«Привіт! Як ви там?». Слова, які останнім часом стали справжнім виявом любові та турботи для всіх, кого торкнулась війна. Щодня цю фразу чує телефоном або бачить у месенджерах чи не кожен українець чи українка в усіх куточках світу.
Найбільше переселенців прийняли Польща, Угорщина, Молдова, Румунія, Словаччина, Естонія та Литва. Більшість українців поїхали «в нікуди», адже не мали за кордоном ані рідних, ані близьких друзів. Ніхто не планував цю подорож. Поспіхом зібравши дітей, стареньких батьків та домашніх улюбленців люди самотужки або завдяки волонтерам діставалися в безпечні міста та розпочали нове «тимчасове» життя.
У той самий час, в соцмережах доводиться натрапляти на дописи з цькуванням тих, хто виїхав, з неприємними формулюваннями та порівняннями, із розповідями про те, яке місто в Україні безпечне, а яке ні, з якому міста люди мають право рятуватися, а з якого ні.
Але ми переконані, що бажання зберегти життя дітей та батьків – здорове та розумне. Яке воно життя під «тимчасовим захистом»? Чи таке воно безхмарне та просте, як може здаватися за тисячі кілометрів.
Олена Арбузна переїхала до Франції з трьома синами, чоловік залишився в Україні та активно волонтерить.
***
– Розкажіть, де ви зараз знаходитесь і як давно? Що ви бачите з вікна? Чим живе ваше місто? Що вам в ньому подобається, що дивує?
– Коли ми приїхали у Францію в квітні, то зовсім випадково потрапили у регіон Рона-Альпи. Цей регіон дуже нагадує Закарпаття – зелені холми, високі гори на обрії, виноградники, смереки, гірські річки. Коли ми їдемо десь, часто говоримо між собою: “Диви, це як на Синевир їхати. А це – чисто Невицьке, от там має бути замок… А це – виноградники в Середньому”.
Нас прийняла неймовірно привітна французька родина, що складється з чоловіка та жінки, майже моїх ровесників, та їх чотирьох дітей 12-20 років. Старший син вже жив окремо, але приїздив на вихідні, а також часто бували (навіть з ночівлею) дівчата старших синів. Тож нас бувало до 12 людей за столом.
Ми жили на побудованій колишній фермі, яка стояла трохи осторонь невеликого містечка на 900 мешканців, де навіть пекарні не було.
Глава родини цікавиться поло і кіньми, тож поряд паслись: кінь, поні, віслюк, а в домі жили дві величезні собаки і кіт.
Ми жили в цій родині майже три місяці. Життя навколо дихало неквапливістю, а люди навколо були неймовірно привітні. Нам допомогли організувати невелике свято на день народження молодшого сина, ми намалювали симпатичну листівку в українському стилі на наш Великдень. Ми познайомились із друзями нашої родини, деколи спілкувались разом і навіть якимось дивом жартували разом.
Саме за цю легкість і неквапливість я і полюбила Францію в студентські роки, саме тому (а ще внаслідок того, що французька – єдина європейська мова, яку я знаю, крім англійської) я і обрала для нас із дітьми саме її.
Але з часом родина втомилась від постійного тісного співіснування з чотирма малознайомими людьми (у нас все було спільним: ванна, кухня, спільні кімнати). І хоч я з самого початку намагалась максимально пропонувати допомогу, брати участь в приготуванні їжі і прибиранні, я почала відчувати напруження стосунків.
Але, на щастя, на той момент нам якраз допомогли знайти і орендувати власне окреме житло в сусідньому місті (10 тис. жителів).
Ми стали першою українською родиною в цьому районі, хто зняв окреме житло.
Цьому дуже сприяло те, що у мене була домовленість про роботу, знання мови, а діти ходили в місцеву школу. Тож, як казали французи, я за ці три місяці вже непогано соціалізувалась та інтегрувалась у французьке суспільство.
– Звідки ви приїхали? Хто ще є з вами? Коли ви вирішили їхати закордон? Якою була дорога?
– Ми з трьома моїми синами приїхали з Ужгорода.
