Думки

Жінки і «вічні» стереотипи: «Коли заміж?», «Коли діти?», «Займися сім’єю!»

16 Жовтня 2023 1 768

На ці теми, здавалося б, уже писано-переписано чимало різноманітних матеріалів, а гендерні стереотипи – проговорені вздовж і впоперек, однак досі дівчатам і жінкам часто доводиться чути подібні запитання – від родичів, знайомих, сусідів, колег по роботі тощо.

Нетактовні запитання чи непрохані поради іноді здатні вивести з рівноваги навіть найстійкіших. Адже, зокрема, в час війни, коли надто складно щось планувати, а тривоги підточують зі середини, тригером можуть стати і, на перший погляд, загальні фрази, якими нерідко люди послуговуються для підтримання розмови.

Щодо цієї теми Varosh поспілкувався з трьома закарпатськими журналістками, яким і самим іноді «прилітають» подібні зауваження.

Про те, як це впливає на настрій, як коректно відповідати на вимоги оточення жити за усталеним сценарієм та як узагалі робити суспільство більш толерантним, – ми зібрали думки нижче. Поговорили і про нові стереотипи сьогодення, з якими українки стикаються, зокрема, за кордоном.

 «КОЛИ ЗАМІЖ?»

Вероніка Мороз – телеведуча, продюсерка новин на «Суспільне Ужгород»

вероніка

— Насправді важко пояснювати, здавалося б, очевидні речі. У моїй соціальній бульбашці фраза «Коли заміж?» звучить здебільшого в жартах. Проте, як і з будь-яким правилом – тут є винятки. У 9 випадках із 10, коли люди чують, що мені 30 і в мене немає дітей, чоловіка та навіть хлопця, в їхніх очах, мов у дзеркалі, я бачу себе собакою із мема «This Is Fine». На їхню єдино істинну думку, це майже як смертельний діагноз, удар мізинчиком об диван чи віра в те, що руський може бути хорошим – дуже сумно, абсурдно і наївно, а моє життя абсолютно беззмістовне (спойлер: це не так).  Звичайно, є серед знайомих когорта людей, яких чомусь дуже цікавить це питання. Але вони: а) вже втратили будь-яку надію на те, що зі мною це може трапитись; б) одного разу на це запитання почули хамську відповідь, тому більше не ризикують повторювати його. 

Я намагаюсь уявити ситуацію, коли ставити жінці запитання «Коли заміж?» було б доречно. І на думку спадає тільки сцена, де її партнер питає про час, бо вони обирають дату весілля. Ні сусідці, ні однокласниці, ні кумі брата троюрідної тітки такими речами цікавитися не доречно. Без винятків. Однозначно. І назавжди. Якщо ж говорити про рідних і друзів, як на мене, у них такого запитання взагалі не має виникати, якщо ці люди справді вам близькі.

Коли мені доводиться чути «Коли заміж?», а востаннє це було чотири місяці тому, – охоплює іспанський сором. Тоді, востаннє, ту людину не цікавив ні стан мого здоров’я (як фізичного, так і ментального), ні якісь мої життєві досягнення, ні остання прочитана мною книга, ні наскільки важко мені буває, а тільки – коли ж я вже нарешті вийду заміж. У ці моменти тішить вже те, що при таких закоренілих стереотипах в Україні після дати народження жінкам у паспорти хоча б не записують дату типу «терміну придатності». Після заперечних кивань головою і витиснутих із себе посмішок жінка обов’язково ще почує: «Треба вже», «Часікі тІкають», «Завжди молода не будеш», «Понизь планку», «Принца чекаєш», «Потім буде пізно»… Окей, вдячна за цей потік випадкових фраз про тлінність людського життя, я ж до цього дня не знала, що люди живуть, старіють і вмирають.

Мені в такий момент хочеться кричати: «Отож! У мене немає іншого життя. Усе те, що я проживаю зараз – це моя єдина можливість! Будь ласка, не наповнюйте моє життя вашими непотрібними коментарями і непроханими порадами! Я хочу жити так, як подобається мені! З чоловіком чи без нього, з дітьми чи без них. Вас це аж ніяк не стосується! Поради свої собі порадьте. І спочатку почніть самі жити так, як повчаєте інших». 

