Війна

Чому військові люблять котиків? Микола Гаєвой “Історик”

5 Жовтня 2022 1 387

Микола народився в Ужгороді, у Горянах, вчився на історика в УжНУ, а згодом — й в УКУ, у Львові. Має релігійну освіту, навчався у Теологічному інституті в Брюховичах. 

Друзі згадують, що на перервах між парами він читав Арістотеля, а спілкуючись з ним, важко уявити собі когось більш підхожого під визначення української молодої наукової еліти.  

Сфера його наукових інтересів — український радикальний націоналізм ХХ ст., війни, тоталітарні ідеології й режими, їх вплив на українське суспільство. Він прочитав сотні архівних сторінок та стільки ж книжок і спогадів про життя українських націоналістів. Знає не тільки їхній образ у суспільній свідомості, але й реальні принципи та цінності. 

— До 24 лютого я не вважав себе людиною війни; я захоплювався воїнами, але себе відносив до людей книг, — каже Микола. 

Зараз йому 26, і він мінометник в одному з підрозділів ЗСУ.

Як закоренілий гуманітарій опанував тонкощі стрільби на складних мінометних установках, що дослідник націоналізму думає про тотальний страх росіян перед Бандерою та які уроки історії отримує на фронті — розпитує Varosh. 

Це наша третя розмова з серії “Чому військові люблять котиків?” про життя наших захисників на передовій, мрії, жарти та плани після перемоги.  

Mykola (7)

—  Традиційне питання: чи очікував на повномасштабне вторгнення 24 лютого? 

— Я не очікував такої війни. Було тривожно, але я всіх і себе намагався заспокоїти. Вірив російським прозахідним ресурсам, що путін блефує, що це лише шантаж. Читав і слухав подкасти на “Медузі”, “Новой газете” й “Дожді”. Один військовий експерт переконливо доводив, що це лише дипломатична гра, бо накопичених військ явно недостатньо для повномасштабного вторгнення в Україну, а путін не божевільний.

Щодо першого він мав рацію — росіяни явно не розрахували сили, щодо другого — на жаль, ні.

Тож подивившись після робочого дня черговий блог, 23 лютого заснув. Десь о 5 ранку мене розбудили сирени (я жив та працював у Львові) і груба лайка сусіда по кімнаті. Я відкрив стрічку УП й прочитав про “напад рф, бої за Київ, вибухи в Івано-Франківську”. І теж пішов лаятися.  Покурив декілька цигарок, випив пару чашок кави та подався до військкомату.

В місті — паніка й кошмар, всюди черги. Відчуття фаталістичне. Дійшов до військкомату, там теж все переповнене. Сказав, що йду добровольцем, але я ж не служив, досвіду не мав, в ТрО не хотів. Наступного дня з’явилася можливість потрапити в роту охорони, де я й провів десь 3 місяці. 

— Чому пішов воювати? Міг би волонтерити чи працювати на ідеологічному полі, адже все-таки ти аспірант-історик. 

Можна сказати дещо пафосно — це був голос крові. Уявіть ситуацію: ви постійно читаєте класиків нашого націоналізму, для яких реальністю є світ війни, де за свободу потрібно боротися. Проте ви самі живете у відносно мирному світі, навчаєтеся, працюєте, живете життям такого собі розслабленого хіпстера — посиденьки за вином, дискусії, семінари, зручні м’які крісла. І в один день все йде шкереберть! Виявляється, що рацію мали якраз ті, котрі говорили про світ вічної боротьби, а весь комфорт — ілюзія, яку здатна знищити одна людина на чолі великої країни з ще більшими комплексами. Миттєве переосмислення. Після цього простого волонтерства вже тобі недостатньо, культурні фронти нехай будуть за тими, хто відчуває у собі сили на те і не хоче чи не може тримати зброю. Мене ж кров погнала туди, де я зараз є.

— Які твої військові обов’язки зараз?

— У Львові моїм головним завдання була охорона. Ми стояли в нарядах, вчилися патрулювати та зачищати територію, правилам ведення вогню. Офіцери знали, що з роти будуть брати в бригади, тож намагалися дати максимум. 

Зараз у бригаді я в мінометці. Не займаюся зачистками й не сиджу постійно в окопах. Ми працюємо як артилерія, тож обов’язки відповідні — БК загрузити, розгрузити, наряди з охорони, обслуговування самих мінометів. 

Встиг постріляти й з СПГ-9 й УАГ-40 (але це не міномети). Загалом відчуваєш себе чудово, коли робиш постріл з чогось серйознішого, ніж автомат. Щоправда, важать ці “іграшки” дай Боже, особливо міномет. Одна тільки міна має 16 кг. 

Щодо озброєння, скажемо так, підтримка Заходу відчувається. І ось скоро, напевно, отримаємо ще одні цікаві екземпляри.

Складно було навчитися на мінометника?

— Чесно, важкувато. Я ж людина з університету, гуманітарій, а обслуговування зброї потребує навичок ідеального механіка. Тому легше тим, котрі звикли працювати з приладами, машинами, а не дивляться питально на ті ручки “що де крутити”, щоб ствол повернути. І фізичних сил треба багато.

