Війна

Жінки виїжджають з-під обстрілів похапцем, несуть босих дітей на руках: історії з прихистку “Мама і маля” в Ужгороді

30 Травня 2022 1 539

Уявіть собі стан жінок, які з маленькими дітьми, тікаючи від бомбардувань та добираючись на різних видах транспорту у відносно безпечні міста заходу України чи закордон, виходять посеред ночі з евакуаційного потяга в Ужгороді. 

Дезорієнтовані, з порожнечею в очах, часто з однією валізою в руках, притискаючи до себе малюків, безпорадно озираються навколо.

Спостерігаючи цю картину у перші тижні війни, волонтерки благодійної організації «Сила Ужгорода» неподалік вокзалу створили тимчасовий прихисток «Мама і маля». Це місце, де не тільки можна поїсти, виспатися, прийняти душ, а й зібратися з думками, отримати інформацію і вирішити, що робити зі своїм життям далі. З часу облаштування перших місць для ночівлі через прихисток пройшло більше трьох сотень жінок з дітьми. Кураторка проєкту Анна Куличенко розповіла Varosh, як виникла ідея та показала, у що вона перетворилася сьогодні.

Продовжуємо фіксувати історії війни, зруйновані долі мирних українців та захоплюємося людьми, які з тилу наближають нашу перемогу.

Історії мешканок прихистку доводять, як росіяни розстрілюють мирних жителів на блокпостах, розлучають сім’ї. Частина переселенців змінили свої уявлення про західну Україну, та остаточно утвердилися в думці, хто друг, а хто ворог. Хоча для одиниць навіть російські бомбардування не відкрили очі на російську загрозу.

*  *  *

У перші тижні повномасштабного вторгнення росії сотні евакуаційних потягів, вщент наповнені людьми, хлинули на Закарпаття та стали справжнім викликом для найзахіднішої області України. Частина громадян прямувала відразу в інші країни. Згідно з даними ОВА, на початку березня кордон з території Закарпаття перетинало по 25 тисяч біженців на добу. Решта людей залишалася в області. Регіон з населенням в 1 млн 250 тис. осіб прийняв понад 400 тисяч вимушених переселенців і опинився перед загрозою гуманітарної катастрофи. Мирні жителі кинулися допомагати приїжджим. Хто чим міг.

Чергові волонтери благодійної організації «Сила Ужгорода» добре знають розклад руху потягів. Найбільше їх було після обіду і ближче до ночі. Міста відправлення: Лисичанськ, Краматорськ, Харків, Одеса…

Анна Куличенко – дизайнерка-архітекторка, власниця студії інтер’єрів в Ужгороді, мама двох дітей. На третій день війни, почувши про ситуацію на залізничному вокзалі, разом зі своєю командою приїхала сюди з горщиком борщу.

Anna Kulychenko

– Ми привезли їжу, стали на нічну роздачу, подивилися, що і як відбувається. У нас був шок від побаченого: дві з половиною тисячі людей виходять з потягу. Перони і приміщення вокзалу чорні від людей, – пригадує Анна. – Потім стало зрозуміло, що люди потребують інформації. Ми з волонтерами привезли столик, почали моніторити, говорити, як добратися до кордону, де поїсти, де поселитися. Сформували базу телефонів, зв’язків, знайомств і так виник інфоцентр.

 

Прихисток біля вокзалу 

Працюючи з людьми, волонтерки бачили, що вокзальної «Кімнати мами і дитини» з двома диванами катастрофічно не вистачає на всіх жінок з малюками. Почали думати, що робити. Виникла ідея пошукати приміщення поблизу. Несподівано зголосився власник 3-поверхової споруди по вулиці Вокзальній. Сергій сказав, що колись мріяв створити хостел, але до цього так і не дійшло, тому віддає будівлю в безоплатне користування.

