Наш колега Олексій Уманський нещодавно повернувся із Херсона – там він провів 5 днів і поговорив з місцевими про окупацію, деокупацію і теперішнє життя під час постійних обстрілів. Це історії людей: їхнього вміння чинити опір, вміння пристосовуватися до нових (і далеко не найкращих) реалій і не втрачати себе. Навіть коли до тебе в кав’ярню приходять озброєні росіяни.
Херсон зараз – прифронтове місто. Естафету йому передали Харків та Миколаїв, які через це випробовування пройшли трохи раніше і повною мірою відчули на собі біль несподіваних прильотів і велику кількість смертей. Рівно рік тому я був у цих містах: там було мало людей, в ясному небі було постійно чути грім.
Коли фронт відсунувся – життя повернулось. Мабуть, важко вимкнути коріння і пересадити себе заново, тому повернення актуальні. Життя міста починає мати пульс, коли видно заклади, що починають працювати; велосипедистів на дорогах, людей, що бігають, але найбільше – коли на вулиці граються діти. До цього моменту далеко, але відчуваються колосальні зміни – Харків і Миколаїв уже п’ють каву, Херсон впевнено очікує!
Тільки зараз вдалось отримати офіційну акредитацію від ЗСУ, а це є впевнена можливість долати блокпости в напрямку прифронтових міст. Я ж ніколи не був у Херсоні.
Вперше вирішив їхати на власному авто, аби все потрібне мати при собі (штатив, камеру, диктофони, каремат, спальник, бронік, каску, змінний одяг і взуття). Враховуючи, що їхав я у невідомість (в плані місць для ночівлі), то машина могла бути й будинком. Та з розташуванням пощастило.
Денис Михальченко – ужгородець, що тривалий час мешкав у Херсоні і якому вдалось виїхати звідти під час окупації – порадив звернутись до його приятеля Тимофія Кубарова. Забіжу наперед і відзначу, що ті люди, які залишились у Херсоні, зараз доглядають за кількома хатами, котами, равликами, різними магазинами тощо. Через постійні обстріли дуже багато людей виїхало.
Тимофій доглядає за центром йоги «Анахата» – це такий будинок, де часто проходили заняття з йоги, практикування з медитації та багато інших занять, пов’язаних з саморозвитком людини. Мені дозволили ночувати у просторому приміщенні. В будинку є душ, кухня, внутрішній дворик і підвал на випадок масованих обстрілів.
До речі, про них: такого явища, як повітряна тривога у Херсоні нема. Це актуально для тих міст, куди можуть долітати бойові дрони або балістичні ракети; в цьому ж випадку місто обстрілюють артилерією і це набагато страшніше, бо на голову може впасти в будь-який момент. Йдеться і про міни. Після відводу військ на лівий берег росіяни хаотично (і таке враження, що наосліп) б’ють по місту. Так жертви з’явились на центральному ринку, в центрі біля «Сільпо», на автобусних зупинках…
Місцеві розрізняють звуки: коли стріляють по них, а коли наші «виходи». Вся різниця у свисті. Якщо він на початку – то це по нас, якщо свист після гуркоту – це наші. Так само місцеві зацінили спочатку за звуковими характеристиками Хаймарси. Розповідали, що коли вперше цю зброю почали застосовувати по Херсону, то навіть росіяни не могли зрозуміти, що це прилетіло. Дуже голосно і максимально влучно.
По місту видно кілька бетонних коробок (укриття). Вони, на жаль, з’являються вже після смертельних випадків. На деяких автобусних зупинках волонтери почали складати мішки з піском, аби люди змогли уникнути поранень. Коли починає гриміти дуже поруч, треба повністю лягати за землю: ті, хто тільки присідав, могли залишитись без рук, а хто залишався стояти – залишались без життя.
Вибухи чути постійно і до них певною мірою звикаєш, кажуть, через тишу в місті ці звуки чути дуже здалеку. Небезпека йде з боку води: якщо в приміщенні вікна виходять в бік Дніпра, вони неодмінно закриті щільною фанерою; принаймні в місцевій поліклініці, де мені вдалось побувати, я таке бачив. До речі, вона названа на честь Євгена Карабелеша – закарпатця, який там тривалий час працював, і якого з великою шаною згадують і донині.
Центральний ринок працює, але не рясніє товарами, як раніше. Більшість людей похилого віку, здається, приходили туди, аби провести день в компанії когось. На прилавках у них було щось на зразок того, що можна споглядати «свинському базарі» на вихідних на Радванці – зарядні на старі кнопкові телефони, пластмасові іграшки радянської доби, старі книги, підсвічники… кілька місць з пиріжками з капустою та картоплею по 25 грн.
