Ідеї

Закарпаття насправді не мультикультурне? Пояснює Андрій Любка

29 Травня 2019 4 162

Знаю, що через цей текст наживу собі немало нових ворогів і критиканів. Але все одно його напишу, бо хтось мусить нарешті підняти цю тему.

Почну з того, що на початку травня стояв я собі на пішохідному мості в Ужгороді й намагався розгледіти в каламутній воді рибу. І раптом до мого вуха долинув бадьорий голос екскурсовода, що вів на інший берег зграйку туристів. Швидкість, з якого він тараторив свою промову, сумнівів не залишала – текст завчений і багато разів повторений. Говорив гід про мультикультурність закарпатців – мовляв, тут стільки народів живе, такий розмай національностей і культур!

Такі тези про Закарпаття за свої тридцять років я чув мільйон разів. Либонь, у кожній  своїй промові місцеві чиновники наголошують на традиційній мультикультурності нашого краю, яка вже давно стала притчею во язицех і сприймається на віру.

На перший погляд, це правда: в області справіку живуть люди різних мов, культур, віросповідань і національностей, чотири кордони – з Румунією, Угорщиною, Словаччиною й Польщею – сприяють цьому. Але далеко не завжди співжиття є мультикультурністю.

У Виноградові мого дитинства нашими першими сусідами була угорська сім’я, але чи зробило таке сусідство мене мультикультурним? На жаль, ні. Бо угорці жили в якомусь своєму світі (хочеться сказати – власноруч збудованому ґетто): мали свою спільноту, церкву, свої газети, радіо й телеканали. Якогось глибшого спілкування – поза «позичте солі» ‒ між нами не було. Ми знали, що в сусідів Різдво в грудні, і при зустрічі на вулиці принагідно вітали їх. Але все одно вони залишалися наче на іншій планеті. Про Угорщину й угорську культуру ми знали стільки ж, скільки й пересічний харків’янин – Будапешт, Шандор Петефі, чардаш і токайське вино. З дитинства я виніс кілька десятків угорських слів, завдяки яким можна порозумітися десь на базарі, але більшість із них – лайливі. От і все.

З Румунією й румунами ситуація ще гірша. Ця країна за часів Чаушеску була повністю закритою, а після падіння комунізму виявилася настільки бідною, що навіть ґешефт у ній не вдавалося зробити. Закарпатці їздили в Угорщину, Польщу й Юґославію, але Румунію оминали – там заробити було неможливо. Ходили якісь зневажливі жарти про гори, вози і циганів, ось і весь набір інформації про румунів. Але й тих жартів було небагато. Зрештою, навіть тепер, коли Румунія стала членом ЄС і стрімко розвивається, між Виноградовом і Сату-Маре, розташованим за півтори години стотисячним містом, немає ані залізничного, ані автобусного сполучення. Наче між нами не кордон, а якась прірва.

Тож виходить, що ми на кожному розі кричимо про власну мультикультурність, але насправді її не маємо. Не треба копати глибоко, просто зупиніть перехожого в Ужгороді, Виноградові чи Рахові й запитайте про найвідомішого сучасного письменника Угорщини чи Румунії, про їхні найпопулярніші поп-гурти, відомих художників чи кінорежисерів. Як називається румунський «Океан Ельзи»? Як звати словацького Юрія Андруховича? Яка з опер Бейли Бартока (який на Закарпатті виріс!) – найвідоміша? У відповідь вам лише промовисто мовчатимуть. Хіба це мультикультурність?

Якщо Закарпаття аж таке мультикультурне і толерантне, то куди поділися понад 100 тисяч місцевих євреїв, чому майже ніхто їх не захищав, хто зараз живе в їхніх будинках?

Мер Чернівців воєнного періоду – Траян Попович – врятував 20 тисяч євреїв, у той час як ужгородський мер Ласло Меґої сам керував депортацією місцевих євреїв у концентраційні табори, а в 1944 з помпою приймав Айхмана в Ужгороді. Відчуваєте різницю?

Що ж, хвалькуватість завжди була питомою рисою закарпатців, але в питанні мультикультурності вона перейшла всі межі. Бо насмілюся заявити, що у випадку Закарпаття йдеться про недокультурність, безкультур’я. Це великий гріх, адже, на відміну від жителів інших регіонів, ми маємо всі можливості запізнатися з культурою наших сусідів, було б лише бажання. Та його бракує, тому ми про місцевих угорців, румунів, словаків, а також про Угорщину, Румунію чи Словаччину майже нічого не знаємо. Адже культура – це не те, що падає на нас із неба, не те, що з’являється в свідомості саме по собі, культура – це зацікавленість, допитливість, зусилля; мультикультуралізм – це ще більше зусиль і знань.

У поїзді можуть їхати пасажири різних національностей, але це ще не означає, що потяг буде «мультикультурним». Так і Закарпаття: мало битися в груди й хвалитися власною мультикультурністю, будучи насправді недокультурними.

Ну хіба ж не правда?!

 

Андрій Любка, спеціально для Varosh

 

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

Ця колонка замислювалася як текст-провокація в рамках дискусії про мультикультурність Закарпаття, започаткована великим мультимедійним спецпроектом під назвою «Коріння».

227 #