Я не вмію і не хочу бути чемною дівчинкою лише тому, що цього від мене очікує суспільство, яке у відповідь мене зневажає. Часом мені здається, що частина людей, з огляду на те, з якою легкістю вони наполегливо радять вийти заміж, знайшла собі чоловіка/дружину на прилавку на базарі. Це ж майже одне і те ж саме, що купити картоплі. Головне ж не сплутати: картопля на вечерю, чоловік – на все життя. Не навпаки!

До речі, перелік недоречних питань не закінчується на «Коли заміж?». Якщо вам вдасться якось закрити це обов’язкове для виконання завдання, яке перед вами поставило суспільство, ви ж одразу почуєте: «Коли діти?», а згодом «А ви ще не купили квартиру? Йой…», «Ти маєш такий поганий вигляд. Чому не поїдеш на море десь відпочити?», «Ти розлучилась?! Чому??? Він же такий хороший чоловік був!» і т.д. 

Колись подібні діалоги сильно підривали мій моральний стан. Я днями копалась у собі, намагаючись зрозуміти, що ж не так, чому зі мною не працює «стандартна» схема? І я зрозуміла, шо самі питання абсурдні, тому і відповіді на них знайти неможливо. Мої колишні стосунки не склались і не закінчилися феєричним весіллям не тому, що зі мною щось не так. Просто я і мої екси потребували від стосунків різних речей. Мені хотілося мати поряд цікаву для мене людину, з якою я б могла гармонійно співіснувати. Їм потрібно було заповнити порожнечу після попередніх розривів. На моє ж переконання, я заслуговую на те, щоб людина найперше хотіла бути саме зі мною, а не ліпити з мене замінник колишньої. 

Я навчилася відстоювати свої кордони в діалогах «Коли заміж?», використовуючи прямолінійність, іронію, сарказм і чорне почуття гумору. Тому тепер я можу різко і дуже некоректно відповісти будь-якій людині. І ні, не соромно. Бо якщо їй не соромно ставити мені подібні запитання, то чому соромитись маю я? Не я це почала, але я це точно завершу.

Жінкам, які відчувають, що оточення тисне на них стереотипами і намагається вкласти у свої рамки, можу порадити психотерапію. Так якось часто буває, що ми, нехтуючи своїми інтересами, шляхетно і саможертовно спішимо вирішувати проблеми інших людей. Психотерапія, особисто для мене, розклала багато по поличках і показала цінність самої себе, незалежно від того, чи мене хтось любить і чи хтось хоче бути поряд зі мною.

Те саме я можу порадити і людям, яких чомусь дуже турбує, коли хтось, хто не вони самі, вийде заміж, народить дітей, купить квартиру і т.д. Але все ж, найперше таким людям треба стулити рота. 

Дуже прикро, що у 2023 році доводиться пояснювати комусь, чому такі питання абсолютно некоректні. У людини може бути тисяча причин, чому її життя відрізняється від вашого і в ньому немає чоловіка та дітей. Поряд із нами живуть глибоко травмовані люди (і це стосується як жінок, так і чоловіків). Люди, які пережили насильство і не можуть позбутися страху, що в їхнє життя за замовчуванням приносить будь-яка нова людина. Не тому, що вона обов’язково буде поводитися жорстоко, а тому, що існує така ймовірність. Люди, які через війну вже втратили когось дуже важливого і не хочуть втрачати знову. Люди, які хворіють. Я погуглила статистику – і за даними ВООЗ 17,5% людей є безплідними. Це майже кожна шоста людина. Задумайтеся, кожна шоста людина у вашому оточенні потенційно може просто з фізіологічних причин не мати дітей. Тому, якщо ви вже справді так переймаєтеся життям іншої людини, не питайте «Коли заміж?», спитайте «Чим я можу тобі допомогти?».

«КОЛИ ДІТИ?»