Але за тиждень-два можна все опанувати. По суті, ти працюєш як на конвеєрі — хтось працює з прицілом, хтось бігає з мінами, хтось їх готує. Тобто ти робиш невелику частину роботи, як на конвеєрі, й стріляєш по координатах. 

— Який твій позивний?

— “Історик”. Оригінальності тут небагато. Я хотів інший, але ротний дав такий, тож пізно було змінювати (усміхається). 

Ти, певно, є найяскравішим втіленням того самого бандерівця, що його так бояться росіяни. Ти з західної України, досліджуєш історію націоналізму, знаєш, хто такий Бандера, а тепер ще й тримаєш зброю в руках. Не страшно від цього?

— Я не вважаю себе  втіленням “того самого бандерівця”. Взагалі це визначення через надмірну популярність втратило свій сенс. Справжніми бандерівцями можуть бути лише люди, що слідують цінностям ОУН Бандери та є частиною організованого націоналізму. Це такі собі віддані християни, які виконують приписи ОУН (“10 заповідей українського націоналіста”, “44 правила життя тощо”). Загалом там цілий кодекс поведінки, орденська структура. Саме такими хотів бачити своїх послідовників Бандера. Проте так склалося, що саме ім’я Бандери стало символом спочатку українського націоналізму, а згодом й всього визвольного руху нашого народу. Бачив би сам Бандера, як його ім’я використовують в тіктоці чи пов’язуються з його спадщиною люди різних переконань від лібералів до анархістів… думаю він був би, як мінімум, здивований (усміхається).   

Так, я назву себе націоналістом, проте не бандерівцем, але росіяни хай бояться. Більше лякає, коли по твоїх позиціях працює арта, а не те, що там про тебе думають росіяни. 

Mykola (3)

Хто для тебе Бандера?

— Він — Герой України. Оскільки присвятив боротьбі за її волю життя. Проблема хіба в тому, що люди часом не до кінця розуміють, якими були його погляди й методи. Тому до героїв такого роду треба ставитися з обережністю.

Чому росіяни так бояться навіть згадки про людину, яку вбили вже давно і про яку насправді нічого не знають? Ба навіть без жарту пропонують винагороду за його голову. 

— Бо вони створили такий образ Бандери. Хоча сам Бандера — це такий антипод всього, що несеться з росії. Не пив, не курив, був греко-католицьким вірянином, не слухав би шансону й моргенштерна (усміхається). Росіянам чужа така людина. Але загалом це більше про символ. Їхня пропаганда створила такий образ українця — ворожого до росії і їхнього сходу, заклятого самостійника й ще проєвропейського, назвала його “бандерівцем” з Бандерою на чолі. Думаю, колись вийде добра антропологічна праця на цю тему. А коли ти люди без хорошої освіти, то не дивно, що це все змішується в кашу й Бандера постає перед ними живим на чолі загонів “нацистів”.

Коли росіяни називають українців “бандерівцями”, це визнання чи приниження?

Коли вони називають нас “бандерівцями”, то, напевне, мають на увазі щось подібне до зрадника. Людину, що “зрадила” “рускій мір”, відчепилася від триєдиного дерева. Нам, в принципі, це має бути байдуже.

Як ми самі себе називаємо — вже інша тема. Як я говорив вище, називати себе “бандерівцем” — це ототожнювати себе з дещо специфічним світоглядом. Знову ж таки, націоналізм Бандери інтегральний, себто всеохопний: ти буквально мусиш жити націоналістично, при чому у версії ОУН(б). Але ми — нація не дисциплінована, в нас люди можуть називати себе бандерівцями й підтримувати ЛГБТ-спільноту водночас, чи парламентську демократію й лібералізм. Це речі, які насправді чужі націоналізму ОУН.

Як гадаєш, як би цю війну сприйняли відомі націоналісти ХХ ст., той же Бандера, Мельник, Коновалець? 

— Насправді це важке питання. Напевно, пишалися б. Є такий жарт про упівця, який вийшов зі своєї криївки у 2014-2015 роках і запитав: “Де воюємо з москалями?”. Йому відповідають: “На Донбасі”. Він: “Їй-богу, добре просунулися!” (усміхається). 

Якщо поміркувати серйозно, зважаючи на біографії, то думаю, що Коновалець і Мельник приєдналися б до лав ЗСУ. Вони були професійними військовими.

Цікаво, що робив би Бандера і чи пішов би на війну? Можливо. А, можливо, спробував би вчинити переворот. Бандера — це такий Стерненко, скоріш за все. Ніби робить корисні речі, але дуже амбітна та нетерпляча до інших людина.

Чому росіяни постійно повертаються в минуле і намагаються вкрасти та сфальшувати історію?

— Варто прочитати “Загублене царство” Сергія Плохія, щоб зрозуміти приблизно їхню історію. Я не великий прихильник цих розмов, що “росіяни все вкрали”, “коли Київ стояв, в Москві ще було болото”. Перша згадка про Москву була раніше, ніж про Львів, до прикладу. Тож меми мемами, а історія складніша.

