Війна через людські історії — від Донбасу до Ужгорода: досвід воєнної фотографки Оксани Йоханнессон

Вона — як вічний двигун: сьогодні знімає у львівському Superhumans Center, завтра — в Обласному клінічному центрі нейрохірургії та неврології в Ужгороді, через тиждень — тренування бійців Гвардії наступу, через місяць — на затопленій Херсонщині, після — у найгарячіших точках зони бойових дій. А одночасно з цим усім читає книжку про нейрохірургію та ще й вчиться професійно керувати дроном.

Оксана Йоханнессон — луганчанка, яка після 2014 року жодного разу не була в рідному окупованому місті. Вона навчалася у США, жила та працювала у всесвітньовідомій компанії в Південній Кореї, побувала у 107 країнах, серед яких найбільш закриті для відвідування, а нині сконцентрувалася на воєнній фотографії. Її знімки вам точно бодай раз потрапляли на очі, а відео із саксофоністом, що грає Гімн України на даху затопленого будинку в Херсоні –  переглянули рекордні 300 мільйонів (!!!) разів в усьому світі. З початком повномасштабного вторгнення Оксана відразу повернулася в Україну, щоб висвітлювати перебіг війни та показувати світу всі її аспекти на сторінках провідних медіа країн Скандинавії. Про пригоди цієї жінки можна написати не те що низку публікацій, а цілу серію книг. Імовірно, колись так і буде. Varosh зустрів воєнну фотографку в Ужгороді, де вона працювала над своїм проєктом Fashion-able.

Цей матеріал — про життя, що цікавіше за серіал на «Нетфлікс», про зйомку збройних конфліктів, про те, як це: бути воєнною фотографкою, та про ставлення українців до людей з інвалідністю.

НАЙЗАКРИТІША КРАЇНА СВІТУ СТАЛА ОСОБИСТОЮ ТОЧКОЮ ВІДЛІКУ

Оксано, розкажіть про себе і свій перший досвід воєнної зйомки. Де це було і як так вийшло, що ви почали знімати війну?

Колись усе було зовсім інакше: я будувала зразкову корпоративну кар’єру і вела розмірене світське життя. Моя освіта — міжнародна економіка і східні мови: вчила японську й китайську в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Далі — програма МВА в Сеулі та Нью-Йорку. Мені запропонували роботу у штаб-квартирі Samsung у столиці Південної Кореї. Я переїхала туди і керувала маркетинг-стратегією для ринків Східної Європи. Тоді ж опанувала самостійно ще й корейську мову.

Останні 10 років моє життя тісно пов’язане з Ісландією. Після переїзду туди я дедалі більше почала цікавитися Арктикою та її народами. Заснувала власну компанію і з 2017 року присвячую багато часу етнографічній і тревел-фотографії, місяцями перебуваю в рідкісних експедиціях на криголамах, у традиційних селищах інуїтів за тисячу кілометрів над Полярним колом у Гренландії.

Саме Азія стала поштовхом до cтарту серйозної фотографії у моєму житті. Вперше я потрапила туди 19-річною дівчиною і загалом провела там 7 років. Вірю, що саме цей регіон багато в чому сформував мій світогляд і спонукав до вивчення світу навколо.

У Сеулі я сильно захопилась історією корейської війни та єдиної у світі розділеної за політичним критерієм країни — Північної і Південної Кореї. Тож у 2008-му вирішила, що мені треба поїхати в Північну Корею і побачити все на власні очі. Це найбільш закрита країна світу, яку відвідує близько 3000 людей на рік.

За 3 тижні я об’їхала всі регіони, багато фотографувала людей та потрапила на наймасштабніший фестиваль Arirang, присвячений 60-річчю заснування КНДР. Така подорож точно не для всіх — це те, до чого потрібно бути готовим. Головна відмінність — споглядання за всім ніби крізь скло. Бо навіть у країнах із суворими законами, наприклад в Афганістані чи Ірані, ти можеш піти в місцевий заклад і поспілкуватися з людьми. В Північній Кореї це неможливо, там ти перебуваєш винятково в ролі глядача. Хоч до нашої групи приставили постійних гідів із компартії, певна гнучкість усе одно залишалася. Попри все, завдяки володінню корейською мовою мені вдалося поспілкуватися з гідами та водіями. Пізніше я відвідувала цю країну ще чотири рази, в тому числі демілітаризовану зону, однак саме перша подорож запам’яталася найбільше.

