На Закарпатті ініціативна команда волонтерів за підтримки міжнародних організацій відкрила шелтер для внутрішніх переселенців.
Він запрацював у грудні в Нижньому Селищі. Тут переобладнали стару колгоспну контору в адміністративній будівлі під хостел, де можуть проживати сім’ї в окремих кімнатах. Проживання в притулку безкоштовне для переселенців, проте, вони обмежені у терміні — жити тут можна тільки пів року. За цей час люди мають знати роботу, соціалізуватися та підшукати житло, а далі на їхнє місце приходять інші.
Сучасний хостел в колишній колгоспній конторі
Селиський шелтер “брендований” як і місцевий сир — “Селиський”, отож, вже за назвою зрозуміло, що до його створення дотична сім’я Пригар із Нижнього Селища на Хустщині, творців відомих локальних брендів “Селиських сирів”, власників першої в регіоні сироварні та крамниці крафтових продуктів. Також — Ореста Дель Соля, фермера, екозахисника “Свидовця”, автора ідеї першого в країні ресторану слоуфуду “Ґелета” (іще навесні модну “Ґелету” перетворили з концептуального закладу на громадську їдальню, яка діє дотепер і годує переселенців безкоштовними обідами та вечерями).
Орест Дель Соль
Створювали шелтер у Селищі командою Закарпатської асоціації місцевого розвитку, а фінансував селиських активістів Комітет медичної допомоги у Закарпатті та міжнародні партнери. Ідея з’явилася на початку літа минулого року, тоді активісти задумались над тим, що людям, які опинилися в Селищі та околицях через розпочату росіянами в лютому 2022-го повномасштабну війну, потрібна не тільки їжа, а й прихисток.
— Саме тоді в області йшла “кампанія” з виселення переселенців із дитсадків та шкіл, адже навчальні заклади потрібно було повертати до роботи. Ми знайшли для людей житло в селі — але часто це були не адаптовані приміщення, тож зимувати там не можна було. Там було або погане опалення, або неізольовані приміщення (старі вікна та двері, які пропускають повітря та вологу), — розказує волонтерка Інна Пригара.
Так з’явилася ідея організувати шелтер для переселенців, де вони мали б нагоду жити безкоштовно.
— Ми почали шукати фінансування серед наших міжнародних партнерів, паралельно шукали варіанти з нерухомістю в селі, де можна було б розгорнути шелтер. Головним критерієм було те, щоб приміщення не потрібно було будувати чи відбудовувати, а просто швидко відремонтувати. Для цього ідеально підійшла нам колишня колгоспна “контора” — це один поверх в адміністративному будинку, але оскільки контора давно не діє, то це просто закинуті офісні приміщення. Ми викупили цей радянський сільський офіс та почали ремонт, — розповідає Інна.
Інна Пригара
До речі, говорить волонтерка Лєра Заранко, в іншому крилі адміністративної будівлі діє сільрада.
Перед поселенням — інтерв’ю з жильцями та контракт
Інна Пригара розказує, що кошти на купівлю будівлі надав Комітет медичної допомоги Закарпаття. Далі розпочались ремонтні роботи. Планували, що вони триватимуть із липня по жовтень, проте, оскільки будівля стара і виникли нюанси в процесі ремонту, а також донори проєкту вимагали дотримання певних правил в ремонті (він мав бути енергоефективним, або ж, до прикладу, мали використовувати тільки меблі з натурального дерева), то процес дещо затягнувся. І відкриття з жовтня перенесли на кінець грудня.
Загалом, каже Лєра Заранко, у шелтері є 10 кімнат, одночасно тут може проживати до 40 осіб, зараз живе 34. Тут є 9 кімнат для сімей, і одна змішана кімната — зараз у ній проживають літні жінки, самотні бабусі.
Лєра Заранко
Цікавимось, якими є критерії поселення в Селиський шелтер.
— Ми першими заселяли сім’ї, які були в найгірших умовах; решта, більшість, заїхали в шелтер в другій половині грудня. Ми завжди проводимо з людьми співбесіду перед заселенням — це умова поселення. Вони телефонують самі, як правило, тобто, ми не шукаємо жильців.
Далі домовляємося про зустріч, призначаємо перше інтерв’ю, спілкуємося до години. Іноді проводимо ще одну зустріч. Нам потрібно зрозуміти, що за люди перед нами. Тоді укладаємо контракт. В ньому зазначаємо важливий момент — це житло лише на пів року. Воно абсолютно безкоштовне, утім, дається людям для того, аби вони змогли тут соціалізуватися, знайти роботу та орендувати пристойне житло. Тоді після пів річного терміну проживання в Селиському шелтері вони з’їжджають і на їхнє місце поселяються інші люди, — пояснює Інна Пригара.
Вона говорить, що черга до Селиського шелтеру уже є, і заявки продовжують надходити.
Відмовляємо часто, вибираємо тих, хто справді потребує допомоги
Цікавлюся, як діють у випадку, коли люди не проходять “відбору” і доводиться комусь відмовити в поселенні.
— Ми часто відмовляємо. Причини різні. Безкоштовне житло хочуть усі, але ми повинні визначити серед охочих тих, кому воно дійсно потрібне. Це видно по тому, як одягнута людина, на якій машині приїхала, в розмові визначаємо, який дохід, яка ситуація… Якщо зрозуміло, що люди можуть самі спромогтися за оренду житла, і просто хотіли б зекономити, живучи у нас безкоштовно, ми відмовляємо. Так, це неприємно щоразу. Але за рік роботи волонтером з переселенцями ми усяке бачили. І я усвідомлюю, що не можу допомогти усім. Мусимо вибрати тих, кому це дійсно необхідно, — каже Інна.
Волонтерка говорить, що разом із командною вони півтора місяця розробляли критерії для мешканців Селиського шелетру.
— Перший з них — мешканці мають обов’язково бути із території або окупованої, або такої, де тепер ведуться воєнні дії, або їхній будинок зруйнований. Тобто, вони справді не мають свого житла. Тому нашими жителями не можуть бути жителі, скажімо, Києва та області, Житомира, Вінниці тощо, — пояснює вона.
Далі — люди мають обов’язково мати статус ВПО.
— У разі, якщо досі вони не зареєстровані, мусять зареєструватися при поселенні. І третій критерій — це поганий фінансовий стан, який не дозволяє забезпечити себе житлом станом на зараз. Це може бути спричинено хворобою, що не дає можливості заробляти, чи це, наприклад, мама з маленькими дітьми, яке доглядає за ними та не може собі дозволити працювати й винаймати житло.
Тому, пояснює Інна, й проводять ці інтерв’ю з кандидатами у мешканці шелтеру. Роблять це з холодним розумом, а тоді все ще раз обговорюють разом з командою і приймають рішення по кожному окремому кандидату.
Географія мешканців притулку — Схід та Південь України
Географія мешканців Селиського шелтеру — це переважно Донецька, Луганська, Харківська, Миколаївська і Запорізька області.
Серед них є люди, які вже влаштувалися на роботу — тут в селі або ж доїжджають в Хуст.
Є і пенсіонери, є мами з маленькими дітьми, які не можуть зараз працювати, бо доглядають за дітьми. Дехто працює онлайн, хтось — у нас в соціальній їдальні в “Ґелеті”, дехто навіть почав свою справу за допомогою партнерів з ЄС (один із жильців працює на млині та меле зерно для місцевих крафтових пекарень).
— Ми дуже хотіли, аби в шелтері були молоді сім’ї з дітками. Діти завжди приносять в дім радість, затишок. Дорослі можуть з ними гратися та згадувати своїх онуків, які зараз далеко в Європі. Це дає додаткові позитивні емоції, особливо літнім людям, — каже Інна Пригара.
У шелтері працюють також чотири наймані працівники — це адміністраторка, дві соціальні працівниці та бухгалтер. Усі решта — волонтери.
Адміністраторка слідкує за дотриманням правил та порядком у притулку. Соцпрацівники кажуть, що їхня робота — це консультування жильців для того, аби вони могли отримати державні послуги. Наприклад, документи в паспортному столі, РАГСах; допомога з пошуком лікаря, з медичною допомогою.
Правила шелтеру, або як вареники допомагають згуртуватися
В самому шелтері люди також мають дотримуватися певних правил — адже це спільний простір для життя.
У житлових кімнатах люди мешкають окремо сім’ями. Проте санвузли (ванна та туалети) спільного користування — тут п’ять туалетів та душів, також є туалет та душ для людей з інвалідністю. Також у спільному користуванні їдальня та кухня. Тобто, шелтер функціонує, як гуртожиток коридорного типу.
— Ми намагаємося зробити систему самоорганізації в шелтері — щодня є чергові, котрі відповідають за прибирання у шелтері. Вони прибирають усі загальні простори, — каже Лєра Заранко.
Також в шелтері є адміністраторка, це жінка з Сум, яка тут працює; вона розв’язує побутові проблеми з мешканцями, а також організовує дозвілля. Як правило, це майстер-класи з малювання, поробки своїми руками, а також — разом ліплять вареники та пельмені. Це помагає згуртуватися.
Адміністраторка шелтеру Оксана
Правила Селиського шелтеру розробляли, вивчаючи досвід притулків, які вже діють на Закарпатті.
— Наприклад, ми знаємо, що усі шелтери на ніч закриваються на ключ, тобто є якась комендантська година, до настання якої людям треба повернутися в притулок. Ми були проти цього, тому поставили кодовий замок. Так кожен вільний зайти та вийти з дому тоді, коли йому потрібно. Мешканців просимо не повідомляти код стороннім особам.
Також, кажуть волонтери, тут є час тиші — зранку та ввечері. Це потрібно, щоб поважати спокій літніх людей та режим маленьких діток.
Маємо генератор, але вмикаємо за необхідності, бо дорого
Цікавлюся, як позначається на житті притулку блекаут та сезонні застуди.
— У нас в правилах прописано, що коли хтось починає хворіти на ГРВІ чи ковід, то має самоізолюватися та лікуватися. Якщо важка форма ковіду чи сильна застуда, йому допомагають мешканці чи адміністраторка, викликають “швидку”. Але ми всі розуміємо, що якщо хтось хворіє — хворіють й інші, бо це приміщення, де одночасно проживає багато людей. Люди носять маски, за що ми їм дуже вдячні, але якщо хтось хворіє, хворіють й інші, — каже Лєра Заранко.
Інна Пригара додає, що недавно в шелтері встановили генератор — його періодично вмикають, коли довго нема світла.
— Але ми розуміємо, що це великі витрати, тому не можемо собі дозволити його вмикати постійно. Якщо вночі є світло і приміщення встигає прогрітися (бо у нас система опалення та водопостачання зв’язана з електрикою), тоді не вмикаємо у світлу пору доби. Вмикаємо його як правило для того, аби нагріти приміщення. Кухня у нас іще не готова повністю, там у нас стоїть газова плита з балоном. Незалежно від того, є світло чи ні, можна собі приготувати чай-каву, якусь швидку їжу.
Готуємо нові проєкти в селі, в яких люди зможуть працювати
Насамкінець питаю Лєру, як вони прощатимуться із жильцями, коли мине пів року. Адже тут є бабусі-пенсіонерки: вони навряд чи якось соціалізуються, а жити десь треба буде. Або молоді мами — немовлята за пів року не стануть дорослими настільки, щоб вони змогли працювати та винаймати житло.
— Ми це усе розуміємо, тому поки вони тут, намагаємося спланувати їхні подальші кроки. Маємо ідеї для кількох соціальних проєктів у Селищі, люди зможуть там працювати і заробляти кошти. Наприклад, теплиця — будуть вирощувати овочі. Або сушка — сушитимуть фрукти чи овочі на сухі борщі, — каже Лєра.
— Швейний цех, також — виробництво маскувальних сіток, — додає Інна. — Тобто, ми прагнемо не взяти під опіку 34 дорослих діток, за якими треба постійно доглядати, а дати їм можливість перевести дух та соціалізуватися. Щодо терміну в пів року — всім про це відомо, усі підписували договір і знають, що їм через пів року треба буде виїхати. У літніх людей є діти, які теж тут, на Закарпатті, і зараз влаштовуються на роботу та наймають житло. За пів року можна підшукати варіант житла, куди можна буде забрати батьків.
Підшукати притулок стає дедалі важче
Нині запитів на проживання у шелтері надходить багато.
— Люди виїжджають зі Сходу та Півдня, їм треба десь зупинитися, перевести дух. До нас пишуть зі Сходу — хочуть виїхати, бо у них немає світла, і дивуються, коли відповідаємо, що у нас тут теж немає світла. Дивують відповіді на кшталт: “Та у вас там має бути Париж!” — в сенсі, все має світитися. Відповідаємо, що Парижа в Україні зараз ніде нема.
У багатьох людей є стереотипи, що західні тилові області не потерпають від війни. Пояснюємо, що це не так.
Проблема в тому також, зазначають дівчата, що влада просить людей виїжджати в безпечні області, але власне механізму, куди ти маєш виїхати, як і де облаштуватися на новому місці, немає.
— Підшукати притулок в Україні зараз важко, бо, крім того, що місця заповнюються, постає питання з опаленням. Не всі будинки навіть у селах зараз під час блекаутів готові до ситуації — більшість переобладнані під електричне опалення, або ж це будинки з пічним опаленням, але нереально купити дрова, бо на них космічні ціни. Тонна брикетів, наприклад, коштує 14 тисяч — проти 4-х тисяч в минулий рік. Тому багато запитів на евакуацію, але по суті механізму розселення людей немає. З цим потрібно працювати краще на державному рівні, адже усі розуміють, що війна надовго, і за цей час людей, яким потрібен дах над головою, ставатиме ще більше.
Цей матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, яка реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії.
Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.
Тетяна Когутич спеціально для Varosh
Фото авторки