Дівчата оглянули приміщення, розташоване в 500 метрах від вокзалу. Окрім голих стін та підведених комунікацій більше нічого не було. Вирішили ризикнути і взялися за ремонт першого поверху. Анна залучила своїх підрядників, з якими до війни працювала в студії інтер’єрів. Поступово приєднувалися друзі і знайомі. Власним коштом придбали цемент, шпаклівку, фарби. Працювали вдень і вночі. Через соціальні мережі попросили людей допомогти обладнати санвузол та душову кабіну. Привозив хто що міг. Швидко з’являлися холодильник, електрична плита, столи, ліжка, дитячі візочки.

У ході роботи обладнали 15 місць для дорослих з урахуванням того, щоб окрім найменшого малюка, мама могла розмістити щонайменше двох старших дітей.

Попит виявився неабияким. Людей до Ужгорода прибувало стільки, що доводилося приймати і по 20 мам за ніч. Для цього використовували запасні матраци та додаткові комплекти білизни.

* * *

Це твій тимчасовий дім і ти у ньому господиня

Анна Куличенко розповідає, що першу жінку розмістили через 2 тижні після початку ремонту. Це була мама з малюком і трохи старшим сином, які спали на підлозі у гімназійному спортзалі. В результаті вони найдовше прожили у прихистку і тільки нещодавно виїхали до Хорватії.

«Мама і маля» дає жінці з дитиною найнеобхідніше, що потрібно після важкої дороги: поїсти, помитися, виспатися.

У прихистку завжди є черговий волонтер, який допоможе добратися з вокзалу, розташуватися, пояснить, як і чим користуватися. Всього задіяно 20 осіб, серед них – і самі мешканці прихистку. Чергують у 3 зміни на добу.

Img 1349

У приміщенні обладнана кухня. Продукти іноді постачають з гуманітарних складів, іноді приносять небайдужі громадяни. На кухні діє система самообслуговування. Головне правило звучить так: «Це твій тимчасовий дім і ти у ньому господиня».

– Кожна жінка тут – господарка і сама готує їсти. Хочуть вареників – сідають і ліплять. Хочете чаю – заварюйте і пийте. Ми лише показуємо: тут макарони, тут дитячі суміші, тут водичка, так вмикається плита, – каже Анна Куличенко.

Продукти харчування та миючі засоби – найбільш витратний матеріал. Їх прихисток потребує постійно. Часто мамам пакують їжу в дорогу. А буває, що потрібно віддати з собою і візочок. Тоді волонтери гукають про допомогу містян. Діляться хто чим може.

Нещодавно представниці проєкту «Мама і маля» БО «Сила Ужгорода» відкрили рахунок і таким чином намагаються акумулювати кошти для нагальних потреб.

*  *  *

Сьогодні у прихистку чергує Олександра. Кілька днів тому вони удвох із дворічною донькою Алісою приїхали зі Слов’янська. Чоловік теж виїжджав з сім’єю, але дорогою йому вручили повістку і мобілізували до армії. Тепер жінка в Ужгороді допомагає таким же переселеним мамам, як сама. У перерві між чергуваннями розповідає свою історію.

Олександра

Oleksandra

  «Ми живемо на околиці Слов’янська. Дуже було чутно вибухи, оскільки лінія фронту знаходилась всього в 15 км від нашого дому. Коли моя дворічна дитина вимовила «бабах», я не витримала і ми спустилися жити в підвал. Ховалися там п’ятеро людей. Коли росіяни обстріляли депо залізничного вокзалу, мер закликав усіх виїжджати. Поїхали спочатку до далеких родичів у Близнюки під Харковом. Чоловіка мобілізували. Він нам сказав добиратися на захід України, бо там безпечніше. Тут нікого не маємо, то ще якийсь час не наважувалися вирушити у далеку і небезпечну дорогу. А вже коли обстріляли Краматорськ, вирішила їхати. На автобусі з Близнюків ми дісталися Лозової і там чекали на потяг. Він запізнювався через обстріли і це був найстрашніший час. На вокзалі було багато людей, всі ми не знали, чи виїдемо. Врешті потяг прибув, ми якось сіли, їхали всі мовчки налякані. Потяг дуже обережно виїжджав, весь час зупинявся, особливо коли обстрілювали Харків. За добу ми прибули до Ужгорода. Вийшла з двома сумками і Алісою. Не знала, що далі робити. Але зустріли волонтери, поговорили і розмістили нас тут. Тепер думаємо їхати за кордон в Німеччину. Там нікого знайомого немає, але сподіваюся, що знову допоможуть волонтери. Алісу влаштую в садочок, а сама шукатиму роботу. За професією я шліфувальниця, працювала з корпусними меблями, та готова робити все. З чоловіком ми на зв’язку, він підтримує морально і каже, що нам все вдасться».