Коли я опублікувала фото, їх передрукували різні медіа. Саме тоді прийшло розуміння, що мені вдалося висвітлити дещо рідкісне, і це заклало фундамент мого захоплення репортажною фотографією. Тому, коли мене питають, скільки років займаюся воєнною чи то конфліктною фотографією, то я веду відлік із 2008-го — все почалося саме з цієї унікальної країни.

А в ситуацію, де є зброя і протистояння, я потрапила вперше у М’янмі — після Шафранової революції наприкінці 2008 року.

Чому обрали воєнну фотографію і так нею зацікавилися?

На мою думку, війна і збройні конфлікти демонструють екстремуми людських якостей, усі можливі траєкторії життя за короткий проміжок часу. На війні можна дуже добре побачити різні прояви людини — красу і брутальність, відчайдушну самопожертву і водночас незбагненну жорстокість. Тому для мене це стало найцікавішим жанром фотографії. Ніхто й ніщо не готує людину до війни, і такої квінтесенції всіх аспектів життя не побачиш в інших умовах.

МИ, ЛУГАНЦІ, ВСІ ЧЕКАЄМО НА ЗВІЛЬНЕННЯ

Чи знімали ви початок війни в Україні у 2014-му в рідному Луганську? Нині в такій ситуації опинилися мільйони людей…

Я була на обох Майданах і знімала багато. Після розстрілу Небесної сотні, на початку березня 2014-го, я поїхала в Луганськ провідати та підтримати батьків, бо це був початок активних протистоянь. Особливо пам’ятаю 9 березня — сутички між Майданом і «антимайданом». Пробула там місяць. Я сиділа в центрі Луганська й бачила у ЗМІ, що відбулося в Криму, але не могла уявити, що люди, з якими я навчалася у школі, разом зростала, можуть підтримати цю пропагандистську маячню і долучитися до антиукраїнських мітингів… Хоча було багато завезених «активістів» із Ростова та інших міст росії, я все одно думала, що їхні дії швидко зійдуть нанівець.

Коли ти сама учасниця подій, сприймаєш їх дещо інакше: немає часу на розпач, треба приймати купу рішень. Усе розгорталося так сюрреалістично! Я тоді думала, що все триватиме кілька тижнів, а коли стало критично і ми зрозуміли, що відбулося, то вивчили слова «окупація» та «евакуація». Але трохи згодом додалося і слово «звільнення».

Я пам’ятаю, як захоплювали Слов’янськ, Мар’їнку, Піски і як їх потім визволяли. І звільнення Слов’янська дало багатьом луганцям надію, що для нас теж ось-ось настане саме такий етап. Сьогодні ми, луганці, всі кажемо, що чекаємо на звільнення.

Це дуже важка тема для мене і моєї родини, бо ми дуже багато втратили і пройшли всі стадії від заперечення до прийняття нових реалій.

Як тоді вдалося впоратися зі стресом, звідки брали сили продовжувати життя з розумінням, що рідне місто в окупації і попереду невідомість?

На той момент я уже багато років не жила в Луганську постійно, але регулярно приїжджала. Ось уже 9-й рік поспіль не можу туди повернутися. У 2014-му я не мала часу на емоції, бо відбулися настільки кардинальні зміни, що треба було і виживати, і водночас боротися. Батьки залишили квартири, власну компанію, роботу, все звичне життя. І це було дуже складно, я мала підтримати їх і довести, що варто розпочати все з нуля в Києві. Тож докладала всіх зусиль, щоб допомогти їм і полегшити побутові питання. Відтак на розпач часу не було, натомість була купа завдань щодня, і тоді я, майже як Скарлет ОʼХара, казала, що про все інше подумаю завтра.

ЖИТТЯ ЛЮДИНИ МОЖНА ЗВЕСТИ ДО РІВНЯ БАЗОВИХ ПОТРЕБ І ВИЖИВАННЯ МЕНШ ЯК ЗА МІСЯЦЬ

Перші зйомки в Україні від початку повномасштабної війни, як я розумію, були на Київщині — Буча, Ірпінь. Що тоді вразило найбільше?

Так, а ще Бородянка. А далі села Чернігівщини і Київщини. Ми були одними з перших, хто заїхав на Чернігівщину разом із World Сentral Кitchen.

