一 Чого вам не вистачало під час адаптації на новому місці?
一 Дому не вистачало. Це нічим не замінити.
Є такі речі, про які всі говорять в моменті, але мало хто згадує, коли перший шок і пік уже минули. Однак це не значить, що питання знято: часто це про процес, про “шлях самурая”, про трансформації в часі.
Питання переселенства було дуже гострим і болючим у 2014-му і першій половині 2022-го. А що зараз? Як зараз живуть люди, яким довелося покинути рідний дім і почати нове життя тут? Що допомагає в цьому, а що 一 гнітить? Які зміни відбулися в свідомості людей за рік чи тим паче за 9 років війни?
Ми підготували цей матеріал у партнерстві з професійною медичною лабораторією “One Lab”. Говоримо із двома Юліями, які працюють у цій компанії 一 одна живе тут уже 7 років, інша 一 трохи більше пів року. Їхні історії дуже різні та водночас подібні, адже кожна опинилася на Закарпатті так чи інакше через війну.
“Я закохалася в це місто. Але завжди хочеться додому”
Юлія Рябій, біологиня “One Lab”
“31 березня 2022 року ми поїхали з дому. Я зі Слов’янська Донецької області. У 2014-му у нас уже був подібний досвід… і, як і тоді, ми думали, що це ненадовго. Ось на два тижні виїдемо і повернемося”.
Перший час Юлія з чоловіком, синами, братом та його родиною жили у родичів на Харківщині. Однак з часом все ж вирішили їхати далі: роботи немає вже кілька місяців, та й воєнні дії все ж під боком. Хотілося їхати якнайдалі.
На Закарпатті Юлія із серпня. Раніше сюди евакуювалась її племінниця, тож Юля з дітьми вирішила їхати туди, де є хоча б хтось знайомий. “Спершу ми жили у Батьові 一 я і двоє синів, 20 і 14 років. Я переживала за них дуже. Щоб вони не стали асоціальними, не сиділи лише вдома. Їм не вистачало спілкування”.
Вже з вересня Юлія почала шукати роботу. “Я спершу шукала в якихось державних установах роботу, бо сама працювала в такій до повномасштабного вторгнення: я була завідувачкою лабораторії. Я й досі там числюся в неоплачуваній відпустці вже ось рік. Але ж на фінансовий стан це ніяк не впливає. Тож вже вирішивши, що ми лишаємось на Закарпатті, я почала пошуки”.
“Тут особлива атмосфера. Я коли вперше сюди прийшла, то зрозуміла, що тут варто залишатися, 一 каже Юлія про One Lab. 一 Напоїли кавою 一 чисто по-закарпатськи 一 і ось вже пів року я тут. Дуже важливо хотіти вставати зранку на роботу. Бо тут, як би то не було, ми проводимо цілий день. І було б дуже сумно так не цінувати своє життя, ходячи на роботу, де тобі не хочеться бути.
Якщо говорити про стереотипи, то, каже Юлія, на Сході України є свої стереотипи щодо Заходу, як і навпаки. “Але, знаєте, я дуже щаслива людина 一 мені дуже рідко трапляються негативно налаштовані люди. Всі такі легкі, сонячні. Мені ні разу ніхто не дорікнув за мову, хоча, зізнаюсь, мені важко переходити в побуті на українську, я звучу як Азаров (усміхається). Хоча хтозна, може рік-два і перейду повністю.”
Сьогодні Юлія з родиною вже живе в Ужгороді: “Я коли побачила вокзал залізничний, то все 一 зрозуміла, що закохалася в це місто. Хоча хочеться додому, звісно. Цього нічим не замінити. Щемить, коли зараз, згадуючи щось із дому, розумієш, що треба аж напружувати пам’ять 一 забувається. Як щось із іншого життя.
З іншого боку, важливо концентруватися на хорошому. Не знаю, чи за інших обставин я колись би потрапила сюди. Моя мама, коли приїхала, казала “я не думала, що коли-небудь в житті побачу Карпати”. Звісно, краще б цього не було в такій ситуації, але потрібно шукати позитив і підтримувати себе”.
“Інколи, втративши щось одне, здобуваєш більше”
Юлія Дубовик, медсестра One Lab
Юлія родом із Луганська. Коли почалася війна, вона ще була студенткою. В червні їй довелося виїхати з міста 一 вона поїхала в смт Біловодськ до бабусі з дідусем і працювала там в лікарні, куди привозили тяжких поранених українських бійців. Там же Юля познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком 一 це власне і стало причиною, через яку дівчина пізніше приїхала саме сюди.
“Мій чоловік з Ужгорода і власне це саме він спонукав мене переїжджати. Хоча це все одно було дуже важко. Плюс 一 війна. Постійно чуєш, то один виїхав, то інший…але разом з цим у мене вже була якась перспектива у Луганську. Я вчилася, я працювала, могла потім перейти з посади медсестри на посаду лікаря. Психологічно це було дуже важко 一 покинути рідну домівку, батьків…”
Перший рік (Юлія тут із 2016-го) було тяжко, каже вона, бо практично немає знайомих і кола спілкування. Але попри легенди, що ходили на Сході про людей на Заході, каже Юлія, лише 1 людина за всі 7 років життя на Закарпатті агресивно поставилася до неї через те, що вона зі Сходу. Але загалом не було відчуття “тут – там”, “наші – ваші”.
“Мене Закарпаття загалом прийняло дуже добре. Спочатку працювала в обласній лікарні у відділенні судинної хірургії, а після епідемії ковіду я почала думати про подальший розвиток 一 хотілося нових перспектив та можливостей. І так я потрапила у One Lab.
Спочатку було складно, зізнаюся, бо я взагалі операційна медсестра і в Луганську теж працювала на такій посаді, а тут інша специфіка роботи. Зараз я займаюся забором аналізів і внесенням їх у базу даних. Ми не маємо права на помилку одразу з двох причин: треба внести всі дані (час, дату, особисті дані тощо) і разом з тим налагодити контакт і приділити увагу людині, особливо якщо це діти”.
Юлія розповідає, що кожна медсестра має бути трохи психологом: десь пояснити, десь заспокоїти, десь відволікти або навпаки 一 звернути увагу на щось. Та й люди бувають різні 一 у когось хороший був настрій, а в когось поганий; хтось боїться уколів 一 на це все потрібно звертати увагу і діяти відповідно до ситуації.
“Зараз мій дім тут. Де твоя сім’я 一 там твій дім. Так, я багато втратила: дім, три курси навчання, ургентство по операційній частині в дитячій обласній лікарні Луганська, певні перспективи … Був період такої невагомості. Але разом з тим я здобула кохану людину, сім’ю, про яку я мріяла, підтримку. Іноді втративши щось одне, здобуваєш більше”.
*На правах реклами
Ірина Сов’як, Varosh
Фото: Каріна Асад