На вихідних людей менше на вулиці, ніж в будні; машин на дорозі майже не видно, але стабільно їздять маршрутки. Їхня кінцева зупинка – на центральній вулиці Ушакова неподалік річкового порту, який вщент обстріляний. Працівники “Нової пошти”, військові, преса, а також місцеві комунальники ходять у бронежилетах.
У багатьох цивільних при собі на поясі висять аптечка і турнікет. Одного разу бачив підлітків, що гуляли у бронежилетах. Оскільки я мав авто, то вирішив дивитись Херсон в першу чергу з вікна машини: їхав на другій і третій передачі, розглядаючи локації, про які чув з новин. В якийсь момент мене зупинили поліцейські та дали зауваження, що я їду посеред дороги. Так воно і було: здавалось, що окрім мене нікого нема, тому я зовсім перестав споглядати у дзеркала.
Центром життя мені здався супермаркет «Сільпо». Людей всередині було дуже багато, особливо пенсіонерів: їм там час від часу видають талони, які можна обміняти на їжу. На полицях можна було побачити все: від фалафеля до величезного вибору тістечок і окремий фудкорт, де можна поїсти за столом. Нема алкоголю, хоча коли востаннє туди заходив, його почали повертати. Деяким людям алкоголь вдавалось знаходити (судячи з того, як їх похитувало), але таких бачив не багато. В цей період комендантська година змістилась з 19:00 на 17:00. Херсонці відчули певного роду дежавю, востаннє таке було перед їхнім звільненням.
За офіційними меседжами, в місті очікується активність ворожої ДРГ. Я провів у Херсоні 5 днів і встиг познайомитись з цікавими людьми. Це, наприклад, легендарний сантехнік Сергій, що є майстром спорту з веслування і чемпіоном України. В місті закриті майже всі кав’ярні, але є магазин «Чайна поезія», де власниця Олександра проводить чайні церемонії та продає великий асортимент товару з Китаю. Лікар Іван, що чергує у місцевій поліклініці та лікарні. Його навчання у Криму обірвала окупація півострова росіянами, а згодом він пройшов її й у рідному Херсоні. Власне, цих людей ви побачите у моєму відеорепортажі.
Є кілька речей, на які я звернув особливу увагу.
Білборди. Більшість з них з логотипом ЗСУ і надписом «Рідні, ви вільні», деякі з локальними топонімами (Олешки, Гола Пристань, Залізний Порт), в яких йдеться про скоре звільнення. В селі Антонівка, звідки, власне, починається Антонівський міст, лад з білбордами ще не встигли навести: за залишками плакатів можна бачити історію села за останні роки, зокрема і російський триколор. Це село абсолютно пусте, воно активно прострілюється, тому довго я там не затримувався.
Тимофій розповідав, що під час окупації наративи білбордів змінювались від ситуації. Наприклад, на початках можна було бачити український прапор поруч з російським з гаслом, що це два дружні народи. Українські прапорці з вулиць не знімали. Коли росіян починали викурювати, гасла на білбордах гучно кричали «Росія і Україна разом назавжди!!!» або ж і просто «Херсон – русский город». Схожа риторика з людськими обличчями. Військових з білим волоссям швидко замінили буряти і кадирівці. З часом більшість камуфляжу розбіглась по позиціях шукати свою смерть, в місті стало більш-менш цивільно. Цікаво, що міськрада функціонувала повністю підпорядковуючись українській стороні.
Насилля. Звісно, воно було. Були катівні. Одна з них називалась “фінансовим відділом” і туди потрапляли передусім люди, у яких були статки. Списки з прізвищами таких людей давали колаборанти, які, на жаль, були в Херсоні.
Те, як чинили опір херсонці, ми бачили на епічних відео з мітингів. На них (поки був інтернет і поки не почались реальні жертви) виходило чимало людей. Влаштовувати збори стало важче, коли підірвали телевежу і відімкнули український інтернет. Більшість організаторів заворушень опинились на допитах. Шукали їх, а також працівників поліції і АТОшників та учасників терборони, які за відсутності вогневої підтримки та протитанкової зброї змушені були після кровопролитних боїв перевдягнутись і розчинитись у місті. Проте залишаючи Херсон катівні помили і відбілили, замітаючи таким чином сліди.
