Онука видатного закарпатського живописця, народного художника і заслуженого діяча мистецтв УРСР Антона Кашшая несподівано для самої себе і всіх знайомих продовжила справу свого знаменитого родича. Вже в дорослому віці після однієї неприємної події Ольга зайшла до дідової майстерні й несамовито взялася малювати.

В успіх її починання не вірили навіть найближчі родичі. Протягом наступних 15 років дівчина здобула професійну освіту, випрацювала власну манеру живопису, вступила до Всеукраїнської спілки художників, долучилася до численних спільних виставок й організувала персональні, а головне — пройшла гарт прізвищем Кашшай.

Тепер вже Олина майстерня потопає у яскравих квітах і живописних пейзажах. Її мольберт стоїть у тій же кімнаті й на тому ж місці, де колись працював Антон Михайлович. Художниця надзвичайно продуктивна, експериментує з техніками, займається особистим розвитком, а паралельно веде справу зі збереження пам’яті Антона Кашшая.

Ця розмова відбулась одного суботнього ранку за чашкою ароматної кави в будинку, який з 1954 року пахне художніми фарбами й зберігає дух одного із самобутніх митців яскравої зіркової плеяди Закарпатської школи живопису.

— Весняний день, понура погода, вихідний. Чи підходить ця комбінація обставин для того, щоб ти прийшла в майстерню і почала творити? 

— Саме за таких умов я і малюю. Це моя творча атмосфера, адже протягом тижня у мене є постійна державна робота, пов’язана із цифрами, економікою, тож тільки на вихідних я маю змогу повністю зануритися у творчий процес. Дощ, до речі, мене налаштовує на робочий лад. Тоді з’являється якийсь філософський настрій. У цей час особливі барви. Сонце їх заливає, а от похмура погода комфортна для очей, сприйняття кольорів.

 — Є якісь ритуали, які ти виконуєш, приступаючи до нового твору?

— Смачна кава. Дуже її люблю, навіть у гори беру термос. Аромат кави бадьорить і налаштовує на роботу.

— Не лякає порожнє біле полотно?

— Цей страх мав місце раніше і викликаний був невпевненістю у собі. З того часу я пройшла великий шлях і полюбила порожнє полотно, бо це початок чогось нового і невідомого.

Я не маю права бути гіршою. Маю бути інакшою, але достойною. Бути як мінімум цікавою

— Антон Кашшай у твоєму випадку – дар чи кара?

— Складне питання. Я дійсно народилася в родині видатного художника, обрала шлях дідуся. Звичайно, це задає певний рівень. Це значить, що я не маю права бути гіршою. Маю бути інакшою, але достойною. Бути як мінімум цікавою. Ще є розуміння того, що мій дідусь – величина, до якої неможливо ні дотягнутися, ні переграти. Але і не потрібно. Мій дідусь для мене – джерело нескінченного натхнення, але я змогла стати самостійною художницею. Бути онукою Антона Кашшая – величезний дар. Але, з іншого боку, ти завжди розумієш, що повинен бути у постійному розвитку, русі, йти великими кроками, читати, бачити, спілкуватися і ні в якому разі не зупинятися. Тому що випадеш і станеш нецікавим.

 — Якось під публікацією на одному із сайтів про твою виставку я прочитала кілька занадто критичних коментарів щодо твоєї творчості. Автори писали це інкогніто, не наважившись відкритися, але я тоді подумала, що такі слова можуть убити художника-початківця. Як ти це подолала?   

— У мене не опустилися руки, навпаки, саме такі коментарі дали поштовх до серії виставок. Навіть робила спільні експозиції свої і дідуся, щоб показати, що ми зовсім різні, що нас не потрібно порівнювати. Так склалося, що я його онука. Природно, що я дещо використовую з його письма. Це нормально, бо воно у мене в крові, я зростала на творчості Кашшая, все життя бачу його картини. Це мій старт, мої витоки. Але водночас я пішла іншою стежкою. Тому зараз до критики ставлюся спокійно. Неможливо всім подобатися.

