З початком весни ботанічний сад УжНУ в Ужгороді стає магнітом для ужгородців та гостей міста, котрі йдуть сюди відчути весну у цвітінні первоцвітів. Найпопулярнішим серед відвідувачів сезоном щорічно стає травень, коли в ботсаду на повну квітують магнолії та сакури. Влітку сюди йдуть за прохолодою та затінком, восени – за буянням осінніх фарб.
І мало хто задумується над тим, що заради підтримки життєдіяльності ботсаду робота в закладі не припиняється ні на мить. Так, щодня близько двох десятків співробітників доглядають за територією, здійснюють необхідну обрізку та прополку рослин, висіюють саджанці, турбуються за сіянцями у теплицях, формують і поливають клумби і здійснюють ще безліч великих і маленьких справ, аби велетенська колекція рослин продовжувала жити й тішити відвідувачів.
Пам’ятка садово-паркової архітектури республіканського значення та підрозділ УжНУ
На початку березня у ботсаду ще малолюдно. Переддощову сірість дня розфарбовують яскраві краплі фіолетового, білого та жовтого на клумбах вздовж доріжки на вході в ботсад: сповіщаючи настання весни, тут розквітли шафрани, підсніжники, весняник та чемерник.
Ботанічний сад вже понад 70 років функціонує як підрозділ Ужгородського національного університету. Рішення про його створення було прийняте у повоєнний 1945 рік, а закладка перших колекцій розпочалася у 1947 році. На територіях, які відвели під формування ботанічного саду, до цього були горіхово-фруктові сади, тож розчистка потребувала чималих зусиль та ресурсів.
Позаяк ботсад є підрозділом освітньої державної структури, то й фінансується він коштом УжНУ, і працює за графіком університету – з 8:00 до 16:00, розповідає лаборантка закладу Марина Медяник, з якою ми прогулюємося доріжками ботсаду.
«Такі ботсади раніше створювалися і задумувалися саме як науково-дослідні бази при університетах. Можливо, в інших українських містах та європейських країнах вони трохи інакше працюють, мають іншу форму власності. Але ми працюємо за графіком УжНУ. Ботанічний сад є пам’яткою садово-паркової архітектури республіканського значення, а отже, ми не можемо навіть жодне дерево зрубати якесь без погодження Міністерства екології. А як підрозділ університету, не маємо права здійснювати комерційну діяльність», – пояснює Марина Медяник.
Свого часу штат ботсаду міг нараховувати одночасно до 70 працівників. Нині тут працює втричі менше людей, з яких лише семеро – біологи, вони ж лаборанти. Інша частина штату – люди, які відповідають за підготовку клумб для висадки рослин, за полив і догляд, благоустрій оранжереї та цілісність теплиць із сіянцями майбутніх кущів, квітів та дерев.
А доглядати у ботсаду є за чим: попередні покоління біологів провели тут велику роботу, формуючи колекцію різноманітних рослин з усього світу. Це вже зараз, при наявності широкого ринку декоративних рослин, які можна зустріти у квіткових крамницях чи гіпермаркетах, їх розмаїття вже не так вражає, каже Марина Медяник. А колись окремі екземпляри можна було спостерігати лише у ботсаду.
Марина Медяник
Рідкісна криптомерія японська та колекція з 27 видів рододендронів
Й понині, наприклад, тут зростає рідкісна криптомерія японська. Неподалік від неї можна побачити і одне з найстаріших в Ужгороді дерево гінко білоба, яке в 50-х роках минулого століття перенесли сюди із саду Лаудона. Ще трохи далі живе своє життя секвоядендрон, або мамонтове дерево: ці дерева вважаються найбільшими і найстарішими на планеті, адже можуть жити до 4-5 тисяч років. «Наша секвоя, можна сказати, немовля, адже їй немає і 50 років», – тепло усміхаючись, вказує на мамонтове дерево у ботсаду Марина Медяник.
Саме зараз в ботанічному саду також починають квітнути рододендрони. У природних умовах в Україні зростає лише 2 види цієї квітки – рододендрон жовтий та рододендрон карпатський (Кочі), відомий в народі, як «червона рута». Тоді як у ботсаду зібрали цілу колекцію рододендронів – аж 27 різних видів.
«Рододендрони нині також можна купити в магазинах, але це будуть сортові види, які вже пройшли певну селекцію. А ми вирощуємо природні види, такі, які вони існують в природі. Їх дуже складно вирощувати, адже рододендрони примхливі, їм потрібний спеціальний кислий ґрунт. Ми їх висіваємо з насіння, але дуже мало із них доживають до дорослого віку. У нашій колекції є рододендрон жовтий, а от карпатський чомусь не вдається виростити», – каже Марина Медяник.
Ділянка, де зростають рододендрони
Червонокнижний едельвейс культивують у ботсаду
Однією з родзинок ботсаду є культивування едельвейсів – червонокнижних квітів, які належать до зникаючих видів. Пані Марина розповідає: у природному середовищі ця рідкісна квітка, яку ще називають «шовкова косиця» та якій присвячено чимало легенд, зростає лише високо в горах, на вапнякових скелях, вище рівня лісів. Крім того, едельвейс дуже важко і повільно відновлюється, каже ботанікиня. Навіть якщо квітку не рвати, а просто підійматися на скелю, у цей час під ногами осипається верхній шар породи. Таким чином, природне середовище зростання едельвейса руйнується.
