**Текст може містити спойлери
Не очікуйте, що це буде кіно вихідного дня, коли можна поїсти попкорну, а потім ще у кав’ярні за тістечком обговорити моменти, які сподобалися. Ні. Цей фільм розіб’є ваше серце. Але раджу глянути його хоча б для того, щоб зрозуміти, як далеко ми відійшли від 90-х.
Кадр з фільму “Я і Фелікс”
Ностальгія за 90-ми
“Я і Фелікс” від Ірини Цілик — це полотно, ніби намальована епоха. Можна сказати, що світлина 90-х. Все в ній буде здаватися вам знайомим: старі шафи “стєнки”, куртки на вічний виріст, лак для нігтів ядучого кольору, іржаві раковини й крани, що їх ніколи не вдавалося надовго поремонтувати, а ще сірість, бруд, безвихідь та залишеність. Проте кольорова гама, що цікаво, не сіра. Такий собі неон, що ніби нагадує тобі: “Гей, це вже минуле, це просто спогад”.
Фільм гарний візуально, хоч вся ця “естетика 90-х” досить тригерна для мене і я її не дуже сприймаю. Тут шалена увага до деталей, хороші актори (Іздрик, він же Фелікс, теж вас здивує) й цікаві крупні плани; кожен кадр — ніби документальне фото. Діалогів небагато, але вони дуже сильні. Ніби нема жодного зайвого слова. Жарти — смішні й гіркі водночас, така собі сатира на той час.
Мені подобається, що це вже не перша стрічка в українському кінопрокаті, в яких нема ідеалізації 90-х.
Наприклад, “Носоріг” Олега Сенцова, або ж “Люксембург, Люксембург” Лукіча. Тому що якщо аналізувати фільми а-ля “Бригада” чи “Брат”, які були популярні в Україні у свій час, то що ми побачимо? Наратив “яку країну розвалили!” та романтизація бандитизму.
Українські фільми про 90-ті показують людську трагедію змін, не прожиті травми та пошук справжнього себе.
Я не дитина 90-х. Моє зростання відбулося вже у 2000-х, у яких все ж було трошки краще. І я рада, що не застала ті часи, бо в мене з ними єдина асоціація — безвихідь і виживання в умовах, де не діють жодні правила чи закони.
Тому, якщо 90-ті для вас травматичні (хоча важко сказати, для кого вони не травматичні), то будьте готові, що картина вам все пригадає.
Відсутній батько та адаптація ветеранів
Я для себе виділила у фільмі 2 головні наративи.
Перший — це травма відсутності батька у житті дитини.
Батько героя стрічки весь час десь їздив на заробітки чи ще кудись. Його участь у житті сина закінчувалася роздачею цукерок чи катанням на машині. Але у момент, коли Тимофію справді був потрібен батько, який вислухає, порадить, може, й насварить… його не було. Єдиним чоловіком у житті хлопчика, який проводив з ним час і по-своєму піклувався, став зовсім чужий чоловік — Фелікс.
Я думаю, це багатьом відгукнеться. Особливо тим, чий батько весь час був на заробітках. А якщо ще й мама була на заробітках, то й поготів.
Бути сиротою при живих батьках — це інша сторона заробітчанства, а той контакт з батьками, який втратився у дитинстві, вже дорослі діти досі не можуть наздогнати.
Врешті, це хвороба нашого покоління — не вміти сказати в обличчя “люблю” або ж “вибач, нам треба розійтися”. Наші дорослі завжди чомусь обирали тактику — або мовчати, або просто йти. Для них було простіше зникнути на довгі місяці чи роки, ніж щось пояснювати.
Другий наратив — життя ветерана у суспільстві після війни.
Фелікс — ветеран війни в Афганістані з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.), який його супроводжує весь час. Чоловік шукає спокою, розуміння, нової любові. Але завжди повертається у спогади з війни.
У стрічці є діалог, від якого стає погано — коли Тимофій каже п’яному Феліксу: “Ти міг не вбивати. Тільки дебіли йдуть на війну”. Серце опускається. Хочеться зразу заперечити. Але фільм сам розставляє всі крапки над “І”.
Передостанній діалог — ніж в серце. “Тоді це все”. А остання сцена вас просто доб’є…
Все-таки, я вірю, що у наших реаліях адаптація військових буде проходити краще. Бо, по-перше, це наша війна, а не чужа “інтернаціональна”, а по-друге, у нас набагато більша кількість військових, набагато більше родин, які мають ці виклики, а відповідно, й досвід їх проживання. Врешті, ми говоримо, ми не мовчимо про це. І я впевнена, що наше суспільство зможе разом пройти ці випробовування, аби військові знову змогли знайти себе після війни.
Замість висновків
Для мене досі залишається загадкою, як ми всі вижили. Травмовані, нещасні, як ті кошенята, яких у фільмі хотіли втопити; росли в бідності, злиднях, сірості, вічному пошуку авторитетів … І все ж, спромоглися вибудувати таку систему цінностей, що готові за них боротися зі зброєю в руках. Здається, нам вже нічого не страшно. Що мотивувало Тимофія (він же — Артем Чех), який ненавидів все, пов’язане з війною, піти воювати? Думаю, відповідь кожного воїна, якому за 30, своя. Але гадаю, що саме відчуття того, що Тимофій не хотів знову повернутися у час сірості, байдужості та покинутості, й мотивують боротися.
Дивні ми.
Але я рада, що ми такі.
Сходіть на фільм. Він розіб’є вам серце. Але вам стане краще від усвідомлення, що ці часи пройшли.
***
Огляд фільму від “Загону кіноманів”:
Підтримай роботу незалежного медіа на Закарпатті — долучайся до спільноти Varosh.
Галина Гичка, спеціально для Varosh
Фото з відкритих джерел
Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.
