Новини

Виставка “Портрет і ми”. Знайомі обличчя, знайомі автори, нові емоції

6 Березня 2013 2 116

Художні виставки – явище для закарпатців звичне. Як сказав відомий закарпатський митець Петро Фелдеші, жити у Закарпатті і не бути художником – неможливо.

Виставка "Портрет і ми", що відкрилася у галереї "Ужгород" у перший день весни, зібрала у собі понад 80 робіт 54-х майстрів пензля і різця. Живописні, графічні, скульптурні портрети варті того, щоб побачити їх не один раз. Що приємно, вхід на експозицію безкоштовний.


Гуляючи посеред шедеврів, ми зустріли одного з співорганізаторів виставки, закарпатського скульптора, керівника відділу скульптури Закарпатської обласної спілки художників Богдана Коржа. Тож, скористалися нагодою і поговорили з одним із найвідоміших митців краю про портрет, скульптуру, живопис і життя.

– Пане Богдане, як часто вдається зібрати в одній експозиції таку кількість художників: і представників молодого покоління, і знаних корифеїв водночас?

– Не дуже часто. Останню виставку портрету ми робили років шість тому. Але тоді це була виключно графіка і скульптура. Цього ж разу ініціатива такої виставки йшла від живописної секції Спілки – вирішили спробувати. Наче вийшло непогано. Попри те, що поправді кажучи, скульптура і живопис трохи заважають одна одній саме у цій експозиції. Може було б варто зосередитися на чомусь одному. Бо скульптура бере на себе увагу формою, а живопис «давить» кольором. Але, в усякому разі, це цікавий формат. Виставка добра, навіть не сподівалися.

– Але ж це наче візитка закарпатської школи живопису?


– Якщо взятися всерйоз за дослідження творчості наших кращих майстрів, взяти історію… Роботи Манайла, Контратовича чи Ерделія, Бокшая, то очевидно, що пейзажі вони писали лише для відпочинку. Основою їхньої творчості є фігуративні роботи. Композиційні роботи, образні роботи. А пейзаж – це так, розвага на природі. Ну, і в цьому чомусь їх полюбили наслідувати наступні покоління і перекинулись на коньюнктуру, на пейзаж.

– А пейзаж – це коньюнктура?

– У більшості випадків – так. Пейзаж може бути композиційний, а може бути етюдний. Це різні речі.

– А що тоді у закарпатській школі мистецтва скульптура?

– Скульптура – це окрема тема. Але у закарпатському образотворчому мистецтві вона присутня. Вона присутня не так давно, бо Закарпаття було провінцією: чи Мадярщини чи Австрії, чи Чехії. І скульптура тут не дуже розвивалася. Окрім сакральної скульптури. Ну і кількох пам’ятників. Можна назвати одиниці. Наприклад, Йолана Мондич, авторка бюсту Фенцика і прекрасного пам’ятника Масарику, який знесли у 1939-му році.


– Втратили його у Кошицях потім, так?

– Так, шкода. Переплавили на заводі. Вона зробила ще пару робіт. Ось і закарпатська скульптура закінчилась.

– А портретна?

– Робилася портретна скульптура на замовлення. За Радянського Союзу вона була взагалі тиражною і робилася через художні фонди. Монументальна пропаганда: Леніни, Дзержинські, передовики. А портрети звичайна людина не дуже собі могла замовити.


– Серед живописних портретів я тут бачу переважно відомих закарпатців: Ерделі, Скакандій, Кривін, Чендей, Матій, Баконій…

– Ну, це художники роблять для себе. Це не є замовні роботи. Художники малюють ці портрети, бо для них є цікавою ця людина.

– Нещодавно десь в обговореннях пролунала така думка, що на жаль у нас на виставки ходять одні і ті самі люди і, зазвичай, тільки у день відкриття. Ви з цим погодитеся?

– Навряд чи. Просто кожне чудо триває три дні. Перші три дні ходять. А потім – справді слабо. Це може десь і Спілка винна, що реклами мало, багато хто може і не знає… Може десь мистецтвознавці, може і журналісти винні. Але це нічого страшного. Кому цікаво – той прийде.

Олександр Попович, спеціально для Varosh.com.ua

Фото автора

0 #