Насамперед мене вразили тотальні руйнування цивільної інфраструктури, яка не має жодної військової функції. Я пам’ятаю шлях на Ірпінь із Києва, розбомблені дороги, згорілі автівки, розтрощені заправки й торгові центри, горезвісний міст. Вразило, наскільки брутально діяли росіяни — вщент зруйнували те, що можна було оминути. А ще тіла цивільних, які лежали всюди… 

Відверто кажучи, у перші тижні вторгнення я думала, що в Москві, Пітері, Єкатеринбурзі вийдуть на вулиці сотні тисяч людей. Але цього не сталося. У нас є спільна радянська історія й культурна спадщина, досить схожі шкільні програми. Тому я гадала, що розумію їх: сподівалася, що попри військовий наказ вдертися на територію іншої держави, на особистому рівні ставлення російських солдатів буде іншим. А в Ірпені та Бучі відкрилася абсолютна жорстокість і дегуманізація.

Я навчалася з росіянами за кордоном, у мене були друзі-росіяни, є родичі там, і певна частина з них промовчала або відкрито підтримала вторгнення. Відсутність ініціативи й підтримки від родичів шокували, і я довгий час зовсім не хотіла вірити і приймати це. Тут починаються екзистенційні питання: що таке родина і родинні стосунки; де пролягає межа між людяністю, емпатією і пропагандою?

Безумовно, я бачила багато різних жахів в Афганістані, Алжирі, Руанді, Бурунді, але коли таке відбувається на твоїй Батьківщині, у найбільшій країні Європи, у ХХІ столітті, це приголомшує. 

Окремо вразило те, наскільки мало часу потрібно, аби звести життя людини до рівня базових потреб і виживання менш як за місяць. В Ірпені та Бучі люди готували їжу на центральних вулицях, шукали воду, і все це на фоні гарних парків та нових котеджних будинків, фактично біля столиці! Пригадую, як викладачка університету в Ірпені мені показувала підвал, геть не обладнаний, де вона зробила спальне місце з теплого одягу під двома великими каналізаційними трубами, бо так було тепліше…

НА ВІЙНІ ЧІПЛЯЄ БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ

Що на війні може вивести вас із рівноваги?

Мене, напевно, ніщо не може вивести з рівноваги або змусити втратити контроль над собою, можу витримувати значний психологічний тиск. Але є певні моменти, які дуже бентежать, не вкладаються в голові.

Перший стосується евакуації дітей. Зважаючи на свій попередній досвід в Африці та Азії, я вірила, що материнський інстинкт вищий за все, що мама попри все берегтиме дитину від небезпеки. За останні ж півтора року виявилося, що моя аксіома хибна: материнський інстинкт автоматично не спрацьовує. Важко прийняти, що твої співгромадяни поводяться так безвідповідально, відмовляючись від евакуації. Взагалі не можу зрозуміти мислення цих жінок, які дозволяють, щоб їхні сини і доньки перебували в підвалі місяцями без гігієни, сонця, навчання, у повній залежності від волонтерів, коли є багато можливостей виїхати і жити повноцінно в тому ж Ужгороді.

У нас була ситуація в Соледарі наприкінці серпня минулого року, коли до ворожих позицій залишалося 800 метрів і багато цивільних загинуло від постійних обстрілів. Просто посеред дороги до нас вибіг 9-річний хлопчик Богдан із благаннями евакуювати його і родину. Ми говорили з нетверезою мамою, з індиферентним вітчимом, і та дитина була відповідальнішою за її батьків. Ми змогли вмовити матір, знайти житло, влаштувати хлопчика в школу. Це дійсно чіпляє.

А другий момент — ставлення до тварин. Найбільше — коли люди виїжджають, але не відв’язують собак. Одного разу в Бахмуті ми були з волонтерами на евакуації, сказали людям, що можна взяти лише найнеобхідніше й мерщій стрибати в авто. Жінка років 60 тягла мішок з картоплею й корито, а двох собачок, прив’язаних біля будки, залишила… Я змусила її повернутися й відпустити тварин, але вона справді була готова просто спокійно сісти в машину й поїхати. Це сприймаю дуже болісно.

Чи могли б ви поділитися, що стало для вас найстрашнішим за час повномасштабної війни? 

8 липня 2022 року. Минуло кілька днів після захоплення Лисичанська — ми були останніми репортерами, які виїхали з міста. Наступним фокусом атак став Сіверськ. Ми з колегою йшли посеред вулиці і почався щільний обстріл. Спочатку за 50 метрів від нас упала міна, ми встигли лягти на землю, але один уламок влетів в об’єктив моєї камери (а не в живіт). Далі ми почули, що почався обстріл касетними бомбами, тож зрозуміли, що треба негайно шукати укриття. Нас забрали до себе військові. Тільки-но ми забігли, як за 20 метрів від входу упав «Град». Цей день став нашим «антирекордом» за різноманіттям та інтенсивністю зброї, якою нас хотіли вбити. Ми вважаємо цей день нашим другим днем народження.

БІЛЬШІСТЬ КРАЇН ЄВРОПИ ПРОДОВЖУЄ ЦІКАВИТИСЬ УКРАЇНОЮ

Сьогодні ви розповідаєте про війну в Україні на всю Скандинавію, це підхоплюють медіа й інших країн. Чи не згасає, на вашу думку, у світі інтерес до цієї теми?

Із мого досвіду, війни завжди тримають увагу лише певний період. А бути актуальним і потрапляти на перші шпальти тривалий час — складне завдання, з яким Україна дуже добре справляється. Цю актуальність не можна втрачати. Це результат феноменальної роботи дипломатів, уряду. Тож так, про нас пам’ятають, і більшість європейців досі пильно стежить за ситуацією в Україні.

Я висвітлюю всі аспекти війни — від побуту військових на «нулі» й роботи медиків у стабпунктах до шляху реабілітації військових або занять з іпотерапії для подолання ПТСР. За півтора року українці багато до чого звикли: є різниця між тим, як сприймали фото з передової в перші місяці, і як нині. Європейці так само. Тому сьогодні я постійно ставлю собі виклики, як розповісти про війну інакше. Дійсно, певною мірою узагальнений європейський глядач звик до бліндажів, окопів, танків.

Тому тепер я хочу більше говорити про наслідки війни для майбутнього нашого народу й показувати її вплив на суспільство через людські історії: про військових після тяжких поранень; дітей на першій лінії фронту; про те, як воно — бути жінкою-медиком на передовій. Так народилися мої великі авторські проєкти про історії наших Героїв із найважчими травмами. Ці матеріали виходять на перших шпальтах онлайн-видань або йдуть у найбільший недільний наклад газет, тож роблю висновок, що людям завжди цікаво читати про інших людей, а в цьому випадку — надлюдей.

 РЕАКЦІЯ ПОРАНЕНИХ НА ВТРАТУ КІНЦІВКИ ВРАЗИЛА МЕНЕ БІЛЬШЕ, НІЖ САМ ФАКТ АМПУТАЦІЇ

Навесні ви побували в Ужгороді вже впʼяте. Першою відзняли нашу керамістку Тетяну Літус, яка через рак втратила ногу. Чому вас зацікавила історія дівчини, яка аж ніяк не пов’язана з війною?

Таня Літус стала першою героїнею мого великого проєкту Fashion-able, що присвячений військовим із важкими ампутаціями, а також із серйозними спінальними і нейротравмами.

Чому цивільна стала героїнею проєкту про військових? Цьому передувала історія. Влітку минулого року ми перебували з медиками на «нулі» під Авдіївкою, провели там дуже важкий тиждень. Бувало стільки поранених, що ми спали по 3 години на добу. Однієї ночі евакуювали трьох бійців, і у всіх них були відірвані кінцівки. Поруч із одним із хлопців поклали його ногу. Реакція цих військових мене вразила більше, ніж сам факт того, що відбулося: вони всі емоційно відмовляли нас від власної евакуації і просили залишити там. Мовляв, навіщо ми такі потрібні, ми не хочемо жити. Я тоді думала: як таке може бути, що справжні Герої чомусь вважають, що їхнє життя не варте продовження через травму… Як ми, як суспільство, змогли таке допустити? Це неприйнятно.

Так у мене вперше й виникла думка повністю зануритися у долі тих, кого на фронті називають «трьохсотими». Так, вони вижили, але тепер їхня боротьба — щоденна і ведеться зі ще більшою силою. Є стільки страшних поранень і травм у молодих хлопців і дівчат… Іноді на трьох вони мають лише одну здорову ногу або більше ніколи не будуть ходити… І часто на етапі реабілітації їх дуже демотивує і зневірює відсутність прикладів навколо, рольових моделей, що відповідали б на питання як жити це нове життя у статусі людини з інвалідністю та й ще щасливо.

Коли я познайомилася з Танею, побачила її мотиваційні дописи та відео, зрозуміла, що хочу розпочати цей проєкт саме з неї, бо бачила: вона в змозі довести власним прикладом, що є життя «після» і кожному до снаги зробити його радісним. Я провела низку важливих інтерв’ю з нею, її родиною, маленькими племінниками, і було дуже цікаво почути думки всіх.

Тож хоч ця дівчина і не є військовою, але шлях її боротьби, філософія і жага до життя тотожні з ситуаціями військових, і головне – вона вже може поділитися своїм колосальним досвідом за три роки життя з важкою високою ампутацією ноги. І це безмежно надихає.

Розкажіть детальніше про проєкт Fashion-able, що означає його назва?

Після перебування з медиками на «нулі» і перших думок про окремий проєкт, який би показав очима військових життя після найважчих травм, я провела місяці в шпиталях і найкращих реабілітаційних центрах, багато спілкувалася з Захисниками.  Тож роботу над цим спецпроєктом я поділила на дві частини: документальну, що висвітлює шлях Героїв від реанімації до перших успіхів в реабілітації, і творчу. Ось вона й дістала назву Fashion-аble.

Назва проєкту Fashion-аble є грою слів, що перекладається як «модний і спроможний до цього». Моїм натхненням стали обкладинки журналів моди і аналіз почуттів людей, коли вони роздивляються їх. Такі обкладинки завжди були вагомим важелем у встановленні стандартів краси; на їхніх героїв бажають бути схожими. Тому з учасниками мого проєкту ми проводимо творчі зйомки в студії в різних образах.

Головна думка, яку прагну донести — це люди зі сталі, у них дуже міцний дух, вони великі оптимісти і часто хочуть відразу повернутися на фронт, відмовляються приймати факт несумісності їхньої травми з подальшою службою. Ці люди неймовірно хоробрі, але невідомість та відсутність будь-якої “дорожньої мапи” з відновлення й повернення в соціум лякає їх усіх.

Як авторка, саме через таку творчу форму подачі я хочу поставити запитання собі й суспільству: чи може людина, яка зовні відрізняється, бо має протез, милиці, пересувається на кріслі колісному, бути вродливою, привабливою та викликати бажання будувати стосунки? Для мене відповідь є очевидною. Але в українському  суспільстві тема інвалідності досі стикається зі стигмою.

Власне, під час роботи над цим проєктом я спіймала себе на думці, що у роки дорослішання в Луганську не бачила людей з інвалідністю — так, ніби їх не існує. Ми повинні розуміти, що йде неймовірно брутальна війна і молодих людей, віком 20-25 років, із протезами й на візках будуть десятки тисяч. Це — нова норма українського суспільства, і такі співвітчизники є справжніми супергероями, які мають викликати захоплення, а не жаль.

НА НАБЕРЕЖНІЙ УЖГОРОДА ВІЙСЬКОВИМ НА КРІСЛАХ КОЛІСНИХ ПРОСТЯГАЛИ МИЛОСТИНЮ

В Ужгороді я багато знімала в Обласному клінічному центрі нейрохірургії та неврології. Оскільки лікарня розташована майже в центрі, ми з моїми героями часто обирали для прогулянки набережну. Це справжній епіцентр життя міста й там завжди гуляє багато родин і містян усіх вікових груп. Регулярно повторювалася одна й та сама історія: ми, пристойно вбрані, дивимося на краєвиди, спілкуємося — і тут хтось підходить і впевнено простягає копійки військовому, який сидить у кріслі колісному. Саме копійки! Якщо прибрати це крісло, чи будете ви так підходити до людини?

Тут же був інший випадок, коли до нас підійшов чоловік і замість привітань почав із фрази: «Ого, хлопче, і де тебе життя так поламало…»

Обидві сцени мене відверто шокували — фамільярністю, порушенням особистих кордонів і просто абсурдністю. Головний висновок: українське суспільство мусить швидко змінювати ставлення до людей з інвалідністю, бо саме воно прищеплює цим людям почуття сорому й зніяковілості.

Реалії такі, що я була свідком подібних ситуацій по всій країні: важливо розуміти, що те ж саме і в Києві, і в Харкові, і в Дніпрі тощо.

Самі військові готові виходити, гарно одягатися і гуляти, але стикаються з некоректним ставленням: одні дуже пильно дивляться, інші подають милостиню, ще хтось ставить нетактовні запитання… І це все може трапитися протягом години й викликає величезний стрес. Авжеж, не кожен захоче проходити через таке, тому, на жаль, багато людей з інвалідністю віддають перевагу перебуванню в безпечному для себе середовищі — біля близьких удома або на території лікарень.

На наше щастя, Ужгород не зазнав ракетних обстрілів і став острівцем безпеки для сотень тисяч українців та українок, які рятувалися від війни. Тут працює чимало волонтерських організацій, створюють можливості для релокованих бізнесів, усіляко підтримують ВПО. Яке враження в контексті війни справляє Ужгород на вас? На що людям варто звернути більше уваги?

Ужгород справляє чудове враження, бо є відчуття, що ти виїхав/виїхала за кордон — тобто туди, де сьогодні безпечно. Місто дуже жваве, багато людей, немає комендантської години, що й на жителях позначається. Безумовно, це ілюзія, бо, приїхавши на початку березня, першого ж ранку тут я прокинулася під звук повітряної тривоги: розумієш чітко, як вся країна без винятку уражена війною.

Звичайно, для всіх українських міст і Ужгорода зокрема хотілося б більше доступності й безбар’єрності. Тут багато військових проходить реабілітацію, і такі речі мають братися до уваги. Наприклад, із Театральної площі на набережну не можна спуститися на кріслі колісному — тільки обʼїхати з вулиці Корзо. Я дуже добре знаю цей маршрут, бо багато разів долала його зі своїми героями. І дуже хотілося б на головній площі точно побачити пандуси або спеціальні платформи для спуску відразу на набережну.

В УЖГОРОДІ Я ЗНЯЛА ІСТОРІЇ ТРЬОХ ВІЙСЬКОВИХ

Розкажіть про інші зйомки в Ужгороді та історії, які обрали для висвітлення.

Загалом тут я зняла три історії. За півтора місяця навесні я відвідала ваше місто 5 разів. Це все були зйомки в Обласному клінічному центрі нейрохірургії та неврології.

Почалося з того, що один із моїх героїв потрапив сюди на лікування, а я приїхала його провідати. Це 25-річний снайпер Олександр Петренко, чия доля є прикладом неймовірної сміливості та відповідальності.

Його травма дуже важка — штурм під Бахмутом, кульове поранення в шию і, як наслідок, повний розрив спинного мозку (С6) та паралізованість майже всього тіла. Я дуже ціную довіру Олександра, він надав мені унікальну можливість споглядати зблизька свій шлях протягом тривалого часу. Разом із ним я побувала у кількох лікарнях і побачила всю систему реабілітації зсередини, очима воїна. Він один із найсильніших людей, яких я зустрічала у своєму житті.

Історія друга — про 36-річного Владислава Птащенка, який отримав дуже складну мінно-вибухову нейротравму.

Наразі він втратив можливість говорити, досі має уламок у голові, але лікарі стежать за його станом. Лікарям фізичної та реабілітаційної медицини нейроцентру вдалося поставити Влада на ноги. Між нами також сформувалася велика довіра, тож із дозволу його лікаря Дмитра Сікорського та завідувача відділення Олександра Сечка я знімала операцію — краніопластику, під час якої Владу встановили титановий імплант для корекції дефекту черепа. І окремо хочу зазначити, що ці пластини виробляє ваша місцева компанія, а її засновник Олег Гудаш безплатно надає їх для військових.

Третя історія — Олександр Гурко, 31 рік, сапер, десантник, теж із важкою нейротравмою через підрив на протитанковій міні.

Тут я також була присутня на операції з пластики черепа, яку проводив його лікар Андрій Потокій, якому я окремо дуже вдячна за детальне пояснення кожного кроку операції і занурення в процес. Коли ми познайомилися, він перебував у важкому стані, постійно лежав і погано бачив, але з часом з’явився помітний прогрес і Олександр зміг зробити перші кроки. Чоловіком дуже опікується дружина Аня, і я радію, що мені вдалося закарбувати взаємини цієї пари.