Разом із тим, «шовкову косицю» можна культивувати. Для цього у ботсаду змайстрували спеціальні ящики, а до ґрунту додали зібрану на будівництвах мармурову крихту, щоб едельвейси почувалися, «наче в себе вдома».
«Таким чином, ми підтримуємо популяцію, наша задача – зберегти ці квіти в тому вигляді, в якому вони існують у природі. Бачите, підняли ці ящики на спеціальні стійки? Це щоб квіти не жерли равлики… Так само вирощуємо червонокнижний дзвоник карпатський. Квіти дають насіння, ми їх щороку збираємо, висіваємо, потім сіянці підсаджуємо. Ділимося з іншими ботанічними садами», – розповідає Марина Медяник.
Ящики з майбутніми червонокнижними едельвейсами
Безплатний обмін посадковим матеріалом між ботанічними садами – загалом давня стала традиція. Однак виростити, скажімо, дерево з насінини, каже пані Марина – тривала та кропітка робота. Після висівання за сіянцями треба впродовж кількох років доглядати в теплиці, а потім ще на ділянці у відкритому ґрунті – на так званій школці. Але й навіть так після висаджування на постійне місце більша частина дерев не приживається, а ті, що приживуться, з великим ризиком можуть загинути за кілька років.
«Чому? Бо це екзотичні рослини, це не їхнє природне середовище зростання. Щороку наші працівники буквально мішками збирають насіння магнолій, але в підсумку з сіянців до дорослого віку доживають лише одиниці. Коли ти маєш справу з немісцевими рослинами, які сформувалися й адаптувалися в зовсім інших кліматичних умовах, в інших ґрунтах, завжди є високий ризик, що рослини раптово загинуть», – пояснює Марина Медяник.
До речі, магнолій у ботсаду зростає 10 видів. Пік цвітіння цих королівських дерев припаде на квітень-травень.
Колись – тропічна оранжерея, тепер – зимовий сад
Йдучи доріжками поміж деревами, неспішно наближаємося до ще однієї особливої локації ботанічного саду – оранжереї. В якийсь момент помічаю блискавичний рух вздовж стовбура одного з дерев у крону.
«Це білочки у нас, їх тут багато, – каже з посмішкою пані Марина, прослідкувавши за моїм поглядом. – У нас горіхи ростуть: американські сірий, чорний, для людей у них шкаралупа дуже тверда, а білочкам – якраз добре. Вони ще з дерев тут кору для своїх кубелець скубуть».
Оранжерея в ботанічному саду початково проєктувалася й будувалася для вирощування й догляду тропічних рослин. Нині їй – уже близько пів століття, і під впливом часу колись тропічна оранжерея набула статусу вже зимового саду.
Марина Медяник пояснює: у тропічних оранжереях температура не має опускатися нижче 20 градусів, тоді як в оранжереї в ботсаду, залежно від зими, позначка на термометрі може доходити й до 8 градусів тепла.
При вході в оранжерею стоїть масивна піч, поруч із нею – дрова. За словами пані Марини, піч залишилася тут ще з позаминулої, першої воєнної зими: розпалювали її для обігріву оранжереї в періоди відключення світла. З того часу піч і понині тут – на випадок позаштатних ситуацій.
Під час нашої прогулянки оранжереєю тут саме відцвітають камелії: для цих квітів родом з Японії для цвітіння потрібна прохолода близько 10 градусів. Тож в оранжереї камелії цвітуть якраз наприкінці лютого, і мало кому з відвідувачів вдається побачити їхнє тендітне цвітіння, розповідає Марина Медяник. Оранжерея нині – саме під її опікою.
«Ось саговник, зараз його вже продають у магазинах, а колись для міста він був дивиною. Саговник зазвичай цвіте лише по досягненні 30-40-річного віку, наш уже цвів, – розповідає пані Марина. – Ось жасмин, мандарин, гранат, рожкове дерево. Гуайава плодоносить, ми вже як кілька років куштуємо плоди. Тут ось карамбола, черимоя, світі, кумкват».
Та чи не найбільший захват у дітей, які приходять у ботанічний сад на екскурсію, в оранжереї завжди викликає банан. Кількаметрові стовбури рослини впираються у стелю, а піднявши голову, можна побачити зелене шатро з листя, бананову квітку і гроно зелених плодів – вони тут не встигають дозрівати через нестачу тепла.
Банан викликає чи не найбільший захват у дітей
Нині оранжерея, за словами пані Марини, потребує капітальних вкладень. Тож задача працівників – зберегти усе, що отримали у спадок від попередників, і підтримувати в належному стані, аби не допустити подальшого занепаду.
Серед планів, які б хотілося втілити, каже ботанікиня, – відновлення ставка, який колись функціонував у ботанічному саду. Нині на місці колишнього ставка – яма із сухими заростями.
«Ставки завжди були невіддільною частиною класичних ботанічних садів, з присутніми у них водними рослинами. У нашому ботсаду також була така водойма, зараз вона в стадії реконструкції. Сподіваюся, нам все ж таки в недалекому майбутньому таки вийде ставок відновити», – ділиться Марина Медяник.
Тетяна Клим-Кашуба, Varosh
Фото редакційні
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram
