“Вчора нешановну пані зацікавило, чому ж я ходжу з протезом у відкриту, бо їй то муляє очі і неприємно, а недоліки треба приховувати, казала вона”. Про це написала місяць тому на своїй сторінці у Фейсбуці ужгородка, майстриня-керамістка Тетяна Літус.
Свого часу дівчина втратила ногу через онкологічне захворювання, через деякий час стала на протез і продовжує вести активний спосіб життя. Втім, такі звинувачення вона і інші люди з протезами, виявляється, отримують нерідко, — розповіла Тетяна.
Відверто кажучи, сам факт — почути таке зауваження — обурив дуже сильно. Сьогодні, коли про толерантність і прийняття говорять ледь не скрізь, а ляльки Барбі з протезом і конструктори Lego з пандусом і кріслом колісним стали звичними дитячими іграшками, прохання “прикрити протез, бо муляє очі і неприємно” лунає, як страшний анахронізм. Але така реальність…
Неприємна реальність, бо ж сьогодні людей з протезами на вулицях країни стає дедалі більше — наші воїни повертаються з фронту живими, але зраненими. Поспілкувавшись з одним із воїнів, який проходить реабілітацію у свалявській клініці Protez Foundation, ми не наважились запитати, як він сам сприймає свій протез — голос у телефонній трубці був сповнений сили і впевненості. Він все розповів сам.
“Коли не дивлюсь на ногу, то враження, що є обидві, просто грав у футбол і одну підвернув…”
— Колись я теж думав, що коли без ноги, то це вже в метро потрібно сидіть з гітарою і шапкою, якось у нас такий стереотип, — розповів Дмитро Ожелевський, який проходить протезування лівої ноги в протезному центрі Protez Foundation у Сваляві. — Але коли я отримав поранення і став спостерігать за сторінками іноземців, які займаються активно спортом після отриманих поранень у попередні роки війни, то в них спортивні результати навіть кращі, ніж у людей зі здоровими, своїми кінцівками. Є такі випадки, коли до поранення хлопці не займалися спортом, а після почали, і результати в них часто набагато кращі, ніж у 80% здорових спортсменів.
Дмитро Ожелевський
Дмитро отримав поранення під час виконання бойового завдання в Сумській області, на кордоні з росією. Проходив службу в полку спеціального призначення, в штурмовому полку Нацполіції України “Сафарі”.
— Просто почався артилерійський обстріл, потім з “Градів” накрило і все… Я отримав велику кількість поранень, в тому числі й ноги. Ліву ногу ампутували. Гомілку. …Соромитися протезу — такого нема. Звичайно, якби була довга кістка, то протез був би більш функціональний, але я його точно не соромлюсь. Якось мені без різниці. Є таке в нашому суспільстві, що коли ти йдеш, то зустрічні люди опускають очі, або діти дивляться, з батьками шепочуться, але це таке…
Після ампутації лікарі в протезному заспокоювали Дмитра, мовляв, будеш бігать! Але коли доходило до роботи, то все було не так добре. Через МОЗ чоловіка направили в Нідерланди, де йому сказали, що потрібно ампутувати ще й коліно. Він відмовився і повернувся в Україну. Зрештою, йому запропонували заповнити анкету в Protez Foundation, благодійну організацію у США, і в листопаді повідомили, що лікар хоче його бачити.
— Я думав, що нічого не вийде, буде так, як і в Європі, але сказали: “Приїдь”, — каже чоловік. — Полетіли, все вийшло класно. Тут навіть не можна порівняти з Нідерландами… Прилетіли до Міннеаполіса (штат Міннесота), нас дуже емоційно зустріла наша діаспора, ми думали, через різницю в часі трохи треба буде чекати, але не чекали і дня. Відразу після приїзду нас повезли на зустріч з лікарем, який зняв заміри з ноги і через день ми були вже на протезах.
Багато хто, втративши руку чи ноги, не знає, що в цьому випадку робити. В Києві є багато протезних центрів, але активно розвиваються 2-3 організації. Проблема більшості людей, які втратили кінцівку, в тому, що в перший час вони не знають, куди йти, до кого звертатися і що робити.
Проблема госпіталів у тому, що вони не розповідають, як бинтувати ногу, як готуватися до протезування.
В перші години, коли відкрив очі і зрозумів, що ноги нема, звичайно, розчарувався, бо це ні футбол побігати, але зараз дивишся футбол і він тобі сниться ще, але можна без проблем на велосипеді кататися. Я от днями 70 км на велосипеді проїхав.
— Освоїлися вже на протезі?