В центральній частині міста зняли з п’єдесталів три монументи. З музеїв викрадали експонати і кидали їх хаотично один на одного у великі камази.
Гроші. Першими зникли банкомати і термінали. Але гривня продовжувала бути в обігу. З’явились певного роду “міняли”, яким кидали гроші на картку, а вони видавали готівку. Перевести цифру в готівку можна було в різні часи від 3% до 15%. Рублі були у пенсіонерів (хто брав російську пенсію) і в тих, хто отримував зарплату від росіян (це, зокрема, лікарі). Перше, що робили ті, хто отримував пенсію або зарплату – йшли на ринок і міняли рублі на українську гривню. Деякі ці ж обміняні гроші одразу клали на українську картку і донатили на ЗСУ.
“Мінялами” були найняті росіянами громадяни, і цей процес був монополізованим. Рублями розраховувались лише окупанти і дуже затяті колаборанти, усе інше населення використовувало гривню. Рублі багато де просто не приймали. Навіть бабусі, що отримували пенсію в рублях, міняли її на гривню, і лише потім скуповувались.
Окупація. Часто в своїх згадках про окупацію херсонці і сумують, і сміються. Є і страшні, і веселі історії. Від медсестри місцевої поліклініки пані Валентини почув історію про Чорнобаївку.
Місцеві бачили, як на території величезного аеропорту, що поблизу траси, час від часу горить техніка. Навіть малі діти знали, що там безліч російських трупів. Граючись на вулиці, діти споглядали день за днем нові колони техніки з солдатами на бортах. Діти питали у солдат: «Ви куди їдете?», а ті досить бадьоро, навіть посміхаючись, відповідали – «в Чорнобаївку». Дітвора починала сміятись, а російські солдати не розуміли, чому.
Згадувала вона і про сморід палених людських тіл, що стояв у селі тривалий час. На городі пані Валентини росіяни розташовували техніку, що пробувала дострілювати до Миколаєва. Каже, найстрашніше було сидіти вдома і чути нескінчений гул колони техніки, якій нема кінця і краю, а також постійні вибухи. Росіяни злились, що не могли досягти бажаного результату, а ще місцеві здавали координати з ворогами і тим постійно прилітало. Через це в будинках частими стали обшуки.
Коли прийшли до пані Валентини, вона сказала, що до будинку запустить, але тільки когось одного, аби не лякали її онука. В український будинок окупанти заходили по-різному. Чув про те, що буряти просились побачити побут українців. Наявність рівного асфальту в селах і будинки з туалетом всередині збивали їх з пантелику.
Чорнобаївка нагадує музей. Дуже велика мережа окопів та море вигорілої техніки. Дуже дивно, але на території аеропорту не було нікого, навіть звичайного блокпоста, і я на власний страх і ризик проїхав до злітної смуги, де побачив двох цивільних, які сказали, що краще ходити тільки по асфальту, бо окопи можуть бути замінованими. Поки я знімав кадри, підїхало пару спецпризначенців, які сфотографувались на фоні руїн та поїхали. Я підібрав для музею радіо «Єден» досить великий уламок, мабуть від якогось РСЗВ, на пам’ять.
На вулицях і в магазинах чутно українську мову. Дуже часто з русизмами та моментами, коли шукаєш український відповідник, але це впевнено говорить про позитивну тенденцію. Ще до війни в Херсоні проходила декомунізація, тому вулиці на зразок «Леніна» або «9 Січня» перейменовували на український манер – Соборна, Пилипа Орлика. Росіяни по місту могли пів дня їздити, шукаючи вулицю «9 Січня», часто перебуваючи на ній.
Херсон – місто води. Ще кажуть місто моряків, але зараз їх нема. Прогулянкові набережні і пляжі перекриті. Влітку натовп людей йшов центральною вулицею в бік Дніпра займатись веслуванням. Легендарний сантехнік Сергій, майстер спорту з веслування, каже, що Херсонська школа веслування добре відома у світі. Водна екосистема в цих краях називається Плавні. Місцями це територія з камишами, а ще є широкі лимани, де не видно берега. Тут постійно проходили змагання з орієнтування на воді. З давніх давен місцевих знавців води не чіпали ні османи, ні татари, бо поводирем тут міг бути тільки місцевий.
Відрізані від води херсонці – як риби – задихаються на повітрі. Але кожен, з ким я спілкувався, на всі 100 відсотків переконаний, що зовсім скоро все повернеться на свої місця.
Олексій Уманський спеціально для Varosh
Фото Олексія Уманського