Впевнена, що історія Антона Кашшая повинна жити, і її вестиму я

 — Коли не стало Антона Михайловича, тобі було всього 8 років. Це дуже рано, щоб чогось навчитися, перейняти від нього, але достатньо, щоб запам’ятати. Які твої найяскравіші спогади про діда? 

— Високий, статний, надзвичайно відкрита компанійська комунікабельна людина, готова завжди прийти на допомогу. Хороший організатор. Недарма багато років він очолював крайову Спілку художників, багато кого вів за собою.

Я все життя живу в його будинку. Він так само, як тепер я, працював у цій майстерні. На цьому ж місці зараз стоїть мольберт, тому це якесь намолене для мене місце. Світло тут так само падає, бо у нього все було продумано. Я часто заходила да цієї кімнати, сідала поруч, могла якісь собі картинки малювати.

 

Але зараз якісь дуже дивні речі відбуваються. Закарпатському відділенні Спілки художників України бувають спільні пленери. Збирається плеяда художників, які пам’ятають Кашшая, знають про нього набагато більше, ніж я, і ми дуже часто після завершення роботи сідаємо вечорами і про це згадуємо. Я дізнаюсь про свого дідуся через їхні розмови і впізнаю його, наче згадую. Це неможливо передати словами.

Цікавий факт: коли я тільки починала малювати, ми з подругою сідали в авто і їхали надихатися природою. Знаходили якусь живописну місцину, я ставала з мольбертом, поверталася додому і показувала роботу батьку. Він каже: десь я це вже бачив. Відкриває каталог і знаходить дідусеве фото на тому ж місці. Тобто я знаходила місця, які він обирав для малювання. Містика якась. І такого в моєму житті багато.

Це неможливо логічно пояснити. На мене виливається дуже великий потік інформації і це все треба осмислити. Мені здається, він зарано пішов, багато чого хотів допрацювати, але не встиг, і тепер якимось дивовижним чином цим тепер займаюсь я. Впевнена, що історія Антона Кашшая повинна жити і її вестиму я.

 — Хто тобі допомагає? Адже є й інші нащадки Антона Кашшая.

— В Антона Михайловича було три сини. Жоден із них не став художником. Наймолодший – мій батько Мирон. У мене є брат, він економіст. Двоє моїх дядьків уже померли. Середній син дідуся був лікарем. Його двоє дітей обрали ІТ-сферу і музику. Старший проживав у Києві. Його донька Ілона Кашшай – мистецтвознавиця. От з нею ми і намагаємося зібрати, систематизувати художню спадщину та архіви.

Головна задача – розкрити його особистість і зберегти пам’ять. Я вже включилася в цей процес, ми організовуємо виставки, збираємо інформацію. До речі, після першої масштабної виставки, надійшло багато відгуків. Люди телефонували, надсилали повідомлення з цілого світу – Америки, Канади, Німеччини, – ділилися своїми спогадами, надсилали спільні фото. Це надзвичайно чутливі моменти і з цього почалось моє колекціонування й збір архіву. Насправді зараз я розумію, яка це титанічна робота.

Мені хочеться дізнатися про дідуся все: куди їздив, з ким спілкувався. Ми вже налагодили співпрацю з кількома музеями, де знаходяться роботи Кашшая. Наприклад, в Торонто є постійно діюча експозиція, яка відкрилася ще за його життя. Там небагато, всього 8 робіт, але сам факт важливий. Мені хочеться пройти його шляхом, відвідати місця, де він бував, подивитися на те, на що дивився він.

— Зараз ми з тобою розмовляємо у його майстерні. Які з речей, які тут знаходяться, придбав Антон Михайлович?   

— Майже все, що ти тут бачиш, залишилося із тих часів. Дідусь збирав керамічні вази, гарні світильники, колекціонував оригінальні роботи зі скла, смальти, дерева. Ось дуже цінна старовинна річ – куделя XVII ст., яку йому хтось подарував. Навіть підпис зберігся.

Якісь речі він купував у людей, буваючи в селах на пленерах. Є ювілейні подарунки, як ось цей величезний, у людський зріст, пензлик до 60-річчя.

Крісло, на якому ти сидиш, теж його. Воно було у дуже поганому стані, тож я його відреставрувала і обтягнула. Стіл, меблева стінка. На жаль, не зберігся мольберт. Ніхто у той час не знав, що я візьмуся малювати, от його й віддали художникам. Дерев’яна стеля, кований світильник, який ми відновили. Не так давно старий знайомий дідуся приніс його старі фарби. Уявляєш, вони повернулися до мене. Іноді я по мікрограмах їх використовую у якихось особливих роботах, тому що це дуже сильний фантастичний пігмент. З одягу збереглася тільки кофтина, у яку він одягнутий на цьому фото на стіні. Ще є багато фотографій. Усі я відцифрувала.

 

 — Кашшай – один із найфілігранніших закарпатських живописців. Його почерк впізнається, роботи виділяються і запам’ятовуються. Що ти тепер, вже сама професійна художниця, можеш сказати про його творчість? 

— Для мене він, у першу чергу, не класичний художник, а новатор, авангардист. У нього є роботи, абсолютно нехарактерні тому періоду. Він був набагато років попереду, актуальний зараз і залишатиметься таким надалі. Його творчість просякнута захопленням Карпатами. Цьому є підґрунтя – його батько, мій прадід, був лісником і сам іноді малював етюди. Вони часто вдвох ходили в гори, тоді він і прищепив своєму сину любов до природи і мистецтва, відчуття краси. Згодом пішов вчитися у публічну школу, де уроки вів Йосип Бокшай.

 — Ти могла б виділити три різножанрові роботи Кашшая і охарактеризувати їх?

— Це доволі складно зробити, бо я багатьма картинами захоплена, але добре, я спробую.

«Натюрморт», 1967 р. У цій роботі прослідковується вплив А. Ерделі. Манера письма не є класичною закарпатською, тут трохи впізнається харківська школа. Робота глибока, зроблена широкими мазками. До речі, їх я для себе перейняла. Явно проглядається дивізіонізм – живописна техніка, заснована на науковій теорії про світло: яскраві мазки, контрасти світлого і глибокої сажі. Це дуже красиво виглядає і сприймається.

Тут квіти, пензлики, фігурка коника – все разом створює гармонійну композицію. До речі, картина творчо переспівує натюрморт А.Ерделі 1952 року. На полотні Кашшая – майже паралельні предмети, кольори, прийоми. Навіть фігурка коника на такій же дзеркальній поверхні. Тут багато натяків і послань нам і самому Адальберту Михайловичу.

«Норвегія», 1966 р. У радянські часи Антон Кашшай був одним із небагатьох тодішніх художників, які мали змогу бувати закордоном, відвідувати музеї, знайомитися із зарубіжним мистецтвом. Його творчі поїздки були плідні, він привіз багато незвичних на той час робіт. Ця картина дуже авангардна й надзвичайно актуальна сьогодні. Дещо абстрактна, графічна.

Потужна кольорова гама, сильно грають півтони. Водночас вона дуже легка. Це заворожує. Треба було бути дуже сміливим, щоб робити такі авангардні речі.

«Зима», кінець 60-х. Теж одна з улюблених. Це вже чітка впізнавана манера Кашшая, його авторська техніка, складна кольорова гама – тепла і холодна водночас. Дуже динамічна робота. Ефект руху досягається завдяки тому, що вся композиція, весь сюжет закручений в коло. Це характерно для його картин 70-х років. Дивись, все кружляє: і будинки, і дорога, і дерева. Все складно і просто водночас. Фантастично.

Того дня я прийшла до цієї майстерні, вибрала старі порожні полотна, дістала фарби, почала малювати і не могла зупинитися

 — Ти дещо повторила шлях і біографію Антона Михайловича, тому що він не відразу став художником, будучи фінансистом, і ти також – юрист зі спеціальністю «Соціальна робота, практична психологія», працюєш в економічній сфері. І раптом аж у 25-річному віці починаєш малювати. Що тоді трапилося? Розкажи про цей випадок.   

