Люди

Віктор Грабар: Музика грає завжди. Без неї я не малюю

18 Квітня 2013 6 428

Художник, якого знає не кожен, який не надто виставляється та виходить у світ, але який самотужки опанував живопис, не закінчивши при цьому жодного вишу, розповів нам про будні художника, незакінчені картини та власні мрії.

– Коли Ви почали малювати?


– Думаю, що все почалося ще з садочка. У нашій групі троє малювали: я, мій кум і ще один хлопець, на жаль, сьогодні його вже з нами немає. Досі пам’ятаю, що ми робили велику роботу «Пожежники» акварельними фарбами. У нас тоді всі фарби розтеклися. (ред. – сміється) Так я малюю й до сьогодні.

– Не було думок обрати іншу професію?

– Були. У дев’ятому класі я почав займатися баскетболом. Після одинадцятого вступив до Львівського інфізу. Згодом займався спортом професійно, грав у другій лізі медінституту. Потім вирішити піти.

Власне, з інституту я теж пішов на третьому курсі, бо жодних перспектив у спорті в Україні не бачив. Я приїхав назад додому. Але малювати ніколи не припиняв, навіть, коли грав у баскетбол.

– Коли зрозуміли, що займатиметесь лише мистецтвом?


– Мабуть, років у тридцять. Але я багато працював і до того. Кілька років займався розписом церков у Румунії. На Закарпатті допомагав розписувати. Але самі розумієте, що розпис храмів – це канони, рамки, а мені так важко було у них. Тому я почав займатися станковим живописом. Це мені більше до душі, тут можна експериментувати, пробувати, вигадувати, додавати.

– Для мене, напевно, найцікавіша тема – це незакінчені роботи. Чому трапляється так, що натхнення розпочати її чи, можливо, якось інформація, до митця приходить, а сил закінчити не вистачає?

– Не знаю чи це називається натхненням. Це щось побідне до спалаху у голові. Картина може бути зроблена за один день, може за двадцять хвилин. Причиною може стати, що завгодно: музика, настрій, погода. Але у будь-який момент це може припинитися, все може перегоріти. Якщо таке трапляється, то роботи потім можуть висіти і рік, і два – до того часу, поки інформація знову не прийде.

– Буває таке, що Ви взагалі не можете малювати?

– Ні. Навіть, коли мені не хочеться малювати, я все одно малюю. У процесі роботи все стає на свої місця.


– Одним стилем Ваші роботи окреслити можна?

– Думаю, що ні. Я ніколи не зупиняюся на якомусь одному напрямку або темі. Мене цікавить все, як в живописі, так і у фотографії, музиці, спорті, архітектурі.  

Про жодну з моїх робіт, напевно, не можна сказати, що вона виконана у якомусь одному стилі. Я люблю абстракт, імпресіонізм та експресію. 

– Хороші художники для Вас – це хто?

– Мені дуже подобаються роботи нашого Мічки: техніка, підхід дуже цікавий. Він сильно виділяється з-поміж інших. Особливо останні його роботи, вони дуже філософські.

– Де переважна більшість Ваших робіт: вдома, на виставках чи продані?


– Ще жодної персональної виставки у мене не було.

– А Ви б хотіли?

– Дуже. Якщо говорити про картини, то у мене вдома вони не залежуються, усі одразу купують. Тут живуть лише незакінчені. Але цього року і може наступного, я вирішив трохи відкладати свої роботи, аби була змога зробити персональну виставку. Бо, здається, життя прожив, а людям нічого не показав.

– Де Ви вчилися чи вчитеся цьому?

– Переважно сам у себе. Вищої художньої освіти у мене немає. Я пробував вступити до львівського поліграфу – боявся, що до академії не пройду, але не пройшов і в поліграф. Це усе питання випадку. Я чомусь думав, що у академію важче, а знайомі, легко вступили. Я дійшов до останнього іспиту, але на безкоштовне навчання не потрапив, платити – грошей не було.


Розчарований я приїхав додому, але через якийсь час мені подзвонили з Будапешта і покликали туди на роботу. Більше, ніж півроку я там малював. Потім дещо заспокоївся і з того часу більше не пробував вступати.

Якщо говорити чесно, то сьогодні я про це дуже шкодую. Мені важко зрозуміти тих, хто має можливість навчатися в академії і не робить цього – просто просиджують пари. Менше двадцяти відсотків тих, хто випускається, стають художниками.