Все склалось так, що поки я вагалась, таки їхати чи ні, зустріла хорошого друга, який запропонував допомогу французьких волонтерів, що відкрили свої домівки українцям. З його слів, вони ніяк не могли знайти охочих виїхати і два буси були повинні були повертатись у Францію порожніми.
Якщо до цього я декілька тижнів зважувала всі “за” і “проти” виїзду за кордон, то тут у нас було на все про все три дні. Як я казала, з Ужгорода майже не було охочих їхати, тож ми з хлопцями їхали одним невеликим автобусом, а ще троє українців – іншим.
Нас везли син (відомий в Ліоні театральний актор) зі своїм батьком, і я вкотре дивувалась теплим сімейним зв’язкам французів.
Вся дорога заняла у нас більше 30 годин, з яких близько шести ми намагались перетнути україно-словацький кордон.
– Чому вирішили їхати саме в це місце? Чи маєте там рідних, друзів, знайомих?
– Ми їхали навмання, довірившись долі і людям. Власне, коли я тільки починала розглядати варіанти, куди вивезти дітей, поки вони не зазнали травм війни, то доля запропонувала нам поїхати саме в цю альпійську частину Франції.
Також у мене є знайома французька родина під Тулузою, де я гостювала в студентські роки. А потім я дізналась, що зовсім поряд живе моя подруга з Ужгорода, з якою ми разом починали вивчати французьку років двадцять тому в ЛІКу.
– Хто вам допомагає? Чи контактуєте з місцевим населенням?
– З перших днів у Франції ми були повністю огорнуті турботою і любов’ю родини, в якій жили. Також я познайомилась із іншими французами, з деякими із них потоваришувала. Я часто чую від них, що їм імпонує моя відкритість і позитив, який я випромінюю.
Також одна із місцевих культурних громадських організацій займається прийомом українців. Вони надають всебічну підтримку, ми вже зробили три спільні зустрічі, в тому числі я провела великий майстер-клас із зумби.
Спочатку я не відчувала потреби в насиченому спілкуванні. З самого початку війни я намагалась сховатись і берегти власні кордони і рівновагу. І хоча в звичайному житті я була надто активною, тоді мені хотілось поміркованості й тиші.
З часом у нас склалась компанія із тих, з ким ми вивчаємо французьку. У дітей з’явились друзі серед інших українців. Загалом те, що українців тут немало, дещо спрощує цей вимушений переїзд. Ми збираємось разом із тими, з ким приємно проводити час, підтримуємо один одного.
А от інші українці, які приїхали в це місто самостійно, отримують допомогу безпосередньо від державних соціальних працівників та мерії, мають закріпленого за родиною соціального працівника, який координує їх.
– З якими стереотипами, проблемами зіштовхнулись?
– Самі французи сміються через свою бюрократію. Багато паперів, повільна робота, необхідність бути присутнім особисто – все це спочатку дивує, смішить, нервує. Але я призвичаїлась і вже не особливо реагую. Хоча чекати встановлення інтернету в квартиру два місяці якось дивно.
Справа в тому, що серпень (а деколи і липень) – це час відпусток і майже все життя зупиняється. Навіть питання по здоров’ю варто вирішити до початку серпня, або чекати вересня.
Також дивним здався режим роботи магазинів: навіть продуктові супермаркети закриваються о 20:00. І, звісно, перерва на обід: з 12:00 до 14:00. Це дивувало, а потім я зрозуміла, що тут настільки важливою є культура прийняття їжі, що всі просто зупиняються у прийняті всією Францією години, збираються за столом і нікому не спаде на думку йти за продуктами після 20:00.
Одного разу прийшла на музичний вечір в центрі Тарару. Це було якраз о 20:00. Мерія забезпечила столи і лавиці, а жителі прийшли із посудом і кошиками із їжею. І всі разом співали із музикантами, спілкувались і вечеряли.
– Чи вдалось вам знайти житло та на яких умовах?