Валерія Турок – журналістка, телеведуча «Tv21 Унгвар»

валерія

— Запитання про заміжжя, дітей, як на мене, – дурні запитання. Як і непрохані поради щодо поєднання сім’ї та кар’єри. Бо, погодьтеся, нерозумно лізти туди, куди тебе не запрошують, і при цьому сподіватися на зустріч із хлібом-сіллю.

Цілком реально замість чесної відповіді почути у свій бік лайку, хоча мало хто готовий так запекло відстоювати власні кордони. А грубощі можуть бути досить нормальною відповіддю на подібне запитання, яке перетинає дозволені межі безпечного спілкування, спілкування з повагою до «особистого» людини і до її права мати чи не мати, хотіти чи не хотіти, планувати чи не планувати дітей.

Думаю, навіть не варто пояснювати, наскільки тригерною може бути згадка про дітей для людини, яка дуже хоче, але не може мати потомство. Або для когось, хто пройшов через перинатальні втрати. Читачі Varosh, я вірю, це й так розуміють і подібними запитаннями у своїх знайомих не жбурляються.

Як на мене, все ж найбільш дивними ці запитання є тоді, коли їх ставлять люди, з якими у вас мало спільного. Тоді це – або підкріплена зайвою цікавістю народна традиція пхати носа в чужі справи, аби потім мати тему для пліток, або просто доволі некоректне продовження шаблонного ланцюжка базових питань на кшталт «Як справи?», «Де ти зараз працюєш?», «Як чоловік?», «Де працює чоловік?», а відтак і «Коли діти?»… Логіку ви зрозуміли.

Якщо йдеться про близьких, друзів чи просто добрих знайомих, які цікавляться неіснуючими дітьми – тут, мабуть, на відповідь, яку вони почують, впливає міцність стосунків між вами. Бо чим вони кращі, тим більше шансів у цієї людини, що їй пробачать дурне запитання, або хоча б поставляться до нього поблажливо.

Зазвичай тим небагатьом людям, які запитують про материнство мене, – таланить бути виправданими за своє невігластво. Адже мені не хочеться думати, що людина, цікавлячись, мала недобрі наміри. Тобто в моєму світі саме наміри – розгадка того, як реагувати на такі запитання. Відчуй, для чого людина запитує, і ти матимеш для неї відповідь. Або запитання натомість.

Узагалі, безперечно, у кожного є «свої люди» для таких розмов: батьки, брати-сестри, близькі друзі… Хоча я знаю кількох людей, які настільки легко починають ділитися деталями свого життя з оточенням, що ніяковіють уже слухачі. Мабуть, саме в цьому і фокус: не починай запитувати про особисте людей, які ніколи ним із тобою не ділилися. Принаймні так роблю я. І, глобально, ці теми – про людяність та повагу. Про вміння не нашкодити й не образити. Вони не лише про стереотипи щодо жінок. Бо чоловікам тут теж дістається, можливо, і частіше. Я чула, як після запитання «Коли діти?» йде репліка «Ти що, не знаєш, як то треба робити? Навчити?». Але чоловіків не питають, як подібне впливає на їхній настрій.

«НАВІЩО ТА РОБОТА? ЗАЙМИСЯ СІМ’ЄЮ!»

і нові стереотипи сьогодення

Ірина Міллер – журналістка, раніше – телеведуча, волонтерка

ірина

— Стереотипів завжди багато було, є досі, я неодноразово боролася з ними протягом життя. Наприклад, коли я прийшла працювати на телебачення, то, пам’ятаю, як чоловіки дозволяли собі відпускати в мій бік жарти на тему «блондинка». Тому доводилося руйнувати стереотип, що колір волосся на роботу не впливає. Це – дурість, незрілість, але це є в нашому суспільстві.

Я, скільки себе пам’ятаю, після народження дітей багато працювала над собою, постійно була залучена в якихось заходах. Або сама їх організовую, або люди мене запрошують долучитися. Тому балансувати між роботою, соціальною активністю та сім’єю з моїм стилем життя, звісно, непросто. Старший син навіть їздив зі мною на зйомки, брав участь у майстер-класах, де, зокрема, брала участь я. Завжди намагаюся захистити своїх дітей від чужих думок, цих самих стереотипів та осуду, навчаючи їх розуміння та людяності. Дуже хочу, щоб обидва сина виросли вільними, достойними і толерантними людьми. 

