Роберт Натрошвілі народився в грузинському місті на межі з окупованою Абхазією Зугдіді. Ми познайомилися в притулку для переселенців, які організувала одна з ужгородських церков для людей, які рятуються від війни. Пан Роберт економіст, працював у вишах Києва і тепер хоче продовжити свою роботу в УжНУ.
У нашій розмові з ним розповідає про економічне підґрунтя війни росії проти України, про Грузію та Осетію, про жахи нападу на Київ у лютому, а також про міжнародні проєкти для студентів, які мріє реалізувати.
Роберт Нодарович в Україні живе вже 41 рік і вважає себе українцем. Після захисту кандидатської дисертації з політекономії закінчив аспірантуру з міжнародних економічних відносин і з 1996 року викладав у Дипломатичній академії України при МЗС.
— Я приїхав в Україну молодим і високим (ред. — сміється). Служив у радянській армії в Борисполі. І мені так сподобався Київ і українці, що коли я на одній з екскурсій потрапив у червоний корпус університету ім. Т.Шевченка, вирішив: я буду тут вчитися.
— І коли я поїхав у відпустку додому на 10 днів, то вкрав свої документи, щоб мама не бачила: а що, як я не вступлю і вона буде переживати? А так не буде навіть знати, що я пробую вступати в Києві… У 1983 році я закінчив службу і вступив до київського університету. Коли повернувся додому, прийшли до нас гості вітати мене і батьків — 120 осіб! — я сказав батькам, що повернувся студентом київського університету. Мама втратила свідомість, а тато розплакався і розцілував мене… Я із дуже звичайної сім’ї, батьки — прості люди,— розповідає Роберт, стримуючи емоції, — але я вступив в університет Шевченка, на економічний факультет, і я вдячний за це долі. Грузія — в моєму серці, але Україна вище!.. Настільки мені все українське близьке та рідне… І все, що сьогодні відбувається в Україні, не має виправдання жодного!
Чоловік розповів: на першому курсі познайомився з дівчиною із закарпатського Хуста, одружилися і згодом у них народився син. Нині родина не разом: з дружиною розучилися, а дорослий син зі своєю власною сім’єю вже 9 років живе в США.
— Я був у нього у 2016 році й маю досі активну візу, син настійливо кличе мене, але я не планую їхати з України, — каже Роберт. — Сестра в Тбілісі плаче і просить повернутися, але — ні, я виконав її прохання і поїхав з Києва, зробив це тільки заради неї. З України я не поїду. 15 років я викладав у Дипломатичній академії України й це були найкращі роки! Там були слухачі, а не студенти. Мої випускники — Ірина Геращенко, Ольга Герасим’юк, Володимир Гришко, Зорян Шкіряк та інші відомі люди. Цікавою була сама аудиторія і цікаво було з ними працювати. Та чомусь, на превеликий жаль, академію закрили. Мене запросили в університет туризму, економіки й права проректором з міжнародних зв’язків, де я пропрацював аж до війни.
Війна
— Вранці 24 лютого, о 5.30 мене розбудили стуком у двері й вигуком: «Вставайте! Війна почалася!» Не міг повірити… Я знав, що планується напад, та техніка, яку звозив Путін до кордону з Україною, не залишала місця для фантазій, син кликав, попереджав: буде війна, приїжджай! Але я ніколи в житті б не подумав що Білорусь могла зрадити Україну.
З Росією — так, я це з Грузії знаю, от 33 роки тому, 9 квітня російська окупаційна армія розстріляла мирних жителів на антирадянській демонстрації в Тбілісі. Тоді люди вийшли на підтримку незалежності Грузії. Чого тоді не робили росіяни, вагітну жінку вбили! І сьогодні вся Грузія плаче і виходить на мітинги підтримки України.
Це ж понад 20 років людина при владі сидить і її не зупинить нічого! Це КДБ-ська сутність, яка має коріння ще з НКВС і саме ці системи виростили путіна. І тепер я просто не можу повірити в те, що росіяни, слухаючи виступи цієї людини, вірять і підтримують його!.. Потрібна війна?! Як таке можна навіть допустити в думках? Вбивати нас, наших дітей, жінок — треба?? Ти розумієш, що ти говориш?
В Києві коли йшли бої, то наш дім весь дрижав. Але я низько вклоняюся перед нашими захисниками, як вони берегли нас і не зачепили жодну цивільну будівлю. Наступного дня вже були виставлені блокпости, все, що в мене було з теплих речей, взуття, я відніс їм, тому що вони, ці діти, там ночували, а було ще холодно. Приготував їм котлети, поніс консервацію…
Грузія
Через грузинську діаспору в Києві на пана Роберта вийшли журналісти з Тбілісі. Хотіли знати одне: правдиву інформацію про те, що твориться в Києві. І Роберт Нодарович щодня виходив в ефір на двох грузинських каналах з новинами про війну в Україні.
