Новини

Лесь Белей презентує в Ужгороді “Ліхіє дев’яності”

5 Травня 2014 3 366

Захід запланований на 18:00 12 травня у Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Ф. Потушняка.

— "Ліхіє дев’яності: любов і ненависть в Ужгороді" — це спроба культурологічного нарису епохи дев’яностих в Україні на прикладі Ужгорода: трансформація, дефіцит, дикий капіталізм, способи виживання, контрабанда, поява поп-культури. Дослідження базується на свідченнях безпосередніх учасників епохи трансформації, — каже автор.

До слова, зовсім нещодавно Лесь Белей презентував книгу у рамках Книжкового Арсеналу у Києві.


Із передмови:

Дев’яності роки були не так щоб учора, але й не так щоб позавчора, тобто сучасність уже з ними надійно (хочеться вірити) попрощалася, а історія ще не взялася за ґрунтовне осмислення…

Це було цунамі, яке змело всю попередню соціальну ієрархію, перевернуло з ніг на голову фінансову піраміду живлення; цунамі, що принесло нові речі, які накочувалися хвилями, як вавилонські кари. Дев’яності роки — це тріумф кількості, після дефіцитного совка. Хоча ця кількість часто була досить-таки ілюзорною (наприклад, мільярди купонів) і далеко не завжди переходила у якість.

Герой дев’яностих мені уявляється людиною в окулярах, яка з холодного зимового повітря раптом потрапила в тепле приміщення: людині стало тепло, але окуляри враз запітніли, і потрібно вичекати певний час, щоб щось у цій кімнаті побачити і перестати рухатися наосліп.


Ексклюзивно для наших читачів Лесь поділився уривком з книги.


Рекет (рекреації)

Розмовляють два бармени.

– До мене вчора зайшов відомий співак, узяв каву, кинув 100 баксів, посидів і пішов.

– А до мене вчора зайшов рекетир, узяв каву, кинув 100 баксів і пішов, а потім вернувся з братвою і взяв 500 за те, що я украв його гроші зі столу…

Один рекетир каже другому:

– Слишиш, братан, я тут тьолку адну падципіть рєшил па-сірьозному…

– Hу і чьо?

– Hу, повьол їйо в кабак, там показал сєбя с найлучшей старани – пєрємазал дєвочєк із кабаре красной ікрой, заставіл саксофоніста випіть літр "Hаполєона" прям із саксофона, а под конєц пєрєбіл із "Макарова" всє зєркала.

– А как ана?

– Ти знаєшь, атказала мнє…

– Да!? А пачєму?

Чим займалися рекетири у вільний від вибивання бабла час? Бухло, дєвочкі, казіно. Або все одночасно.

Ужгород дев’яностих не був Лас-Веґасом, але мав що запропонувати. Були старі совєтські ресторани. В «Інтуристі» (побудованому до Олімпіади в Москві 1980 р.) діяв Red bar (у народі званий Красная яма), були ще ресторани при готелях "Дружба", "Ужгород", ресторан "Червена ружа". У Новому районі відкрилися нові бари: Red bar (уява у когось була бідна), "Сайгон" та "Святий Губертус" – усі один біля одного. Відкрилися ресторани "Капітанський місток", "Тріумф" та цілий ряд вагончиків-наливайок. Функціонували 4 казино, було кілька саун.

Про культуру відпочинку ужгородських бандитів я поспілкувався з одним барменом, який побажав найвищого рівня втаємничення. Назвімо його Валерій. Він пропрацював у одному з місць, де протягом дев’яностих тусувалося чи не найбільше бандитів. Я розмовляв з Валерієм у центрі міста у його вишневому BMW, що надавало додаткового реалістичного антуражу часів, про які ми говорили.

У ресторанній сфері обслуговування Валерій працював ще з совєтських часів. Тому дев’яності він сприйняв болісно:

При комуністах були різної категорії заклади для різних людей – заводські ходили у кафе, інтелігенція в ресторани і так далі. Коли почалися дев’яності, то усе перемішалося. Бики взяли собі усе найкраще. Найкращі ресторани, страви, вина і жінки були для них. І то абсолютно незаслужено.

Оскільки гроші були переважно в них, то й ходили по ресторанах переважно вони, але парадокс полягав у тому, що вони майже ніколи за себе не платили. За словами Валерія, 98% їхніх відвідин закінчувалися тим, що вони йшли не заплативши. Як виглядав їхній візит?

Приходили вони під вечір. Завжди групою. Жоден браток не ходив сам – не то для безпеки, не то через стадний інстинкт.

Замовляли вони як. У мене була величезна стойка. Десь метрів сім. Їм треба було подавати усе і відразу. Якщо я не реагував, то вони брали зі стойки фужер і кидали у вітрину. Ніяких слів, просто кидали об стіну. Фраєра навіть кидали пляшками. Кожного вечора у мене було по три відра битого посуду. Тільки через кілька років я дізнався, що це у них було модно. Особливо перед відходом вони любили налити, випити до дна і кинути чарку об стіну. Одного разу я їм сказав, хай принесуть свій посуд, бо де я його дістану під час дефіциту, а вони просто сказали: "Та ти, стАрий, ахуєл".

Бувало таке, що сідали за чужий стіл, якщо люди необачно пішли танцювати, могли відразу пробратися до холодильника, що був у зоні досяжності, і набрати собі напоїв. Пили вони багато, любили змішувати різні напої і обов’язково завершували трапезу шампанським.