В цілому я була вражена обладнанням лікарні, новітніми операційними, дуже хорошим харчуванням пацієнтів, загальними умовами й талановитими лікарями. Окремо відзначу, що тут працює молода, але дуже професійна команда лікарів фізичної та реабілітаційної медицини, які ставляться до пацієнтів із великою емпатією — це впадає у вічі.

СВІТ ВОЄННОЇ ФОТОГРАФІЇ — ЦЕ ДОСІ ЧОЛОВІЧИЙ СВІТ

Чи складно жінці бути фотографкою на війні?

Світ воєнної фотографії — це досі чоловічий світ. Нині в Україні на фронті працюють сотні чоловіків-репортерів, фотографів, операторів, але лише кількадесят жінок. Фактично мало що змінилося порівняно з тим, як було 20-30 років тому. Специфіка роботи, авжеж, має вплив, бо навіть якщо жінка хоче бути воєнною фотографкою, суспільство та родина зроблять усе, дотиснуть, щоб вона не пішла в цю сферу.

Якщо ж казати про ставлення до жінки-фотографки з боку військових, то українська армія змінюється потужно і швидко. У 2014 році був сексизм, він і нині проступає, але це вже виняток і сприймається як те, що не має місця, цим можна дорікати. Особисто я з 24 лютого ніколи не відчувала його в жодній бригаді, де ми були. На «нулі» для командирів завжди мав значення лише мій досвід: чи розумію, куди їду, чи витримаю умови і кількагодинний сон. Гадаю, такі важливі зміни відбуваються, бо сьогодні у війську дуже багато добровольців-чоловіків, які до війни перебували в іншому середовищі і постійно працювали з жінками.

Крім того, варто зазначити, що на фронті є мінометниці, артилеристки, коригувальниці, снайперки. Але, безумовно, ще є над чим працювати і все залежить від командира.

Утім, попри стереотипи, ви продовжуєте залишатися у воєнній фотографії. Що мотивує не здаватися?

Я українка, і ця війна є дуже особистою. Цим усе сказано.

Був один показовий епізод: якось восени 2022-го, коли ми разом із військовими були на «нулі» під Кремінною, на нас в один день скинули дві авіабомби. Тоді мене мотивувало розуміння факту, що так близько до свого Луганська за попередні 8 років я ще не була. Це лише 2,5 години їзди, а значить, ми все робимо правильно й необхідно боротися далі. Це моя основна мотивація. А головне натхнення — віра в те, що мої найкращі, найвизначніші фото — всі попереду.

Все життя я живу за принципом, який із 24 лютого набув абсолютної щоденної практичності: «Я працюю стільки, скільки можу, а потім ще стільки, скільки треба».

Що для вас означає бути хорошою воєнною фотографкою?

Це точно про покликання і про певний тип психіки. Я б визначила такі три ключові для воєнного фотографа якості:

• Неупередженість — для мене це внутрішня сила натиснути на кнопку камери у найважчі моменти й зафіксувати факт чи подію попри будь-які власні переконання, не піддатися самоцензурі (політичній, релігійній, етичній тощо).
• Витривалість — фізична й психологічна, бо воєнний репортаж здебільшого вимагає перебування у важких умовах, із постійною загрозою життю.
• Комунікація — часто вважають, що сміливість перекриває на війні все. Але війна — це про людські історії, і щоб розкрити їх якомога глибше, потрібне взірцеве вміння спілкуватися.

ТИ НІКОЛИ НІКУДИ НЕ ПОЇДЕШ, ПОКИ БУДЕШ КОГОСЬ ЧЕКАТИ

А загалом, як вам наодинці їздити у небезпечні, тим більше для жінок, країни?

Я побувала в понад 100 державах, і у велику кількість із цих подорожей вирушала наодинці. Коли навчалася в Нью-Йорку, за кілька місяців до випускного наша група вирішила поїхати в Коста-Рику, а я єдина хотіла на Аляску. Я думала: «Ну коли ще туди дістануся, якщо не зараз?» Я перетнула всю Аляску наодинці, познайомилася зі вченими, доєдналася до них і потрапила ще й на Північний полюс. Мій тревел-слоган: ти ніколи нікуди не поїдеш, якщо будеш когось чекати.