– Зняти житло доволі непросто. Зазвичай для цього потрібно мати контракт на роботу, дійсний вже три місяці, із сумою, що перевищує вартість оренди квартири в три рази. І ще бажано мати гаранта. Без цих документів доволі важко знайти людину, яка погодиться здавати квартиру. Також треба дивитись пропозиції на різних сайтах, бо у групи підтримки українців часто закидають пропозиції із завищеними розмірами. Проте якщо писати і писати, якийсь із власників точно може піти назустріч.
Ми знімаємо квартиру вже місяць. В якості гаранта виступила приймаюча нас організація. Орендодавець виявився надзвичайно толерантним, погодився підписати контракт на оренду з контрактом на роботу, який стартує з вересня.
Особливості оренди тут полягають в тому, що контракт підписується на три роки. При достроковому розірванні треба попередити за три місяці. Якщо за місяць до кінця контракту ніхто не піднімає питання його розірвання – контракт автоматично продовжується.
Одразу треба внести вартість за перший місяць і “страховий завдаток” у розмірі місячного платежу. Ці гроші підуть в оплату витрат, якщо виявиться, що орендар щось пошкодив або треба робити ремонт. Тому дуже важливо відповідально підписати документ про прийом стану приміщення на початку, де вказати все, що може потім бути зарахованим як пошкодження: недостатньо приклеєні плінтуси, несправна сантехніка або цвях в стіні.
Вартість оренди висока, але більше половини має покриватись за рахунок відповідної державної соціальної організації поки я знаходитимусь у скрутних фінансових обставинах.
– Як швидко вдалось отримати статус переселенця (якщо отримували)? Соціальну допомогу?
– Отримати статус тимчасового прихистку для українців дедалі легше – вже прописані необхідні інструкції, за якими так люблять діяти чиновники. Коли був пік приїзду українців, держслужби об’єднались і зробили можливість подавати документи в усі інстанції в одному місці протягом дня. Зараз українців поменшало і всі інстанції знов повернулись в свої звичні кабінети, тож тепер отримання необхідних документів займе набагато більше часу.
Соціальна допомога починає надаватись протягом 35 днів, орієнтовно з 5 числа кожного місяця. Для тих, хто вже подав документи, але ще не отримав кошти, видають чеки від червоного хреста, які можна використати в деяких продуктових магазинах як еквівалент оплати.
Допомога постійна, на 6 місяців. Потім будуть переглядати умови в залежності від ситуації в країні. Допомога розраховується на старшого члена родини 6.8 € на день, на наступного члена сім’ї – 3.2 €. Наприклад, на маму з двома дітьми розмір допомоги становить (6.8+3.2+3.2+7.8)*30=630 євро, де 7.8 € – доплата дорослому за житло.
Також можлива допомога в разі оренди житла, можна отримати раз в рік допомогу на дитину 100€ на канцтовари до школи.
В залежності від складу сім’ї допускається додатково заробляти певну суму на місяць без втрати державної допомоги (у моєму випадку я можу знайти роботу до 1200 € на місяць).
Рівень мінімальної зарплати можна заробити як на с/г роботах, в готельному секторі (прибирання, рецепція), так і в школі, наприклад. Заробити суттєво вище мінімальної зарплати не так вже й просто.
Допомога приходить на карту і використати її можна тільки в магазинах на харчі, одяг, канцтовари тощо. Продукти також можна отримати безкоштовно або умовно безкоштовно в різних організаціях. Раз на тиждень можна прийти в спеціальну установу і вони видають овочі, фрукти, хліб, консервацію, десерти, солодке, напівфабрикати на тиждень. Звісно, деякі продукти із терміном придатності, що от-от скінчиться, але це допомога на тиждень, тож можна пристосуватись.
Дітей приймають в школи, медична допомога забезпечується повністю (включно стоматологічні послуги). Для українців медстраховка навіть краща, ніж у декого із місцевих.
З документами про тимчасовий захист можна отримати і пільги на відвідування музею, знижки на місцевий транспорт.
– Чим ви займались до 24 лютого? Чим займаєтесь зараз?
– До початку війни я проводила танцювальні і барабанні фітнес-класи та займалась створенням стратегій розвитку особистого бренду, проводила навчання з оформлення акаунтів в інстаграмі. Також активно займалась альтернативною освітою, викладала в ліцеї, організовувала події і навчання для дітей і підлітків.
