Родина з Ужгорода мешкає у Швейцарії (кантон Берн) вже шість років. Це Тетяна, Михайло та двоє їхніх дітей. Михайло – коваль, зварювальник, а Тетяна працює бухгалтером. Вони живуть у сільській гірській місцевості, що трохи нагадує рідне Закарпаття.
Їх розмірене тихе життя враз змінилося 24 лютого, як у всіх українців. Російські бомби й ракети атакували міста та села України. Почалася війна — безглузда, страшна і руйнівна.
Як відреагували на це українці, які мешкають у Швейцарії, запитуємо у Тетяни Горват.
— Ми дуже рано встаємо, оскільки до роботи довго їхати. Той ранок я не забуду ніколи. Мене розбудив Міша, і сказав це страшне слово — “війна”. Наступні два дні пройшли як у мороку. Я плакала, мабуть, по 100 разів на день, здавалося, що навкруги все розвалюється… Відчувалася якась безпомічність і безпорадність.
У суботу ми поїхали у Берн, де відбулася перша велика демонстрація проти війни та російської агресії. Тоді зібралося близько двадцяти тисяч людей — це був найбільший мітинг в Берні за останні двадцять років. До речі, саме після цього мітингу нейтральна Швейцарія вирішила приєднатись до санкцій ЄС проти Росії.
Фото: Keystone Manuel Lopez
Звісно, зв’язалися з усіма знайомими українцями, які мешкають в нашій місцевості. Виявилося, що серед наших знайомих лише у нас був прапор України. Тобто навіть у деяких швейцарців вони були, а в українців — ні.
Вже вдома я вирішила, що буду шити прапори. Зрозуміла, що це вкрай важливо, адже ще будуть мітинги, а отже треба буде й прапори. Загалом про Україну у Швейцарії пересічні жителі не знали практично нічого.
— Зараз, мабуть, вже добре знають…
— Звісно, зараз так. Всі новини починаються з України. Спочатку Україна, а далі все інше…
Шити я не дуже вмію. У підлітковому віці мама навчила азів — перешити спідницю, вкоротити штани. Тож я розмістила пост у Facebook в групі “Українці у Швейцарії”, аби поцікавитися чи комусь ще потрібні українські прапори. Я навіть не очікувала, що буде стільки відгуків — за один день мені написало близько 200 людей! Це, звісно, надзвичайно надихнуло.
Прапор — це наша зброя, наш заклик, в тому числі до швейцарців. Ми хотіли заявити, що ми є, нас багато і нам потрібна допомога та підтримка. Хотілось, щоб на кожному балконі української родини висів наш прапор.
Спочатку ми думали, що війна в Україні тут нікого не цікавить, що тиждень-два і тут в Європі почнуть цікавитись чимось іншим. Але з кожним днем переконувалися, що ця тема буде в новинах надовго.
Сусіди дали швейну машинку, ми з Мішою подивилися уроки в Youtube, замовили потрібну тканину — і почали. Разом у нас все вийшло. Люди з усієї Швейцарії замовляли у нас прапори. Ми ж просили в них оплатити лише за тканину і поштові витрати.
І у процесі роботи ми змогли пережити цей перший місяць, адже відчували, що робимо те, що потрібно саме зараз. Читати й дивитися новини було просто неможливо, але й не читати теж не виходило. Тому приходили з роботи й шили прапори аж до пізньої ночі. Ця тканина, ці кольори набули для нас вже якогось особливого, можна сказати, навіть сакрального значення.
— Скільки прапорів вдалося пошити?
— Спочатку зробили 150, а потім зробили маленьку перерву на Великодні свята. Ми тоді були дуже виснажені і фізично, і морально. Зараз вже пошили 170 штук. Закупленої тканини у нас вистачить приблизно на 200 прапорів. Я для себе вирішила, що коли зробимо всі 200, то й війна закінчиться. Тому вже сьогодні з ентузіазмом повертаюся до цієї справи.
Загалом на один прапор витрачаємо близько 40 хвилин, а за вечір робили по 5-6 штук мінімум.
Мене дуже тішить, що наші прапори тепер практично по всій Швейцарії — їх вивішують на балконах, у вікнах. Я знаю, бо я просила надсилати фотографії з ними. Наші прапори можна побачити також і на демонстраціях та заходах у багатьох містах. Це дуже надихає.
