Думки

“Я і Фелікс”: фільм, який розіб’є ваше серце, але який варто переглянути. Колонка Галини Гички

22 Квітня 2024 235

**Текст може містити спойлери

Не очікуйте, що це буде кіно вихідного дня, коли можна поїсти попкорну, а потім ще у кав’ярні за тістечком обговорити моменти, які сподобалися. Ні. Цей фільм розіб’є ваше серце. Але раджу глянути його хоча б для того, щоб зрозуміти, як далеко ми відійшли від 90-х. 

I And Felix (1)

Кадр з фільму “Я і Фелікс”

Ностальгія за 90-ми

“Я і Фелікс” від Ірини Цілик — це полотно, ніби намальована епоха. Можна сказати, що світлина 90-х. Все в ній буде здаватися вам знайомим: старі шафи “стєнки”, куртки на вічний виріст, лак для нігтів ядучого кольору, іржаві раковини й крани, що їх ніколи не вдавалося надовго поремонтувати, а ще сірість, бруд, безвихідь та залишеність. Проте кольорова гама, що цікаво, не сіра. Такий собі неон, що ніби нагадує тобі: “Гей, це вже минуле, це просто спогад”. 

Фільм гарний візуально, хоч вся ця “естетика 90-х” досить тригерна для мене і я її не дуже сприймаю. Тут шалена увага до деталей, хороші актори (Іздрик, він же Фелікс, теж вас здивує) й цікаві крупні плани; кожен кадр — ніби документальне фото. Діалогів небагато, але вони дуже сильні. Ніби нема жодного зайвого слова. Жарти — смішні й гіркі водночас, така собі сатира на той час. 

I And Felix (5)

Мені подобається, що це вже не перша стрічка в українському кінопрокаті, в яких нема ідеалізації 90-х. 

Наприклад, “Носоріг” Олега Сенцова, або ж “Люксембург, Люксембург” Лукіча. Тому що якщо аналізувати фільми а-ля “Бригада” чи “Брат”, які були популярні в Україні у свій час, то що ми побачимо? Наратив “яку країну розвалили!” та романтизація бандитизму.

Українські фільми про 90-ті показують людську трагедію змін, не прожиті травми та пошук справжнього себе. 

Я не дитина 90-х. Моє зростання відбулося вже у 2000-х, у яких все ж було трошки краще. І я рада, що не застала ті часи, бо в мене з ними єдина асоціація — безвихідь і виживання в умовах, де не діють жодні правила чи закони.

Тому, якщо 90-ті для вас травматичні (хоча важко сказати, для кого вони не травматичні), то будьте готові, що картина вам все пригадає. 

Відсутній батько та адаптація ветеранів

Я для себе виділила у фільмі 2 головні наративи. 

Перший — це травма відсутності батька у житті дитини. 

Батько героя стрічки весь час десь їздив на заробітки чи ще кудись. Його участь у житті сина закінчувалася роздачею цукерок чи катанням на машині. Але у момент, коли Тимофію справді був потрібен батько, який вислухає, порадить, може, й насварить… його не було. Єдиним чоловіком у житті хлопчика, який проводив з ним час і по-своєму піклувався, став зовсім чужий чоловік — Фелікс. 

Я думаю, це багатьом відгукнеться. Особливо тим, чий батько весь час був на заробітках. А якщо ще й мама була на заробітках, то й поготів. 

Бути сиротою при живих батьках — це інша сторона заробітчанства, а той контакт з батьками, який втратився у дитинстві, вже дорослі діти досі не можуть наздогнати. 

Врешті, це хвороба нашого покоління — не вміти сказати в обличчя “люблю” або ж “вибач, нам треба розійтися”. Наші дорослі завжди чомусь обирали тактику — або мовчати, або просто йти. Для них було простіше зникнути на довгі місяці чи роки, ніж щось  пояснювати.

I And Felix (2)

Другий наратив — життя ветерана у суспільстві після війни. 

Фелікс — ветеран війни в Афганістані з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.), який його супроводжує весь час. Чоловік шукає спокою, розуміння, нової любові. Але завжди повертається у спогади з війни. 

У стрічці є діалог, від якого стає погано — коли Тимофій каже п’яному Феліксу: “Ти міг не вбивати. Тільки дебіли йдуть на війну”. Серце опускається. Хочеться зразу заперечити. Але фільм сам розставляє всі крапки над “І”. 

Передостанній діалог — ніж в серце. “Тоді це все”. А остання сцена вас просто доб’є…

Все-таки, я вірю, що у наших реаліях адаптація військових буде проходити краще. Бо, по-перше, це наша війна, а не чужа “інтернаціональна”, а по-друге, у нас набагато більша кількість військових, набагато більше родин, які мають ці виклики, а відповідно, й досвід їх проживання. Врешті, ми говоримо, ми не мовчимо про це. І я впевнена, що наше суспільство  зможе разом пройти ці випробовування, аби військові знову змогли знайти себе після війни

I And Felix (3)

Замість висновків

Для мене досі залишається загадкою, як ми всі вижили. Травмовані, нещасні, як ті кошенята, яких у фільмі хотіли втопити; росли в бідності, злиднях, сірості, вічному пошуку авторитетів … І все ж, спромоглися вибудувати таку систему цінностей, що готові за них боротися зі зброєю в руках. Здається, нам вже нічого не страшно. Що мотивувало Тимофія (він же — Артем Чех), який ненавидів все, пов’язане з війною, піти воювати? Думаю, відповідь кожного воїна, якому за 30, своя. Але гадаю, що саме відчуття того, що Тимофій не хотів знову повернутися у час сірості, байдужості та покинутості, й мотивують боротися. 

Дивні ми. 

Але я рада, що ми такі.

Сходіть на фільм. Він розіб’є вам серце. Але вам стане краще від усвідомлення, що ці часи пройшли. 

***

Огляд фільму від “Загону кіноманів”:

Підтримай роботу незалежного медіа на Закарпатті долучайся до спільноти Varosh

Галина Гичка, спеціально для Varosh

Фото з відкритих джерел

Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — FacebookInstagram.

0 #
# "я і фелікс" # артем чех # Іздрик # ірина цілик # кіно # кінотн # культура # українське кіно # хто ти такий