Дуже важливо хотіти вчитися. Добре, що сьогодні є інтернет – так я маю змогу дивитися різні відео, читати книжки, вчитися різним цікавим технікам. Дуже цінно, коли тобі вчитель підкаже, навчить, а коли ти сам, то все зовсім інакше.

– Стиль Ваших робіт за 15 років, що Ви малюєте, сильно змінився?

– Дуже. Сильного впливу на живопис дала мені фотографія. Коли я почав більш-менш професійно підходити до неї, у мене повністю змінилася композиція. Якість предмети відійшли на задній план, якісь – з’явилися. Фото кардинально змінило мій погляд. Що ж до стилю, то він з роками вдосконалюється.

– Ви фотографуєте лише на плівку чи й "цифрою" теж користуєтесь?


– Цифрою лише у домашніх умовах: на днях народження та відпочинку. У домашніх умовах знімати на плівку – розкіш. (ред. – сміється)

– Коли Ви почали фотографувати і на що?

– Перший був – ФЕД. Потім я перестав фотографувати. Дещо згодом з’явилася цифрова камера. Але настав момент, коли я вирішив знову взятися за плівку. Я дуже загорівся цим. Через якийсь час я вже почав знімати на середній формат. Поки ще не знімав на великий, але дуже хочу спробувати. (ред. – сміється)

Я сам почав проявляти плівку, бо мені не подобалося як це робили у салонах. Напевно, вони користувалися автоматом, а у домашніх умовах можна експериментувати, пробувати щось нове.


– Сьогодні Ви теж фотографуєте?

– Фотографую, але трохи менше. Цю зиму я зовсім нічого не знімав, більше займався живописом. Ґрунтові води затопили мою лабораторію у підвалі, але влітку я обов’язково все відновлю.

– У коментарях до матеріалу Галерея просто неба: У Мукачеві готові віддати митцям цілу вулицю багато читачів згадують Ваше прізвище?

– Так, я читав. Хтось, здається, писав, що знає мене. Хтось відповів, що Грабар давно помер. (ред. – посміхається) Вони мали на увазі Ігоря Еммануїловича, на честь якого названа петербурзька академія. Це дуже відомий художник, кажуть, що він мій родич, але цього родства я ще недоказав. (ред. – сміється) Точно знаю, що мій дід – він теж малював – до нього їздив у Москву. Але навіщо – не відомо. Батько нічого не пам’ятає.


– Ваш дід малював, Ви малюєте, а батько?

– Він малював колись, але потім став інженером. Дуже добре креслить. Минулого року я дав йому, заради цікавості, перемалювати одну картину маслом. Він це зробив без практики. Не було на перемальованому зображенні жодної помилки. Єдине, що він у мене питав – це, що з чим змішувати.

– Син вже малює?

– Ні, він дуже непосидючий. Але з садочка мені такі малюнки приносить, що абстракціоністи – вихідні. (ред. – сміється)

– Як ставитеся до сучасного мистецтва?


– Не можу сказати, що прискіпливо відслідковую, але є багато речей, які мені подобаються. У сучасному мистецтві, мені здається, головне відрізняти щось вартісне від дешевої кічні.

– Я впізнаю це фото. Ви його добряче змінили.

– Так, мені дуже сподобалося фото Роми Каймана. Спочатку це була класична картина, але мені стало сумно, і я вирішив відшмагати її ниткою: просто намочив її у фарбу і почав шмагати картину. Так на ній з’явились лінії. Потім я її домалював. Вийшло щось фресково-мозаїчне.

– Що найбільше до душі: пейзажі чи портрети?

– Все. Але найбільше міські пейзажі, бо тут можна поєднати і пейзаж, і архітектуру, і людей. Звичайні ж пейзажі для мене – відпочинок.


– Над чим працюєте сьогодні?

– Доробляю старі роботи. Хочу усе завершити, аби зарамувати.

– Є серед Ваших робіт ті, які Вам самому подобаються?

– Напевно, ні. Мені подобаються роботи інших художників, у своїх я завжди бачу помилки. Завжди думаю про те, що можна було б краще.

– Під яку музику Ви малюєте?

– Ой, під різну. (ред. – посміхається) Останнім часом слухаю Madrugada. Люблю старі гурти: Pink Floyd, Plecebo, The Kills. Взагалі, спектр моїх музичних вподобань дуже широкий, але музика грає завжди, без неї я не малюю.


Росана Бісьмак, Varosh.com.ua

Фото: Рома Кайман 

0 #