Люди думають, що якщо я вирушила наодинці на Аляску в -35°C, то мерзла там і нудьгувала серед білих ведмедів. А насправді ця поїздка увійшла у ТОП-3 моїх подорожей за все життя, навчила багатьох речей, змусила знаходити нестандартні рішення й познайомила з унікальними людьми.

Дотримуюся головного правила, яке раджу всім жінкам, — спокійна оцінка ситуації та здоровий глузд. Жінка є більш вразливою, особливо в Індії, країнах Африки, Азії, де культура відрізняється від європейської. Я завжди намагаюся продумати план «Б» і зробити все, щоб до нього справа не доходила. Наприклад, в Індії я багато пересувалася потягами, і якщо зі мною в купе були чоловіки, то одразу повідомляла провіднику, що бажаю перейти в інше купе. Також я ніколи не їм і не п’ю з незнайомим людьми. Хоча прямих загроз не виникало, це були просто мої запобіжні кроки.

У підготовці до подорожей моєю «біблією» є книжки видавництва Lonely Planet. Небагато є брендів, за які я готова так поручитися. Завжди дуже багато читаю і ретельно готуюся до подорожі: як поводитися, одягатися, які звичаї у місцевих.

Є багато методик самопізнання, але ніщо не дає такого розуміння себе, як подорож наодинці. Я багато їздила сама, але ніколи не була самотньою.

МИ МАЄМО ДОПОМАГАТИ НАШИМ ГЕРОЯМ ПОВЕРНУТИСЯ ДО ЖИТТЯ

Війна закінчиться. Що далі? Продовжите знімати деокуповані території чи переключитеся на щось інше?
Дуже хочеться в’їхати у свій Луганськ і побачити звільнення, на яке я чекаю вже майже 10 років. Перші пів року точно зніматиму деокупацію і відновлення регіонів.

Це будуть абсолютно історичні моменти. Далі хочеться докласти багато зусиль до інтеграції військових у суспільне життя. У мене вже є кілька ідей. Але головне, і я часто про це кажу, що після Перемоги найважливіше не програти саму перемогу. На наше суспільство чекає дуже багато викликів. Попри втому, ми маємо усвідомити вчинок наших Героїв, осягнути ціну нашого «сьогодні», не тільки допомагати їм повернутися до життя, а й створювати всі умови, щоб вони розкрили свої якості — якості суперлюдей.

У чому бачите свою місію у війні в Україні?

Я фіксую історію як вона є: не прикрашаю і не замовчую. Війна — це страшне горе, і моя задача  — показувати її правду, без купюр і цензури. Це для мене ключове завдання у фотожурналістиці.

З мого досвіду, частина глядачів все одно завжди бажає бачити висвітлення ситуації під певним кутом, що відповідало б їхнім власним уподобанням та переконанням. Для мене ж принциповим є безкомпромісно фіксувати максимальну кількість подій в Україні і бути всюди, бо я чітко усвідомлюю, що це вже суттєва частина великої світової історії. Хочу й надалі активно працювати над матеріалами, які б підтримували цікавість до подій у нашій державі. Тому постійно ставлю собі виклики й беруся за довгострокові проєкти.

Що б ви сказали нашим читачам і читачкам?

Я б дуже хотіла, щоб кожна людина мала чітке відчуття того, що війна активно продовжується і вона не десь далеко, а скрізь у нашій країні, і в будь-який момент може торкнутися тебе особисто. Я не розумію, як досі можуть залишатися люди, які нічого не роблять для перемоги і такі, які думають, що війна їх не торкнеться. Треба діяти й готуватися: йти на курси тактичної медицини, займатися на полігоні, волонтерити. Ми маємо підтримувати армію та військових: умовну чашку кави донатити щодня, бо нині пожертв стає відчутно менше. Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ.

Війна може не завершитися цього року, може стати ще потужнішою, і потрібно запитати себе: чим я можу бути корисним/корисною? Наприклад, я зараз вивчаю керування дронами у школі пілотес і мої колежанки вже пройшли курси парамедиків і мають мотивацію далі допомагати в аеророзвідці. Ось така позиція для мене — про відповідальність і про докладання всіх зусиль заради спільної великої Перемоги.

Ксенія Шокіна спеціально для Varosh

Фото Оксани Йоханнессон