— Можна сказать, да. Деколи, коли сиджу і не дивлюся на ногу, то таке враження, що є дві ноги, просто ніби грав у футбол і підвернув...
“В кожного з нас є якісь вади: в одних вони видимі, в інших — ні”
Яків Градинар — лікар-протезист. Вже 16 років він живе у США і є співзасновником благодійної платформи “Protez Foundation”. У Сваляві в березні 2023-го відкрили клініку, яка займається протезуванням українських військових у США. З тих пір лікар приїжджає в Сваляву регулярно, щоб допомогти з налаштуваннями протезів.
— Чи трапляється, що людині протипоказаний протез?
— Майже ні… Хіба дуже висока ампутація, то потрібно йти на реампутацію. Якщо в людини поганий баланс, чи цукровий діабет, але ми тепер з новими технологіями стараємося використовувати різні лайнери з силіконом, які не натирають тіло.
Яків Градинар
— Чи траплялись у вашій практиці випадки, коли людина соромилася чи відмовлялася від протезу з певних причин?
— Бувало, що соромилися і просили зробити його косметичним, але за мої 16 років в Америці я помітив, як багато що змінилося в суспільстві. Люди стали відкритішими, не соромляться і дуже рідко просять про косметичне покриття протезу, щоб його не так було помітно.
— Як можна підтримати людину з протезом?
— Це дуже важко пережити. Раніше, пам’ятаючи радянське минуле наше, люди ховалися від суспільства, замикалися в собі, бо вважалося неправильним, що людина має протез.
В сучасному світі з новими технологіями ми можемо допомогти людям набагато більше. Коли ми відкриті і відходимо від цієї радянської ідеології, то тим більшій кількості людей ми можемо допомогти і підтримати. Наприклад, ми можемо підійти до військових і подякувати їм за службу. І це їм дуже допомагає зрозуміти, що вони потрібні, що їх цінують, що їх не соромляться, не відводять погляд, а підходять і дякують!
В нашому супермаркеті є одна дівчина з кількома вадами розвитку, в тому числі й синдромом Дауна. І вона обслуговує покупців і крім того, завідує певним відділом у магазині. Коли я це побачив, то це стало для мене великим відкриттям — ми як суспільство маємо таких людей підтримувати і ми відповідальні за те, щоб ці люди почувалися так само вільно, як і ми.
Бо в кожного з нас є якісь вади — у когось вони помітні, а в когось ні. Я народився з великою пухлиною в печінці, розміром з куряче яйце, її ніхто не бачить, але вона в мене є… То чому я маю підноситися над кимось, хто має ваду видиму?..
“Втрата кінцівки — це така ж втрата, як і близької людини”
Психологиня Олена Гудаш каже: будь-яка інвалідизація — це як втрата близької людини і сприймати її треба як втрату, а не як погіршення стану здоров’я. І людина так само, як при втраті близької людини, теж проходить усі стадії прийняття: заперечення, депресію, агресію, торг, прийняття.
Олена Гудаш
— Не завжди це рухається лінійно, не завжди в цих стадій є чіткі терміни для цих переживань, але людина з ампутацією так само проходить усі ці стадії втрати і прийняття. Може бути так, що прийняття не настане дуже довгий період. Дуже велике значення має те, за яких умов людина втратила кінцівку: чи внаслідок хвороби — і це звільнення від болю і хвороби, чи внаслідок бойових дій — і людина втратила здорову кінцівку. Це буде інше ставлення до втрати кінцівки.
Крім того, за словами психологині, має значення ще ряд факторів: чи людина має поряд підтримку, чи вона соціалізована, чи суспільство, яке її оточує, приймає таке явище.
Стосовно суспільства, то, на думку Олени Гудаш, це дуже про нестачу інформованості:
— Люди бояться невідомого, реагують страхом і осудом на те, що вони не можуть осягнути і не можуть зрозуміти. Коли в суспільстві є достатня кількість просвіти стосовно того, як з такими людьми поводитися правильно, як їх підтримати,як жити поряд з цим, то зазвичай страху, тривоги і, в свою чергу осуду значно менше.
Навіть такі моменти, коли мами хвилюються, що діти можуть “щось таке” побачити і це їх може травмувати, то це теж нестача інформації. Це не розуміння того, що з дитиною потрібно поговорити, пояснити ситуацію, тому що діти не бояться протеза, діти бояться незрозумілості ситуації: ця людина інша і я не знаю, як з нею поводитися. Тому це дуже велика частина діалогу — батьків з дітьми, суспільства зі своїми громадянами.
Зоряна Попович, Varosh
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
