Після цілого місяця життя у Харкові на літературній резиденції Bandy Sholtes розповідає про те, що спільного у житті міст, розташованих у двох різних кінцях України.
Це був мій четвертий візит до Харкова – чи, як там часто пишуть у постах і переписці – до Ха. Але ж одна справа – приїхати до міста на кілька днів у справах і розвагах, а зовсім інша – пожити там місяць.
Знаю, що більшість ужгородців у Харкові ніколи не була, бо це дуже далеко – цілих 1286 км. Я теж так колись думав, але вже давно змінив свою думку.
По-перше, 19 годин у купе – це ніби й не мало, але й не занадто довго. Начитався, виспався, наївся бутербродів – і вже у Харкові. А по-друге, якщо врахувати, скільки приходиться іноді стояти у чергах на наших кордонах, то лежати з книгою у купе – значно приємніший спосіб пересування у просторі.
Чим схожі Ужгород і Харків? Звичайно ж, близькістю кордону. Від Харкова до кордону всього 40 км, а до російського чотириста тисячного Бєлгорода – 83 км.
Звісно, це інша географічна та політична ситуація, не кажучи вже про те, що війна і фронт не так уже й далеко: до Дебальцева – 290 км.
Але кордон, як і в нас, відіграє важливу роль у житті Харкова – там теж є контрабанда і потоки грошей, пов’язані з близькістю Росії і різницею у цінах.
Коли вперше їхав до півторамільйонного Харкова, думав, пересуватимуся громадським транспортом, адже це величезний мегаполіс. Так, величезний, але там, як і в Ужгороді, пішки можна спокійно охопити увесь центр – за місяць я всього два рази проїхався на метро, і ні разу на іншому транспорті. Ну, не рахуючи кількох нічних поїздок на таксі.
Але все ж таки розміри Харкова далекі від ужгородських. Там найбільша площа України та дванадцята за розміром у світі – площа Свободи. А Барабашово – найбільший ринок Східної Європи.
Не кажучи вже про великий район ХТЗ, тобто Харківського тракторного заводу. Район будувався з нуля у степу, у 1930их роках. На ХТЗ живе близько 50 тисяч людей і у дев’яностих він мав імідж хуліганського.
А ще у там – найбільший спальний район України, де живе 410 тисяч людей. Це Салтівка, і туди я теж потрапив. Уявіть собі на секундочку наш Новий район, але ніби живе там стільки ж людей. Ага, мені теж важко уявити.
(До речі, недавно бачив в Ужгороді у продажу сардельки Салтівського м’ясокомбінату)
Що сказати – масштаби Харкова вражають і ніякими фоточками їх не перекажеш.
Архітектура Харкова прекрасна і самобутня – навіть після десяти екскурсій містом я не можу сказати, що побачив усе. З цим у Харкові краще, ніж в Ужгороді – у тому сенсі, що цінних старовинних об’єктів більше.
Хоча проблеми у нас спільні – там теж часто нищать пам’ятки архітектури добудовами, знесенням, доведенням до аварійного стану і «оновленням» фасаду. І там також, як і в нас, малувато небайдужих активістів, щоб протистояти цьому. Хоча кількісно їх більше, адже Харків великий.
Люди. Якщо у вас було дещо туманне уявлення про харків’ян, то спробую цей туман розвіяти. Ясно, що я мав справу здебільшого з людьми із активного інтелектуального прошарку Харкова і тому мав прекрасні враження.
Але і продавчині, таксисти, бармени, випадкові перехожі, з якими спілкувався – усі без винятку були ввічливими, привітними і приємними людьми. Котрі часто вживали слова «дякую», «пробачте», «хорошого дня» тощо. Ясно, що найчастіше це звучало російською мовою, але тим не менше.
Одягаються харків’яни зі смаком, дорогих машин там теж дуже багато, а ще в мене, хоч і не маю точних даних, склалося враження, що загалом люди там багатші, ніж в Ужгороді. Хоча мені сказали, що у Харкові розрив між доходами бідних і багатих дуже великий. Ну але в нас він теж немалий.