Ось так і працювали. Українські прапори врятували нас від депресії й розпачу.
— А далі ви вирішили щось інше…
— Просто одного дня промайнула думка — купити автомобіль, і надіслати для потреб наших військових. Телефоную Міші, а він мені каже: “Я теж про це вже думав”. Ось так все і почалося.
Як це робити ми не знали. Абсолютно. Написала на закарпатську групу на фейсбуці, попросила поради. І вже буквально через годину зі мною зв’язався чоловік з Ужгорода — Любомир Багрій. Він запропонував взяти на себе всі клопоти щодо розподілення автомобілів в Україні та деякі питання з митницею. Наразі у нас вже налагоджений зв’язок, тож передаємо також медикаменти, гуманітарну допомогу та все те, що вдається зібрати у Швейцарії для України.
— Як відбувається процес купівлі автомобіля?
— У нас вже виробився певний алгоритм дій. Перше — зібрати гроші, друге — знайти потрібне авто, третє — перевезти авто до кордону з Україною (і це виявилося найскладнішим питанням), і останнє, четверте, — оформлення на митниці та передача машини військовим.
Спочатку я писала листи у гаражі, які займаються продажем вживаних авто з питанням чи не бажають вони допомогти армії України. Очевидно, це був хибний шлях, оскільки жодної відповіді не було, всі проігнорували. Потім написали листа з проханням про нашу ініціативу і розіслали всім небагатьом знайомим швейцарцям. І прості люди відгукнулися. Знайшли майстра по ремонту машин тут у Швейцарії, родом з Ужгорода, він запропонував одну машину надати безкоштовно, а другу — за невелику ціну. Ми також відкрили окремий рахунок для збору коштів.
Так купили перші автомобілі. А декілька днів тому мені написала абсолютно незнайома людина — Стефан Ваха, і запропонував своє авто безкоштовно для України. Зараз готуємо цю машину на відправку.
— Чому важко з транспортуванням до України?
— Це дійсно проблема. Купити відносно недорогу машину і перевезти до України своїм ходом дуже складно — треба робити техогляд, транзитні номери, шукати водія. Є інший шлях — знайти перевізника з евакуатором або автовозом. Тобто щоб евакуатор приїхав, завантажив машини й повіз. Так ми й зробили. Часом, це коштує дорожче за саме авто. Виникла й неочікувана проблема — після запровадження безмитного ввозу ТЗ в Україну для приватних осіб перевізники підняли ціни у два-три рази. Для нас це було шоком, ми, звісно, не розраховували ще й на це.
На даний час нам вдалося купити й надіслати для потреб ЗСУ 10 авто, ще три будуть в Україні в другій половині травня.
— Хто надсилає гроші?
— Зазвичай це наші знайомі, друзі швейцарці. Наприклад, Міша вирішив спробувати й на своїй роботі й вернувся до свого шефа. Той сам перерахував немаленьку суму, а також видрукував наш лист-звернення і під час “вранішньої кави” поклав його на стіл, де збираються всі працівники.
Реакція була різною. Дуже розчулило, коли один з працівників просто приніс свою скарбничку, куди родина відкладала гроші на відпустку. І сказав, що це зараз важливіше. Зауважу, що це прості люди. Просто люди яким не байдуже те, що відбувається в Україні. І це надзвичайно зворушливо.
Також дуже допоміг знайомий, який давно займається благодійними проєктами у Швейцарії, має певний авторитет і довіру — Олівер Зегер. Він одразу запропонував свою допомогу. Чотири автівки маємо завдяки його допомозі. Також він допомагає з медикаментами. Це взагалі «супермен» (ми так його називаємо) у нашій допомозі військовим.
Збирати допомогу непросто, адже є певна недовіра від людей як ці кошти будуть використані. Тому отримати допомогу від такої людини як Олівер, людини з великим авторитетом, було дуже важливо.
Наразі наш маленький проєкт вже підійшов до бюджету приблизно 30 тисяч швейцарських франків.
— А хто шукає і купує автомобілі?
— Починала я, хоча взагалі не розуміла всіх тонкощів. Абсолютно. Але хтось мав розпочати. Потім вже переважно Міша цим займався.