Я працював у елітному барі, і в мене були елітні напої. Бандити пили "Абсолют-курант" або "Абсолют-цітрон", горілку "Стерлінґ", текілу і шампанське. Вони були неграмотні, тому пили тільки ті напої, на яких була етикетка чужою мовою, навіть якщо вони були і гірші. Я пам’ятаю, що мав угорське шампанське "Помпадур". Гівно рідкісне, але написано латинкою, і усі пили його прицмокуючи. Курили "Кемел", "Мальборо".

Дворова хуліганська свідомість, збагачена злочинним досвідом, підігріта алкоголем (за умов повної безкарності), показувала дива зворотного дарвінізму, згадує Валерій:

Якщо за один день не було семи бійок, то день минув нудно… На якийсь там Новий рік, десь о другій годині ночі, вони прийшли і побили наповал весь танцпол – 70 чоловік.

Одного разу одного ублюдка так побили, що він не міг говорити. Сидів за стойкою і написав мені на папірчику 200 грам водки. Я приніс і запитав, а як ти будеш пити, якщо говорити не можеш? Коли рухав якимось м’язом обличчя, то рани тріскали і з них текла кров. І я йому лійкою заливав, а він ковтав.

Ще пам’ятаю такий випадок, як до одного приїхали київські гості. Він підійшов, зробив замовлення, попросив, щоб усе було швидко, а він іде відлити. Потім цей бик проходить пару метрів, відвертається у сторону банкетного залу і сце. Вертається і питає, чого я ще не налив.

Коли один бандит розраховувався з моїм напарником, то вилив йому кетчуп на голову. А він потім мені каже: "А що я міг зробити? Мені би потім гірше було".

Бандити вибирали собі жіночу компанію методами палеоліту. І добре, якщо бажання було обопільним. За словами Валерія, спочатку проститутки, які завжди крутилися у барі, ними страшенно захоплювалися і навіть обслуговували безкоштовно (тут важливо відзначити, що ініціатива безкоштовності ішла від самих проституток, а не традиційно – від бандитів). Хоча тільки такою жіночою увагою вони не обходилися і рідко перед чимось зупинялися.

Одного разу в нас було вар’єте з хореографічною постановкою, а в залі сиділи одні бандити. Вони напилися і вилізли на сцену танцювати, а колектив зі страху продовжував програму. Ніхто не хотів втручатися. Вони просто брали баришень на коліна і казали, ти одтанцовала, тєпєрь кушай і пєй. І що там міг сказати режисер?

Одного разу у нас був сімейний банкет. Приходить бандит, буквально двома руками витягує із-за стола баришню і каже, що хоче з нею танцювати. Тут втручається її чоловік, а бик каже: "Ета женщіна мнє нравітса і я єйо хачу". А той, мовляв, що це його жінка. На що бандит відповів, що будєт харашо, єслі будєт так, как он гаваріт. Ну, чоловік, звичайно ж, не погодився. І бик зламав йому коліно, а жінку потягнув за волосся у сторону туалету. Та кричала, то він її вдарив навідліг і пішов геть.

Бандити любили музику, звичайно ж, свою, блатну. Круг, Шуфутінський, Кричевський. Культура насолоди від музики у них також була специфічна.

Музиканти мусили грати на шару – скільки вони хотіли. Вони любили кримінальний шансон. Музиканти вивчили цей репертуар, а потім сильно жаліли. Бандити були ідіотами і любили багато раз слухати одну і ту ж пісню підряд. Одного разу один такий підійшов до діджея і попросив 20 раз підряд включити йому одну пісню Кричевського. Після того я ввів правило, що включати можна не більше двох разів підряд. Наступного разу прийшов інший бик і замовив одну пісню 15 раз. Діджей сказав, що не можна, а він – "Тоді 17 раз". Діджей каже, що начальство не дозволяє, а той – "20 раз". Розвернувся і пішов. Діджей зіграв два рази і поставив іншу музику. Бандит підійшов, влупив діджею і вирвав усілок. Світло у всьому барі пропало. Животноє, що ще про них скажеш?

Ні один ресторан не зачинявся, поки бандити не догуляли своє. Про це не могло бути й мови. Увесь персонал мусив чекати, поки вони нарешті підуть. Навіть музиканти були змушені після півночі грати для бандитів блатняк. Була неймовірна радість, якщо бандити вирішили таки щось заплатити. А платили вони, якщо в них був настрій. Якщо ні, то або просто безпардонно йшли геть (розбивши чарки), або вигадували якусь хитру схему, щоб усе не виглядало аж так, висловлюючись їхньою мовою, по-бєспрідєлу. Наприклад:

У ресторан могли прийти компанією у 5–7 чоловік, замовляють, п’ють, гуляють, а під кінець вечора один кудись ішов. І коли офіціанти приходили, то їм казали, що це саме той, хто пішов, їх прігласіл, але він зник, і ніхто платити не буде. Ще й співчували, мовляв, не хотіли нікого підставити, а тут цей Вася, що їх прігласіл, як остання сволоч, втік. "Ти папал, стАрий, такой хороший парєнь, а папал, но ми нічьо здєлать ні можем". Одного разу офіціанти доганяли такого втікача аж на митниці.

За словами Валерія, у найгулящіших братків був свій розпорядок розваг. У барах вони сиділи до другої ночі, потім ішли в басейн (і як сторож міг їм не відчинити?). Поплававши усмак, вони йшли в Ужгородський краєзнавчий музей під відкритим небом (де сторожі знову-таки нічого не могли заперечити). І в бойківські, лемківські чи гуцульські хатки приводили дєвочок для сексуальних утіх на етнографічному тлі. Такою була етнографія дев’яностих.


Varosh

0 #