А ще не можу не додати – для повноти картинки – пару слів про красу харків’янок. Я, звичайно, в курсі, що в Ужгороді у нас аж занадто багато красунь і трошки навіть пишаюся цим.
Але повірте, за місяць я мав час поспостерігати за цим, еее, явищем, і можу впевнено стверджувати, що у Харкові гарних і дуже гарних дівчат і жінок – у перерахунку на душу населення – точно не менше, ніж у нас.
Що ще спільного? Наприклад, у Харкові був свій ромський табір, зовсім недалеко від центру. З усіма нюансами, які нам добре знайомі. Його, правда, недавно знесли і побудували там висотки, але я два рази бачив у тому районі кінські «міни» на асфальті, так що, думаю, роми залишились десь у місті.
Не повірите, але з кавою і кав’ярнями у Харкові все у порядочку. Особисто я не фанат кафешок, але бачив їх там величезне розмаїття – на різні смаки і гаманці. А коли на очі траплялися кавові меню, там так само, як і в нас, я читав багато усіх цих назв, типу болівіано з екстрактом гуави та доппіо з ослячим молоком. Соррі, якщо я ранив ваші ужгородські кавозалежні серця, не хотів.
А от у барах – ну, де бував – прийнято наливати більше норми. Тобто відміряли вам 50 грам джину, перелили у чарку, але потім ще долили по вінця прямо з пляшки. Не знаю, може це друзі мене спеціально по таким барам водили чи я барменам сподобався, але розповідаю, що бачив.
Якщо у вас склалося враження, що я полюбив Харків, то ви не помилилися. По секрету признаюся, що на сімнадцятий день перебування там зловив себе на думці – а що, якби залишитися тут жити?
Мене і самого ця думка здивувала, бо якщо колись давно і приходили ідеї по закордону, то щодо переселення у будь-яке інше місто України ще ніколи і ні разу. Ну може хіба щодо Одеси))
Власне, я добре розумію, що нерозумно плутати туризм з еміграцією, і що для того, щоб реально зрозуміти місто, треба прожити у ньому хоча б 365 днів підряд. Хоча з Харковом можна поверхнево (!) ознайомитись і за тижнів два.
Словом, я б ще багато чого про Ха міг розповісти – наприклад, про те, що там прекрасні дороги, що дуже багато людей пересуваються електросамокатами, що у парках заборонено ходити по газонам, що харків’яни енергійні і легкі на підйом – але завершу статтю однією чудесною харківсько-ужгородською історією, яку мені розповіла Олена, редакторка одного провідного тамтешнього видавництва.
Отже, пізня ніч.
Обставини склалися так, що Олена йде ночувати до подруги у районі ХТЗ, який колись мав славу одного із найнебезпечніших у місті.
Щоб набратися сміливості і бути на зв’язку, вона не перериває розмову з чоловіком по телефону.
А, щоб ви розуміли, Олена україномовна, що для Харкова не є чимось незвичайним, але не усі, так би мовити, ставляться до цього із симпатією.
І тут підходить до неї такий типовий ХТЗ-шний гопнік відповідного вигляду, і каже, ясно, російською:
– Девушка, а куда это вы идете поздно ночью, да еще по-украински балакаете?
– До подруги йду.
– А вы вообще откуда? А, я знаю, вы из Ужгорода, так только там разговаривают. Давайте я вас к подруге проведу, а то тут к вам с вашим украинским могут гопники пристать.
Ну, Олена не стала з ним сперечатися, з Ужгорода так з Ужгорода, проводжає так проводжає. Хоча, ясно, живе вона у Харкові вже давно.
І вони, значить, ідуть і ідуть, район великий, але раптом біля ларьку «Кулиничі» – це така у Харкові мережа з булочками, пиріжками та іншим перекусом, відкрита 24/7 – хлопець зупиняє її і каже:
– Подождите немного, девушка, мне сюда на минутку надо.
Ну ок, Олена чекає.
Через три хвилини той гопнік несе два великих дорогих рулети з вишнею. Один собі, а другий простягає Олені і каже українською (!):
– Во, тримай, це тобі. Розкажеш потім в Ужгороді, що ми тут теж доброзичливі.
Bandy Sholtes, спеціально для Varosh
*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.