В росіян насправді купа проблем з імперською спадщиною, якась неймовірна впевненість у тому, що вони не зможуть жити нормально, якщо не будуть імперією. Це невміння жити по-сучасному й бажання повернути далеку “прекрасну велич”.

Mykola (1)

— Чи бачиш ти сенс говорити з росіянами про історію?

— Буквально днями бачив збурення у соцмережах через спілкування Андруховича з російським письменником-лібералом. Шуму було багато! 

Для істориків дискутувати з російськими істориками стало складно ще з 2014 року. У середовищі наших науковців відразу були дві протилежні точки зору. Перша — умовна група В’ятровича, яка виступала за повне припинення будь-яких контактів. Друга — група Касьянова, яка дискутувала з російськими істориками, в тому числі й на їхніх платформах.

Чесно – не знаю. Думаю, що зараз варто уникати спільних заходів. 

Можна вивчати їхню історію і їхніх авторів. Все-таки ворога треба розуміти, але спільні заходи — з ким? З державними закладами й виданнями рф? Очевидно, що це неправильно. Незалежні видання вони закрили. Є ще дослідники, які живуть за кордоном й не підтримують путіна, себто росіяни в закордонних університетах. Тут нехай кожен діє по совісті. Десь це корисно, десь — ні. 

Є ще любителі вчити простих росіян на просторах інтернету. Не бачу в цьому великого сенсу. 

В чому бачиш історичну роль цієї війни у всеукраїнському та світовому контекстах?

— Треба дочекатися її кінця. Війна поки пришвидшила процес “фашизації” росії, вона нищить останні залишки демократії. Війна струснула й Захід, в Європі значно дискредитували пацифізм. Війна вимагає значно більш агресивних дій, ніж до цього звикли західні бюрократи. 

Що буде в Україні мені й самому цікаво. Чи використаємо ми шанс на оновлення країни? Так, плюс ситуації — ми добили проросійські сили. Але чи втратить свій вплив, приміром, УПЦ МП на Закарпатті або чи зменшиться корупція? Це вже питання для тилу.

Що для нас буде перемогою у цій війні? Вийти на адміністративні кордони 1991 року достатньо? Як зробити так, аби росія не порушувала договори й не становила для нас загрози після нашої перемоги?

—  Ідеальна перемога — це вихід на кордон 1991 року та зміна режиму у рф на мирний прозахідний як план-мінімум, та розвал й демілітаризація рф як план-максимум. Нам обов’язково треба добиватися репарацій, не кажучи вже про повернення полонених й суду над військовими злочинцями. Думаю, що має бути міжнародний договір й контроль над політикою у рф з боку міжнародної спільноти. Росія має бути покарана. Як це все зробити — це вже важке й довге питання. Війна покаже.

Яка найбільш знакова, на твою думку, подія з української історії часів незалежності? І чому?

— Напевно, перемога Революції Гідності. На політиків після Майдану можна по-різному дивитися. Було багато провалів, але саме це вивело нашу країну з орбіти москви й заклало те, що ми називаємо “європейським курсом” України. 

Mykola (4)

Бліцпитання для військового:

За чим зі звичайного життя найбільше сумуєш на фронті?

— За близькими дуже сумую. Мамі важче, ніж мені. З речей — то, напевне, добра ванна. 

Що хочеш чути від цивільних в розмовах телефоном?

— В націоналістичному лексиконі є термін “органічність” або ж та “інтегральність”. Його можна трактувати як залученість.

Органічна нація — це та нація, де всі на своєму місці й виконують роботу на користь нації. Тому радше сумно розмовляти з людьми, які не відчули цієї залученості, для яких війна стала фрустрацією й депресією, а не боротьбою. 

Як ти відпочиваєш на передовій? 

— Я не потрапляв на гарячі ділянки фронту, та й прибув сюди пізніше, коли ситуація стабілізувалася. Тому час на відпочинок є. Фільми дивлюся, книги читаю, варимо їжу, розмовляємо. Інколи мимоволі роблю мінілекції з історії, але намагаюся не бути дуже нудним (усміхається). 

Що читаєш? Які книги ти порадив би прочитати українцям зараз?

— Читаю з телефона. Спочатку було трохи Дмитра Донцова, а коли набрид, то перемкнувся на істориків. З УКУ виніс великий список “прочитати пізніше”. Ось і читаю — Ле Гоффа, Дюбі, Шоню. Накачав цілу бібліотеку. Порадив би більше цікавитися загалом доброю літературою. Для тих, хто не сильний в історії України — читайте Плохія, Грицака і пишіть мені — скину свої невидані статті. 

Не любите історію — читайте наукпоп. В нас пів країни вірить в “кодування” від алкоголізму й інші цікаві речі (усміхається). 

Чому військові люблять котиків?

— Котики — то милота. Але я більше люблю собак. 

Галина Гичка, Varosh

Фото: з архіву Миколи Гаєвого

Про героїв наших днів читайте в соцмережах Varosh! Підписуйтеся на наш FacebookInstagram та Тelegram.

0 #
# бандера # життя військових # історія на війні