— Чи Грузія лояльно ставиться до росії?
— В суспільстві є певна толеранція, — розповідає вчений, — так, і багато російськомовних, але ми знаємо, що росіяни, які тікали з росії з початком війни, прямо на кордоні спалювали свої російські паспорти. Грузія погодилася з усіма санкціями щодо росії при тому, що уряд частково проросійський, все ж президентка країни виступила з підтримкою України. Якби було інакше, то я вам присягаюся, грузини б підірвали будинок уряду! В нас непростий народ і вони ніколи не допустять, щоб через Грузію йшла бодай якась допомога чи підтримка країні-терористу, яка вбиває українців!
Що стосується саме політики, то тут є двоїсте ставлення до цієї проблеми: весь уряд за Україну і проти війни, але і підтримує мир у своїй країні, щоб не чіпати й не дражнити росію. Але як тут можна не чіпати росію, якщо ти хочеш досягти миру? Якщо сьогодні Україна, то завтра буде Грузія, а скільки там тої Грузії?
Люди це, безумовно, розуміють. Грузини з першого дня виходили на мітинги проти уряду і на підтримку України і я дуже вдячний своєму народу за таку підтримку. Грузини пішли воювати в українську армію в Інтернаціональний корпус і вже є такі, хто загинули в боях, у тому числі й в Ірпіні…
— Як гадаєте, напад росії на Україну мав якісь економічні передумови?
— Будь-яка проблема, яка виникає у світі, завжди має дві сторони: політичну та економічну. Економічний аспект цієї війни полягав у тому, щоб максимально нашкодити й зруйнувати економіку України. Тут, швидше за все, зіграли роль амбіційні плани путіна, абсолютно ірраціональні. От він взяв Абхазію, посіяв на все життя ворожнечу між грузинами й абхазцями. А далі що? Він не вклав жодної копійки в ці території! Для чого ж тоді ти брав це?!
— Що думаєте щодо заявки Молдови й Грузії про приєднання до Євросоюзу? Адже коли стало відомо про прискорений вхід до ЄС України, ці дві країни також висловили бажання про входження.
— Я думаю, що це, швидше за все, захисна реакція грузинського уряду в ситуації з війною. Захист від росії. В Україні тепер особлива ситуація, тому їй відкрили двері, але Грузії це ніяк не стосується поки що… Поки в Грузії є нинішнє керівництво, країна не буде прийнята до Євросоюзу.
Ужгород
В Ужгород Роберт Натрошвілі приїхав 9 березня. Розповідає: попри те, що потягів було багато, людей, які евакуювалися, було безліч. Їхали стоячи: в коридорах, тамбурах, в купе було по 10 людей.
— В Ужгороді на вокзалі дівчата-волонтери напоїли гарячим чаєм і попередили, що місто для поселення закрите. Одразу звернутися по допомогу з поселенням в ужгородський університет якось не спало мені на думку. Та якось мене підвозив молодий таксист, який спитав мене, де я зупинився і запропонував місце в притулку, який організувала одна з ужгородських церков. Там мене дуже тепло прийняли й поселили. 10 днів я жив з іншими переселенцями в спеціально обладнаному залі, ми спали на матрацах на підлозі, кожен був відгороджений ширмою… Дуже вдячний тому чоловіку, Ростику, який скерував мене туди. Він не взяв з мене грошей за проїзд, та ще й з поселенням допоміг.
В Ужгороді Роберт став на облік у військкоматі й, оскільки діабетик — 10 днів проходив медкомісію, його зрештою визнали невійськовозобов’язаним і зняли з обліку. А згодом його поселили в університетському гуртожитку, виділивши цілий блок.
— Я маю ідею створити філію нашого університету в Тбілісі й всі мої студенти з київського інституту мали б можливість продовжити навчання там. Хочу розкрутити цю ідею в Грузії й це цілком реально, мої колеги готові допомогти.
Про повернення в Київ Роберт Нодарович говорить невпевнено, хоча каже, що це місто любить чи не найбільше у світі. Він не виключає можливості залишитися в Ужгороді.
Нині пан Роберт організовує міжнародну антивоєнну конференцію в одному із залів ректорату УжНУ, провів благодійний концерт в Ужгороді, на якому зібрали кошти на потреби ЗСУ. «Я не можу сидіти й чекати, коли мені принесуть рис та макарони… Я, безумовно, вдячний за будь-яку допомогу, але я така людина, що мушу щось робити. Хочу бути корисним».
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Зоряна Попович, Varosh
Фото: на круглому столі з науковцями-переселенцями в УжНУ
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