Зараз я надаю запити щодо роботи в школах, хочу вияснити, як можу проводити свої тренування. Вчусь на курсі digital marketing. Подала заявку на курс з програмування. За першою освітою я закінчила факультет комп’ютерних наук. Паралельно займаюсь організацією і проведенням нашого чергового онлайн Фесту “ВільнОсвіта”. Намагаюсь використовувати вимушений спокій максимально.
Наразі маю пропозицію працювати в міському коледжі в якості помічника з освіти (такий собі мікс із класного керівника, організатора дозвілля і чергового на перерві). Також планую влаштуватись фітнестренером у місцевий мережевий фітнес-клуб.
Діти в довоєнні часи навчались на екстернаті, фізично школу не відвідували – це був наш свідомий вибір. Тому спочатку вони продовжували вчитись дистанційно в українських школах, але потім хлопців влаштували тут.
– Як проходить зараз ваш день?
– День, як і в Ужгороді, починається з кави. Зараз літні канікули, тож далі ми або гуляємо, граємо в якісь популярні ігри. Трохи продовжую онлайн-навчання, почала більше малювати. Дуже не вистачає літератури рідною мовою.
Зазвичай, двічі на тиждень ходила на курси французької мови, але щойно почались канікули і у мене.
Ввечері ходимо грати у великий теніс, петанк. Деколи ходимо пішки на водосховище поряд.
З вересня життя буде зовсім іншим – у дітей школа, у мене – робота (або навіть дві).
– Продуктовий кошик. Наскільки відрізняється вартість продуктів та послуг від цін у вашому місті в Україні? Який приблизно ваш бюджет на місяць?
– Ми перший місяць як на самозабезпеченні. Дуже допомагає продуктова допомога від “Ресторану серця” – така організація, якій продуктові магазини передають деяку свою продукцію, в тому числі ту, яка добуває терміну придатності. Зазвичай її вистачає на тиждень, а деякі консерви навіть залишаються. Решту ми докуповуємо – свіжі овочі та фрукти, випічку, м’ясо тощо. Поки що живемо за принципом “найкраще із найдоступнішого”, намагаємось зрозуміти свій бюджет, для того, щоб грамотно спланувати його надалі.
Дуже рятує місцевий свого роду комісійний магазин. Люди віддають безкоштовно туди речі, які їм не потрібні, а магазин продає їх за дуже прийнятними цінами. Таким чином ми купуємо дуже класні і потрібні речі – від меблів і деякої техніки до посуду і настільних ігор.
Також цікавить реальна вартість комунальних послуг, чекаю на перші рахунки.
Звісно, що якщо порівнювати ціни з ужгородськими, то багато що видається колосально дорогим. Той же огірок, який в Ужгороді я б назвала пластиковим, за 1,5 євро (а вони тут на штуки) якось відбиває бажання їсти ті огірки.
– Слідкуєте за новинами з України? Чи плануєте повернутись?
– Щодо новин з України – звісно, неможливо про Неї не думати. Намагаюсь, як і в Ужгороді, не сильно “заліпати” на сайтах та інших новинних каналах – всю необхідну інформацію все одно не пропустиш. Щодня спілкуюсь із подругами в чаті, відчуваю себе ніби вдома.
Щодо майбутнього – розглядаю обидва варіанти – як повернутись, так і залишитись тут. Вважаю, що зима в Україні буде непростою. Скоріш за все зиму однозначно треба перечекати тут.
Для мене головне – бути з разом із чоловіком та безпечне майбутнє для дітей. Життя вже покаже, де це складеться найкращим чином. Не загадую.
– Поділіться, будь ласка, одним яскравим спогадом з довоєнного життя.
– Найтепліший довоєнний спогад – це ранкові прогулянки із чоловіком і собакою центром міста з горнятком лате. Дуже сумую без коханого.
– Що перше зробите після нашої перемоги?
– Після перемоги нарешті виплачу всі сльози.
Анна Шуліка, Varosh
