Новини

«Дайте угорцям депутата!» Колонка Андрія Любки

28 Вересня 2020 791

Минулого літа мені поталанило побувати в садибі Союзу Українців Румунії в Бухаресті. Екскурсію цим просторим осідком провів для мене Михайло Трайста – український письменник з Румунії, успішний драматург і перекладач, який народився усього за кілька кілометрів від Закарпаття – з іншого боку Тиси, в Марамуреші.


Ясна річ, я запитав пана Михайла про те, як живуть українці в Румунії, які мають права й можливості для реалізації своїх культурних і політичних потреб. Відповідь мене приємно здивувала: Румунія піклується про українську меншину, виділяє щедре фінансування українським організаціям (на ці гроші відбуваються фестивалі, творчі вечори, видаються книжки, газети, журнали, в тому числі й дитячий), тамтешні українці мають ефірний час на румунському телебаченні, в регіонах компактного розселення українців є можливість часткового навчання українською мовою.

Крім цього, в української меншини є і власний представник (депутат) у румунському парламенті.

Не стомлююся повторювати, що Румунія взагалі – це країна, в якої нам є чому повчитися, хоча її вперто ігнорують наші експерти й політики. А ця держава й справді має чимало спільного з Україною. Наприклад, строкату картину національних меншин і мудре законодавство, що забезпечує їхні права. Варто нагадати, що й сама румунська антикомуністична революція 1989 року розпочалася із питання національних меншин – зокрема з переслідування угорського пастора Ласло Текеша. До речі, угорське питання досі вкрай актуальне в Румунії – і час від часу між Бухарестом і Будапештом виникає така ж напруга, як і між Україною та Угорщиною. Але повернімося до Румунії: про ліберальність і можливість самореалізації для представників національних меншин у цій країні свідчить уже той факт, що чинним президентом держави є етнічний німець із Трансильванії – Клаус Йоганіс.

Зрозуміло, що законодавство, спрямоване на захист прав національних меншин, Румунія ухвалювала «по дорозі в Європу» — в рамках євроінтеграційних процесів та реформ.

Власне кажучи, на цьому шляху слід активізуватися й Україні (давно пора!). Наприклад, конституційно забезпечити представництво національних меншин у Верховній Раді.

Практика належного представлення нацменшин у парламенті, звісно, діє не тільки в Румунії, а й у багатьох інших європейських країнах, зокрема і в Угорщині, де українська меншина на рівні з іншими має право т.зв. «пільгового» мандату в парламенті (якщо такий кандидат не набере необхідної кількості голосів, меншина матиме свого речника в парламенті, який матиме всі права депутата, крім права голосу).

Цю практику називають «резервуванням» місця в парламенті для національної меншини, адже далеко не завжди й не скрізь представники нацменшин можуть конкурувати з партіями більшості на загальних виборах чи окремих округах. Завдяки резервуванню ці національні меншини отримують свій голос у парламенті, представника, який має право виступу, участі в засіданнях, дорадчого чи повного голосу. Так відбувається, наприклад, у Фінляндії, Словенії, Данії, на Кіпрі та в Іспанії. Простіше кажучи, у деяких країнах для нацменшини може бути зменшена виборча квота для виборів «звичайного» депутата, або ж нацменшина на своїх зборах (самоврядування) обирає «речника» — депутата парламенту без права голосу, але з правом виступу, участі в засіданнях, правом законодавчої ініціативи та ін.

Чому це важливо? Бо завдяки цьому національні меншини не просто отримують свого представника в парламенті, а й фактично беруть участь у політичному житті країни. Крім цього, гарантований, «зарезервований» представник нацменшини в парламенті – це можливість держави вести діалог із меншиною напряму, без посередників у вигляді інших європейських столиць. Україні було б вигідніше домовлятися й вирішувати проблемні питання життя угорської меншини з представником цієї меншини, а не із офіційним Будапештом.


Адже українські угорці – це громадяни України, і для діалогу з ними посередники зайві. Українські угорці, які працюють і сплачують податки в Україні, також мають мати право на бюджетне фінансування своїх потреб з державної казни, а не тільки від органів місцевого самоврядування. Якби угорська меншина отримувала належне фінансування від України, а не тільки від Будапешта, а також мала гарантованого й постійного депутата (навіть без права голосу, просто речника) у Верховній Раді, то й ставлення місцевих угорців до української держави було б лояльнішим і прихильнішим.

А з часом могла б з’явитися й місцева угорська політична еліта, що орієнтується насамперед на Київ, а вже потім на Будапешт (до певної міри, так є у випадку Словаччині й Румунії, де угорські партії далеко не завжди виконують усі примхи Віктора Орбана).

Усі ці озвучені вище ідеї й гіпотези не означають автоматичного успіху. Ми ж пам’ятаємо, що в часи, коли починався українсько-угорський конфлікт, в угорців був свій депутат Верховної Ради – Василь Брензович. Він представляв партію влади – Блок Петра Порошенка, та це аж ніяк не завадило йому в той час активно виступати на боці Угорщини. Тож навіть якщо Україна завтра почне щедро фінансувати угорську меншину й «зарезервує» для неї представника у Верховній Раді, швидких результатів очікувати годі, зміну ставлення й риторики можна буде відчути хіба в наступному поколінні. Але саме так – на довгу перспективу й стратегічно – і має будуватися відповідальна державна політика.

Ясна річ, мова не тільки про угорців, я взяв цю меншину за приклад просто через те, що саме «угорське питання» є надзвичайно актуальним для Закарпаття і вже кілька років є складовою частиною геополітичного порядку денного для України. Але свого представника в парламенті, як і відповідне фінансування з бюджету, мають мати представники всіх найбільших національних меншин: румуни й болгари, поляки й словаки, євреї й кримські татари, роми й вірмени, німці і росіяни (хоча останні, звісно, завжди мають удосталь своїх депутатів і фінансування, але закон має бути одним для всіх, в тому числі й для всіх національних меншин).

Я навмисно пишу цю колонку тепер, коли до чергових парламентських виборів залишилося ще кілька років, і цю ідею можна широко та без політизації обговорити й у разі схвалення фахово обміркувати зміни до українського законодавства.

Продовження цієї розмови, важливої дискусії про національні меншини і їхні права в нашій області і в Україні загалом, відбудеться в рамках форуму розвитку «Re:Open Zakarpattia» 7-8 листопада.

 

Андрій Любка, спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.


18 #
# Андрій Любка # вибори # Любка # угорці