Маркетологиня Аріна Шапран провела в Ужгороді експеримент, з якого народився фотопроєкт «(не) те, що ти хочеш почути».
— Ми не підходили до людей навмисно, щоб уникнути будь-яких когнітивних упереджень, навіть підсвідомих. Натомість стояли з табличкою «скажи нам, що ти думаєш», і були напоготові з чистими аркушами. Перехожі мали самі зробити цей вибір.
Принципово не цензурувала та не відкидала жодне висловлювання з портретів, бо моєю метою було зробити відбиток поточної суспільної свідомості в Ужгороді – навіть коли я категорично не згодна з позицією. Все, що було відзнято, увійшло в проєкт в повному обсязі та незмінним.
Я – умовне подовження маркеру, яким люди писали свої думки та почуття, і відокремлюю себе повністю від результату. Не підбиваю підсумки, не згущаю краски; нічого, окрім як показую те, що вам хочуть передати персоналії на фотографіях.
Колись схожий проєкт робила Джилліан Уерінг (*Signs that say what you want them to say and not Signs that say what someone else wants you to say* (1992–1993), але там фотографка брала трохи інший кут: бачила людей з цікавою фактурою на вулицях Лондона, і замість того, щоб просто зробити портрет, просила їх написати будь-що на аркуші, та повернутися з цим до неї.
Таким чином, висловлення суб’єкту фотографії накладало відбиток на його сприйняття спостерігачем, і домислення та ярлики, які авдиторія могла б перенести на цей портрет (через колір шкіри та інше), одразу отримує виклик від «внутрішнього світу» моделі.
