Тегерані і на цьому подорож під хештегом #ГостіПерсії закінчилась, але позитивні емоції залишаться назавжди.
Підсумовуючи можна сказати, що Іран безпечна та дружня для українців країна, з дешевим транспортом та їжею (за поїздку я з’їв річну норму рису ), вона набагато «цивільніша», ніж ми думали перед цим. Так, є певні правила щодо поведінки в громадських місцях, одязі (всі жінки ходять з покритою головою, а чоловіки не носять шорти), але в загальному – нічого надзвичайного. Щодо прав жінок, то я не берусь їх оцінювати (з сьогоднішніми поняттями про сексизм/ейджизм та інший гендер), але жінки їздять за кермом, навіть працюють таксистками (сподіваюсь це правильний фемінітив), і навіть кричать на чоловіків, що сильно похитнуло мої уявлення про покірність жінки на Сході.
Взагалі то Іран набагато доступніший, ніж ми собі думаємо. Так, необхідно трошки підготуватись до такої мандрівки, але думаю кількість позитивних емоцій і радості від мандрівки компенсує ці зусилля. Ну, і в кінці кінців завжди цікаво вивчати щось нове: чи то цифри на фарсі, чи історію Персії, чи навіть з’ясовувати різницю між сунітами і шиїтами, яких в Ірані більшість. Подорожуйте!
