Думки

Чому Михайло Драгоманов розплакався в Чопі. Колонка Андрія Любки

11 Липня 2020 1 396

Або Пригоди видатного українського діяча на Рахівщині, в Мункачі й Унґварі



 Либонь, кожен закарпатець чув ім’я Михайла Драгоманова – чи десь на уроках у школі, чи бодай у контексті Київського національного педагогічного університету ім. Драгоманова – але мало хто знає, що цей видатний український діяч бував на Закарпатті і навіть залишив про наш край прецікаві спогади.

З мемуарами Драгоманова можна ознайомитися в його публікації «Австро-Руські спомини 1867-1877». Щоб спростити нашим читачам доступ саме до «закарпатської» частини цих спогадів, я дозволив собі вибрати найцікавіші фрагменти.

Отож, Михайло Петрович Драгоманов відвідав Закарпаття двічі – у 1875 і 1876 роках. Варто зауважити, що це був один із перших українців, що побував у нашому краї з дослідницькою метою: його цікавило, як і чим живуть тутешні українці. Як ви вже зрозуміли із заголовка, враження відомого мандрівника були невеселі.

Вперше на Закарпаття Михайло Драгоманов поїхав із Жаб’я (нинішня Верховина на Франківщині), а поводирем йому був місцевий гуцул, що за свої послуги мав отримати величезну суму в 5-7 гульденів. Промовистим є вже сам маршрут Драгоманова: хоча Закарпаття й Галичина у той момент входили в одну державу (Австро-Угорську імперію), та контактів і сполучення між ними майже не було. Через двадцять років в одній із своїх останніх статей, яку можна вважати політичним заповітом, Драгоманов писав:

«Позаяк, я був першим українцем, одвідавшим Угорську Русь, і позаяк я побачив, що вона одрізана духовно навіть від Галичини більше, ніж Австралія од Європи, — то я собі дав Ганнібалову присягу працювати для того, щоб прив’язати Угорську Русь до нашого національно‑демократичного і поступового руху, в котрому лежить її єдиний порятунок».

Та повернімося до подорожі. Професор Драгоманов їхав на коні, а гуцул ішов поруч, вони трохи змокли, але до вечора таки дісталися до полонини, де разом із пастухами повечеряли кулешею з бринзою й переночували біля ватри. Прокинулися подорожні о 4 ранку, поснідали кулешею й рушили в путь, хоча накрапав дощ. Драгоманова насторожило, що гуцул розпитує дорогу в пастухів, а його кінь навіть став дибки – як виявилося, це був поганий знак. На гребені гори було дуже холодно й вітряно, дощ бив у лице. Гуцул згубив дорогу (вірогідно, він її й не знав), а кінь від навантаження почав брикатися, ставати дибки і кілька разів упав, одного разу потягнувши за собою й поводиря. На щастя, всі вижили і посеред бурі побачили хрест на самому вершечку гори. Це був нарешті добрий знак – і вже невдовзі мандрівники спускалися в долину, на Закарпаття.

Перші люди, яких подорожні зустріли в нашому краї, виявилися місцевими німцями, що займалися лісозаготівлею. Спустившись у село Луги, мандрівці вже ладилися спати, коли до них прийшли підпилі місцеві гуцули й почали розпитувати, чи довго ще бідні люди терпітимуть лихо й не бачитимуть правди.

Місцеві, зустрівши такого відомого професора й захисника простолюду, скаржилися на всі лади й нарікали, а сам Драгоманов зробив для себе несподіваний висновок:


«Я розпитував про краєві суди, до котрих належать подібні справи, і прийшов до того, що на Угорщині нема навіть такого захисту для бідних людей, який все-таки дають мирові суди в Росії, а до того всі процеси ведуться на мадярській мові, котрої слов’яни не розуміють…».

Наступного дня на возі місцевого єврея-корчмаря Драгоманов вирушив до Сигота (історично закарпатське місто, тепер на території Румунії – через річку від нашого Солотвина). Добре повечерявши і ледь знайшовши в місті готель, професор відпочив і наступного ранку залізницею поїхав у Мункач. І в Сиготі, і в самому поїзді майже всі говорили по-мадярськи, тож мандрівникові важко було порозумітися з людьми, найчастіше його рятувало знання німецької.

У Мункачі Драгоманов хотів відвідати монастир (тоді він ще був чоловічим і греко-католицьким), тож одразу на вокзалі замовив фіакр і поїхав у монашу обитель, що розташовувалася поза межами міста.

«Коло самого монастиря я побачив особу в довгому костюмі, але не подібному ні до православних, ні до римських монашеських костюмів, котрі я досі бачив, з бородою. Питаю я його, чи застану я ігумена Кралицького. «Я, — каже, — сам ігумен Кралицький», — записав у споминах Драгоманов.