* * *

Дати жінкам з дітьми спокій і розуміння, що вони в безпеці

Будівля прихистку зовні – непримітна сіра споруда у привокзальній зоні. В коридорі обабіч стіни впадають в око багато візочків і кілька десятків пар дитячого взуття біля вхідних дверей.

Анна Куличенко каже, що часто жінки виїжджають з-під обстрілів похапцем і потім несуть босих дітей на руках, бо нема у що взути. Тому тут так багато черевичків і тапочок різного розміру.

Img 1344

Філософія та мета притулку проста: дати жінкам з дітьми спокій і розуміння, що вони в безпеці.

– Якось я підійшла на вокзалі до жінки, яка сиділа зі скляними очима на валізах. Було зрозуміло, що вона нічого не бачить, перебуває у прострації. Я запропонувала чаю, поїсти. А вона каже: «Ну і що далі?..» Часто їхні будинки розбомблені, вони не розуміють, як жити, що робити, куди йти. Тут не знаєш, що радити, – мовить кураторка благодійного проєкту.

Ужгородські волонтери без спеціальної психологічної освіти вже знають, як поводитися з прибулими із зон бойових дій. Шукають потрібні слова, фрази, а часто просто мовчать і обіймають серцем.

– Коли вони трохи зігріються, відпочинуть, зрозуміють, що у безпеці, тоді з них все саме виходить. От тоді їм треба виговоритися, а ми слухаємо, мовчимо і нишком плачемо, – зітхає Аня.

А бувають геть складні випадки, коли доводиться залучати професійного психолога.

– Приїхала якось мама з донькою. Ми побачили, що вони вийшли з поїзда, вдвох сіли, дівчинка прилягла на маму. Пізніше дізналися, що чоловік виштовхав їх з якогось із міст, де стріляли. А коли вони вже під’їжджали до Ужгорода, їм подзвонили і сказали, що він загинув… Наша психолог Оля розмовляла з тією дівчинкою, а потім ми всі разом вже саму Олю витягували з шоку. Це дуже важко…

Відколи надворі потепліло, у кімнатах притулку вдень важко зустріти людей. Усі займаються своїми клопотами. Хтось вирушає на реєстрацію внутрішньо переміщеної особи, хтось шукає пункти прийому гуманітарної допомоги, хтось просто йде знайомитися з новим містом. Але в одній із кімнат бачимо на ліжку дівчинку. Вона грається у телефоні. Даринці 8 років і у неї ДЦП. Дівчинка всміхається, вступає в розмову, розповідає про сестру і те, як вони ховалися від бомб у підвалі. Невдовзі підходить мама та ділиться їхньою історією.

Вікторія

Victoriya

– У мене двоє дітей. Старшій Аріні 9 років, Дарина на рік молодша. У неї спастичний тетрапарез – частково паралізована ніжка і ручка. У Сєверодонецьку Даша відвідувала заклад для дітей з інвалідністю. Через них ми вийшли на харківського лікаря, він погодився прооперувати доньку, однак поїхати до нього так і не вдалося, бо почалася війна, – розповідає Вікторія Кравцова.