Я просто знайшла всі платформи, де продають вживані автомобілі й почала туди телефонувати. Коли зв’язувалася з продавцем, то казала, що це авто потрібне для України й запитувала чи можуть вони зробити невеличку знижку. І як правило, всі роблять це.
— І яка буває знижка?
— Зазвичай, до 30% від вартості, іноді навіть 50%. Тобто якщо авто коштує 6000 франків, то це досить суттєво.
Є певні критерії, за якими ми обираємо автомобіль — обов’язково має бути повний привід і, бажано, без суттєвих технічних недоліків. Ми ще просимо, аби автівку перевірили в місцевій майстерні, адже машину одразу беруть «в роботу». Важливо, аби вона не зупинилася через якусь несправність.
Дуже допомагає в цьому плані Любомир, наш ужгородський помічник. Він відправляє отримані машини ще на додатковий техогляд в Україні, навіть знайшов автомайстерню, де потрібний ремонт роблять безкоштовно.
— Які саме автомобілі вже вдалося відправити для українських військових?
— Мікроавтобус Volkswagen t5 поїхав у Луганську область. Також три Subaru Forester – це так зване «фермерське» авто, дуже популярне у Швейцарії. Три Renault, мікроавтобус Opel, Honda і різні інші.
— Чи слідкуєте за тим куди саме потрапляють автомобілі в Україні?
— Так. Більша частина передана на закарпатський обласний військкомат. Щось поїхало в Луганськ, щось у Київ.
— Які виникають складнощі?
— Я вже казала, що дуже дорого коштує перевезення, особливо зараз. На жаль, не всі тут думають, як допомогти Україні та ЗСУ. Для когось це просто бізнес.
— Чи не відчувається втома від новин з України у пересічних швейцарців?
— Так є таке. Є люди які намагаються уникати новин.
Але постійно чую, як всі засуджують Росію. Хоч більшість швейцарців переносять всю відповідальність лише на Путіна, а росіян вважають просто заручниками режиму. Вони не знають, що більшість росіян підтримує дії свого президента.
Ще приємно чути, коли кажуть, що наші військові, наші ЗСУ — надзвичайно сильні! Навіть чула таку фразу чи риторичне запитання: а чи могли б швейцарці так само дати відсіч ворогу? Це при тому, що багато швейцарців тримають вдома зброю і проходять щорічну військову підготовку.
У мене часто питають місцеві: “Як там справи в Україні?” Вони думають, що я знаю більше. Насправді це не так. Тут у новинах часто більше інформації, ніж в українських.
Наразі я бачу, що Швейцарія всебічно підтримує Україну. Українці отримали тут такий привілейований статус, який надавався біженцям лише один раз, після Другої світової війни. Транспорт, медичне обслуговування, школи, проживання — це все безкоштовно. Плюс надається грошова соціальна допомога на харчування. Дають дозвіл на працю, але більшість біженців не знають іноземної мови. Тому їм знайти роботу складно.
— Чи багато у Швейцарії біженців з України?
— Так, достатньо багато. Це переважно жінки з дітьми. Так, деякі швейцарці обурені, що зараз для українців робиться значно більше, ніж для інших біженців, які прибували до Швейцарії з інших країн. Я не знаю як на це реагувати. Мені просто прикро це чути.
— Бажаю вам пошити 200 прапорів, аби війна нарешті закінчилася. Ми всі про це мріяємо.
— Так, сьогодні знову приступаємо до роботи. Так, у нас є відчуття провини, що ми живемо в безпеці, наші діти не чують сирен, у нас все нормально… Але я розумію, що кожен з нас може наблизити Україну до перемоги. Це не обов’язково мають бути якісь великі проєкти. Наразі у всіх нас є лише одна глобальна мета — наша безумовна Перемога.
Долучитися можна різними способами. Не кожен має можливість воювати на передовій, але хтось має забезпечувати військових, хтось — піклуватись про цивільне населення, хтось — про тварин, хтось — висвітлювати це все у ЗМІ.
Але, я вважаю, що на цей час всі українці мають переглянути власні пріоритети і кожен має щось робити, щоб ми скоріше перемогли. Як сказав мій чоловік — настали часи віддавати. Віддавати і віддячувати нашій землі, нашій країні.
Андрій Клоц, спеціально для Varosh