У монастирі професор подарував ігумену кілька своїх книжок, збірок відомих українських письменників, в тому числі й вірші Шевченка, та популярних брошур, які в ті роки видавала «Просвіта». Виявилося, що настоятель монастиря (один із найосвіченіших людей на Закарпатті!) майже нічого не знав про життя в підросійській Україні і підавстрійській Галичині. Кралицький запросив Драгоманова переночувати в монастирі, і вечір вони використали для розмов на політичні теми: професор цікавився життям русинів і критикував місцеве мадяронство, а ігумен розпитував про життя за перевалом. Пізніше Драгоманов надсилав ігумену книжки для просвіти місцевого населення, а Кралицький збирав і надсилав професору етнографічні матеріали із Закарпаття.

Драгоманов оповідає далі:

«З Мункача я поїхав в Ужгород, або Унгвар, де мені ігумен рекомендував редактора «Карпата» попа Гомичкова. То був особисто приязний чоловік, гостинний, веселий, відвертіший в манерах від галичан, як усі угорці, котрі в цьому подібні до наших росіян, маючий в собі натуру більше сільського пана, ніж міщанина, як німці, а за ними й австрійські слов’яни. Ідеї ж Гомичков мав прекумедні для нас, хоч консеквентно угорські».

Під час свого візиту наступного року Драгоманову вдалося переконати Гомичкова, щоб той надрукував у «Карпаті» заклик професора надсилати йому етнографічні матеріали. Ідея Драгоманова полягала в тому, щоб самому глибше вивчити Закарпаття, а самі матеріали видати й розповсюдити в Галичині й Наддніпрянщині, поширити таким чином інформацію знання про життя закарпатських українців.

Взагалі найбільше на Закарпатті Драгоманова здивував розмах мадяризації: українські з роду, навіть удома поміж собою люди говорили угорською, бо то було престижніше. Крім цього, шокувала професора й дрімучість місцевого люду – навіть учитель історії тут ставив наївні питання й не знав, де розташований Новгород. З такими сумними враженнями Михайло Петрович готувався покинути наш край.

«З Унгвара я виїхав рано і мусив на станції Чоп ждати поїзда, котрий би мене повіз на Кошиці (Kaschau) і Пряшів (Eperies), а звідти кругом Татри на Краків, бо тоді ще не було залізних доріг у Галичину через Карпати. Я велів собі подати якусь страву, сів коло стола й став зводити в пам’яті все, що бачив і чув на угорській Русі: пригадав я мадярську й жидівську зневагу народу, темноту народну, тупість, егоїзм і слабодушність інтелігенції руської, — і мені стало гірко, як ніколи не було… Я не бачив, як передо мною поставили вино й страву, і коли отямивсь, то побачив, що в мене з очей капають сльози прямо в тарілку… Я дав собі Ганібалову присягу: що-небудь зробити для угорської Русі, по крайній мірі направити кілька душ на реальну працю для народу в демократично-поступовому напрямку», — пише професор у своїх споминах.

З Чопа Драгоманов поїхав у Пряшів (як і Сигіт, історично закарпатське місто), де мав рекомендацію до одного уніатського попа. Там його зустріли не надто радо, а стан справ із освітою й національною свідомістю був не кращий, ніж в Мункачі й Унґварі. Через рік Драгоманов ще раз приїде на Закарпаття й зав’яже тут, за його словами, «ширші стосунки».


Але висновки його про життя в «Угорській Русі» залишилися такими ж невтішними:

«Угорська Русь-країна з усіх боків занедбана й задавлена мадярством — не тілько національним, але й соціальним, шляхоцтвом, котре живе в головах навіть тамтешніх руских патріотів, найпротивніших мадярству. Через те найперше потреба там ширити демократизм (підкреслення Драгоманова – Авт.)».

Михайло Драгоманов усього двічі й коротко бував на закарпатській землі, але наш край врізався йому в пам’ять і спонукав до дій. Видатний професор щиро занепокоївся станом національної свідомості місцевих українців і складними умовами життя. Пізніше він сам вивчав Закарпаття і своєю роботою надихав інших людей цікавитися «Угорською Руссю» й поширювати в нас ідеї демократизму й зв’язку з Україною. Ганнібалова присяга, яку він дав собі на вокзалі в Чопі, була виконана – адже саме стараннями Драгоманова Закарпаття фактично повернулося в український контекст.

До речі, в Мукачеві й Ужгороді є вулиці імені М. Драгоманова, але як пасував би обласному центру пам’ятник цьому видатному діячеві, а університету – бодай кафедра його імені. Хіба ж він не заслужив?

 

Андрій Любка, спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

118 #
# Драгоманов # закарпаття # Любка # Угорщина