Сім’я мешкала у 9-поверхівці. Місто обстрілювалося з перших днів вторгнення росії. Коли було страшно від вибухів, сестрички намагалися заглушити ці звуки музикою в навушниках. Всі сиділи у ванній. Але під ногами рухалася підлога, і починалася паніка. 8 березня від вибухової хвилі у квартирі вилетіли вікна. Тоді жінка з дітьми поїхала у міське бомбосховище.

– Ти розумієш, що нічого не можеш зробити. Дуже страшно, але поруч діти і у тебе немає права боятися. Ситуація забирає у мами це право – боятися. Крім того, ми інші мами, у нас особливі діти, тому ми мусимо бути сильні, – каже Вікторія.

У бомбосховищі перебувало 120 людей. Вікторія розлучена, родичів не має, тому довго не наважувалася тікати. Врешті зателефонувала жінці з Ужгорода, з якою колись познайомилася у санаторії для дітей з інвалідністю. Вона пообіцяла допомогти знайти житло. Так Вікторія потрапила на Закарпаття.

Вже тут дівчата дізналися, що в їхній будинок влучив російський снаряд і дому у них більше немає…

Несподівано з’ясувалося, що харківський лікар зараз теж перебуває в Ужгороді. Він погодився прооперувати Даринку.

Коштувала операція 16 тисяч гривень. Гроші на неї збирали всім Ужгородом у соціальних мережах. За кілька годин зібрали 20 тисяч, щоб вистачило ще й на аналізи. Операція пройшло успішно і має покращити стан ніжки дитини.

*  *  *

Людський біль, до якого неможливо звикнути 

Важких воєнних історій, доль, людських життів і горя у волонтерів прихистку сотні. Анна Куличенко каже, що до цього неможливо звикнути і пристосуватися.

– Я все життя думала, що залізна, що можу впоратися з будь-чим, але на третій день війни і свій перший день на вокзалі я зламалася. Мене рятує тільки те, коли я бачу, що людям, яких ми привозимо сюди, стає трохи легше. Ти віддаєш – тобі віддається. Це не казки і просто слова, воно дійсно діє.

Окрім того, що «Мама і маля» прихищає жінок з Ужгородського вокзалу, волонтерки відстежують складні випадки і в інших містах. Так, одного разу маму з 4-місячними трійнятами забрали зі Львова. Ужгородські волонтери забрали жінку з трійнею до себе, потім полетіли з ними до Швейцарії та допомогли влаштуватися у знайомих.

На момент запису інтерв’ю чергові готувалися зустрічати свою підопічну породіллю з близнюками. Вона напередодні пологів поселилася в прихистку, потім народила в Ужгородському пологовому. Поки що малюки в реанімації на апараті ШВЛ, але скоро всіх трьох чекають тут.

За 3 місяці роботи чергові прихистку звикли нічому не дивуватися. Та бувають випадки, які навіть їх заганяють у ступор.

– Пригадую, коли відкрили перші гуманітарні коридори з Маріуполя, до нас приїхали мама, бабуся і двоє дітей. Наші волонтери з вокзалу принесли купу їхніх кульків, мішків, сумок і валіз. Ми весь коридор заставили. Здивувалися, бо зазвичай люди з одним рюкзаком тікають.

А жінка каже: «Розумієте, ось це все – мій будинок. Ми з бомбосховища вирішили тікати, повернулися додому забрати речі, а там руїни. З-під них виглядають наші речі. І я почала забирати все, що вціліло. Це мої черпаки, горщики, чашки. Розумієте?! Я не лишу їх, це мій будинок, у мене більше нічого у цьому світі немає…»

Anya

Аня

Нашу розмову з кураторкою прихистку перериває жінка, яка заходить до кімнати годувати дитину. Поки 6-місячний Діма смокче пляшечку із сумішшю, розговорилися з Анею:

– Ми приїхали вчора із села Розлив Білозерського району Херсонської області. Це біля тієї самої знаменитої Чорнобаївки. Коли її підривають, у нас будинки тремтять, бо відразу через поле – наше село. Ховались ми у дядьки у підвалі. Я довго терпіла, але вирішила їхати, коли поруч із будинком збили ракету. Вибух був такий, що малий прокинувся і почав плакати. Я до останнього не хотіла їхати, але після цього не витримала. Ви знаєте, я в шоці від того, що ми дожили до такого, що довелося тікати. Куди їхати, що робити далі, що з нами буде? Пригадую 24 лютого. Я працюю в рибному господарстві, вийшла на роботу, а моя подруга біжить і кричить: «Нову Каховку бомблять!» Я їй кажу, що ти чудиш, мовляв, 21 століття надворі, яка Каховка? А коли ми приїхали на роботу, поруч підірвали військову частину, хвиля пішла, у нас в камерах двері відчинилися. А потім Чорнобаївку вдруге підірвали, боєприпаси півтори години вибухали. Так що у нас це все з першого дня. У мене 2 тижні був стрес, нічого не їла, плакала. З чоловіком нікуди не виїжджали, бо росіяни нікого на блокпостах не пропускали, машини розстрілювали. І я боялася. А потім, все ж, наважилися. Планували через Станіслав їхати, кума хотіла мене з дитиною забрати. Але добре, що не поїхали, тому що вони потрапили під обстріл. На блокпосту їх росіяни пропустили, а потім почали навздогін стріляти. Вони повибігали з машин, ховалися. У колоні 8 машин проїхало, а решту розстріляли.

Потім у селі знайшовся перевізник. Сказав, що забере нас. Чоловік залишився в селі, а я з мамою і Дімою поїхала. Через Червоний Хрест ми спочатку у Миколаїв потрапили, потім на Одесу. Наступного дня в новинах прочитали, що у той будинок, де ми ночували в Миколаєві, влучила ракета. В Одесі сіли на поїзд і сюди. Волонтери зустріли, сказали, що тут можна переночувати. Дякую цим людям, трохи відпочили. Що будемо далі робити, не знаю. Але за кордон не хочу, якесь не моє воно. Будемо пробувати якось тут перебути. Головне, що ми живі.

*  *  *

Закарпаття міфічне і реалістичне 

Волонтери прихистку дивуються, що у переважної більшості приїжджих немає закордонних паспортів. Іноді люди плутаються і кажуть, що Закарпаття межує чи то з Чехословаччиною, чи Словенією. Та й захід України для них уявлялася інакше, не такою, як вони її побачили. Архітектура, мова, звичаї місцевих жителів дуже нагадують їм Європу. Дуже подобається щирість людей і бажання допомогти. З багатьма мешканцями прихистку волонтери здружуються, вболівають за їх подальшу долю. А ті у відповідь кажуть, що зустріли в Ужгороді рідні душі і ніколи їх не забудуть.

Та є й інші історії. Анна Куличенко пригадує, як волонтери прийняли у своєму прихистку жінку із селища Станиця Луганська. Вона з дитиною прямувала за кордон, при цьому в кінці сказала: «У нас в ДНР-рє всьо харашо. Патаму шта у нас там работаєт народная міліция. Но ви нє пєрєживайтє, она к вам прідьот і у вас парядак навєдьот».

Таким людям теж допомагають, хоч вони й самі не усвідомлюють, що саме російська агресія жене їх з рідного дому.

– А буває і до абсурду: якось родичі просили переселенок не їхати на захід України, мовляв, там бандерівці у рабство забирають. То ми вже віджартовувалися і казали, що ми і є ті самі страшні бандерівки, – каже Анна.

*  *  *

Наостанок заходимо у ще одну кімнату прихистку. Там розмістилася жінка з чотирма дітьми та її мама. Знайомимося з черговою долею української сім’ї, яку війна змусила залишити рідний дім.