Справді, близькі люди або знайомі дорікали не раз, що я погана мама, чи що жінка має бути вдома і чекати чоловіка біля плити, що моя соціальна активність – це легковажно, несерйозно, що я таким чином тікаю, щоб не бути вдома. Чого я тільки не вислухала…. Це стереотипи, за межі яких деякі люди, на жаль, не виросли. Та мені пощастило зустріти чоловіка, який сприяв моєму розвитку як особистості. Він стійко витримував усі ці речі і не звертав увагу на коментарі.

Коли я приїхала в Німеччину, один професор запитав мене, чи це правда, що в Україні не можна потискати жінкам руку. Я – людина, яка все свідоме життя починає знайомство з потискання руки, щиро здивувалася. Хоча тут випадок, коли стереотипи чи неправильні уявлення будують самі люди, бо, як виявилося, про заборону рукостискання розповіла цьому німцю саме українка. Можливо, я чогось не знаю, і є регіони України, де це не дозволено, але мені пощастило спілкуватися з сильними жінками, які далекі від стереотипів і руку тиснуть міцно та впевнено, дивлячись сміливо в очі людині навпроти.

За кордоном українки справді вражають. Завжди доглянуті, впевнені в собі, працьовиті. Усі чекали, що українки приїхали і будуть жалітися, скиглити та плакати, але наші жінки показали гонор, гідність і що вони, попри навіть розвалений будинок, скиглити не приїхали. Згуртувалися. Стали підтримкою одна одній. 

Узагалі спостерігаю дисонанс у сприйнятті нас там. Як пояснила одна німецька знайома, раніше біженці – це були люди, які не вміли вмикати кавоварку, бо ніколи її не бачили, а українки приїхали не від поганого життя – від війни, що життя в них вкрала, а було воно прекрасним. Інша німкеня сказала мені, що серед біженців раніше було багато чоловіків, а тепер приїхали жінки з дітьми, яких хочеться захищати і яким прагнеш допомогти.

Ми, українки, приємні і відкриті, тому часто стикаємося зі стереотипом, якщо ти усміхнена і привітна, то доступна. Це також доводиться спростовувати, бо наша привітність природна та щира. Комусь не подобається, що ми завжди доглянуті. Навіть чула думку від однієї, на хвилиночку (!), німецької журналістки, що тим, які ми доглянуті, ми провокуємо чоловіків. Цей стереотип про «сама винна» ніяк не вдається стерти навіть у німецькому суспільстві, на жаль. Але почути таке від представниці преси було дуже дивно. 

Я думаю, що інтеркультурне спілкування справді корисне, і українки за кордоном теж впливають на розуміння нашої культури та мислення. Європа просто заселена росіянами. Вони тут мають свої товариства, дружать тісно з діячами культури, політики, вклинені в життя суспільства на всіх напрямках і мають давні дружні зв’язки. Це є небезпекою для нас ще й в тому плані, що багато європейців ототожнюють нас із ними. 

Я намагаюся робити все можливе, щоб інтеркультурний діалог відбувався на достойному рівні, і дуже рада, що є багато наших жінок, які суттєво зламали в позитивному значенні стереотипи про нас у Європі. Ми маємо що дати одна одній: європейські та українські жінки. Цей міжкультурний обмін важливий у двосторонньому напрямку. 

Я не можу давати поради. Та одне знаю точно – щасливою є та людина, яка вільна від думки інших, вільна від стереотипів, зрештою. Треба йти вперед, навіть після падіння вставати, крізь сльози сміятися на шляху до перемоги над своїми страхами і в досягненні своїх задумів, як цього вчила нас Леся Українка – одна з найсильніших особистостей в українській історії. Тож чому б не дослухатися до її слів і не зробити їх своїм мотто? 

Юлія Войціховська, Varosh

Фото надані співрозмовницями

0 #