Люба

Luiba Tanya Ishuk

Таня Іщук приїхала із села Розлив Білозерського району Херсонської області. Представляє всіх своїх попутників: Аня – 1 рік, Лєра – 2, Шурік – 6 і Ростику 5 років. Маму звати Люба, сестра Аня з сином теж із ними.

Тетяна весь час їздила по заробітках за кордоном, працювала на кухні на круїзних лайнерах. За дітьми вдома доглядала мама. Чоловік залишив сім’ю після народження 4-ї дитини і зник.

Коли почалася війна і міжнародні рейси припинили роботу, Таня повернулася до дітей і мами.

Далі в розмову вступає бабуся Люба, але фотографуватися відмовляється. Каже, що вона маленька людина. Втім, згодом виявляється, що саме на її тендітних плечах тримається вся сім’я.

– Ми жили у погребі, бо над нами весь час літали ракети. Вдень виходили на двір, а як тільки ніч – ми відразу у погріб. Сирени в селі немає, але ми чуємо, як бахкає. Особливо злякалися, коли наші збили російський гелікоптер, той падав і вибухав. Уламки тоді потрапили в будинки, де ніхто не живе. Влада нашої ОТГ першою втекла, ми всі в селі залишилися самі і кожен сам вирішував, що робити. Ми вирішили тікати. У мене ще є син 18 років. Він намагався виїхати, але його росіяни не пропустили на блокпостах. А нас врятувало тільки те, що багато дітей. Їхало 150 людей в колоні. Найстрашніше було під’їжджати до російських блокпостів. Іноді після них ми чули вибухи, але не озиралися назад. Дуже важко залишати дім. Донька весь час на заробітках, назбирала гроші, ми їй будинок купили. Затуляли вікна мішками з піском, нові підвіконники провалилися, а то такі гроші, аж плакали. Але Таня сказала, що ще заробить, – головне дітей врятувати. Плану ніякого не було. Їхали в Ужгород, бо тут найменше тривог. А вже коли приїхали, бачимо, як тут гарно, затишно. Ніколи раніше не були у цих краях. Приїхали вчора о 19.30. Останні вийшли з поїзда, стали, думаємо, що робити. Але волонтер якийсь підійшов, нас зареєстрували, нагодували і сюди привезли. З речей у нас на 4-х дітей – ось цей великий чемодан і дві сумки – велика і мала. Зараз трохи передихнемо, та й далі подамося закордон. Таня звикла працювати, хоче знайти десь роботу, дати дітям освіту. А я вже про себе не думаю, моє життя залишилося в селі. Хочу тільки дітям допомогти, – журливо промовляє Люба і стихає.

*  *  *

Наразі безперервний потік переселенців до Ужгорода вщух. Проте прихисток не припиняє роботи і волонтери міркують, як зробити з нього постійний міні-готель для жінок з дітьми, які більше не мають дому. Планується на ці потреби задіяти другий і третій поверхи або ж взагалі – підшукати інше приміщення.

– Ми з командою розуміємо, що для більшості мам не буде куди повертатися через рік і через два. Тому будемо щось пробувати. Ми вже точно від цього не відійдемо і будемо працювати після війни, – обіцяє Анна Куличенко.

P.S. Якось у прихистку жила жінка зі сходу України. Тетяна прямувала до родичів у Єрусалим. У своїй валізі, окрім найнеобхідніших речей, вона везла прапор України. Довгою дорогою війни їй зустрічалися різні люди. Тим, хто їй допомагав, вона просила написати своє бажання на прапорі. Його Тетяна планувала покласти до Стіни Плачу. Через якийсь час ужгородські волонтери отримали звістку, що вона таки дісталася місця призначення. Тепер на Стіні Плачу поряд з мільйонами папірців людей із цілого світу є бажання і волонтерів прихистку «Мама і маля». Нехай здійсняться.

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів». 

Лариса Липкань, Varosh 

Фото: Каріна Асад

0 #
# вимушені переселенці # історії війни # мама і маля