— 3 серпня 2008 року сталася гучна крадіжка у обласному художньому музеї. Викрали десятки картин корифеїв закарпатського живопису і серед них одну роботу Антона Кашшая. Я була вражена цим випадком. Тоді я подумала, що якщо так взяли і вкрали такі роботи, їх більше не буде, тому що ніхто ніколи нічого подібного більше не створить. Того дня я прийшла до цієї майстерні, вибрала старі порожні полотна, дістала фарби, почала малювати і не могла зупинитися. Змішувала палітру, експериментувала з барвами, наносила на полотно, замальовувала і знову наносила.

Так тривало рік. Я ні в кого не вчилася, не брала ніякі уроки – просто стояла і малювала без зупину. Це було дуже непрофесійно, але образи, емоції просилися назовні і я вчилася їх віддавати. Вони просто вихлюпувалися на полотно. Рік виявився надзвичайно продуктивним, я практично не виходила з майстерні весь вільний від основної роботи час. Це були натюрморти і пейзажі. Через рік я зробила свою першу виставку у невеличкій виставковій залі в Ужгороді, де представила близько 30 робіт. Експозицію відкривав Петро Свалявчик, прийшли Петро Шолтес, Борис Кузьма – всі ті, з ким я майже все життя знайома. Вони підтримали мене і додали впевненості.

 —А що з тією музейною роботою врешті? 

— Її знайшов Інтерпол і вона повернулася до музею. Це відомий шикарний пейзаж Антона Кашшая «Ліс».

 — Першими глядачами твоїх робіт є батьки. Вони відразу підтримали твоє несподіване починання? 

— Що ти, саме вони і є моїми найбільшими критиками. У першу чергу мені довелося завоювати довіру своєї сім’ї і це був найскладніший момент. Адже вони все життя бачили дуже якісний, світового рівня живопис, і тут я починаю робити свої смішні картинки. Їм це було складно сприйняти. Ставилися терпимо, але захвату я не бачила. Батько взагалі вважав, що я занадто смілива.

Кожен, хто хоче чогось домогтися, повинен горіти, і цей вогонь у мене був    

 — Коли ти зрозуміла, що тобі потрібна професійна освіта?

— Практично відразу. Найближчої ж вступної кампанії я подала документи і вступила до Закарпатського художнього інституту. Обрала заочну форму навчання, але вона виявилася дуже непростою, ми майже що два місяці складали сесії. Заняття вели Іван Дідик, Петро Свалявчик, Борис Кузьма.

Довелося починати з нуля, азів – композиції, кольорознавства, хоча, до речі, колір я вже комбінувала інтуїтивно добре. А от із композицією, світло-тінню потрібно було попрацювати. Паралельно я почала багато читати спеціалізованої літератури, вивчати світове мистецтво, відвідувати музеї. Звідти черпала знання, енергію і натхнення. Все це поєднувала і пробувала передавати на полотні. Тішуся тому, що мені вистачало допитливості. Кожен, хто хоче чогось домогтися, повинен горіти, і цей вогонь у мене був.

 — Ти мала амбітні плани щодо своєї творчості?

— Мені хотілося рости й розвиватися. Загартувала мене праця в іншій сфері – комерційних економічних структурах. Тому я не здалася після критики. Я розуміла, що якщо люди не залишаються байдужими до моєї творчості, то треба йти далі і вдосконалюватися. Крім того, я сама до себе надзвичайно критична і хотіла ставати дедалі кращою. Бачила недопрацювання, часто замальовувала роботи, але на їх місці з’являлися нові, щоразу кращі.

— Тобто серед усього цього розмаїття, де ми зараз сидимо, є роботи, під якими інший шар, інша картина? Рання Ольга Кашшай?

— Так, і їх дуже багато. Це тепер я вже можу відкласти роботу і повернутися до неї через місяць – пів року, коли до неї дозрієш, побачиш помилки, зможеш їх виправити. А тоді багато класних тем я просто замальовувала і повторити їх неможливо.

 — Яку з перших виставок вважаєш знаковою?  

— Це конкурсна виставка в Києві, коли я прийняла рішення вступати до Всеукраїнської спілки художників України. Згідно з умовами, протягом 10-ти років потрібно взяти участь у таких творчих іспитах. Що більше твоїх робіт відберуть, то більше шансів вступити до спілки.

І от батько допомагає мені скласти картини, щоб я могла їх представити. Я беру попід руки 8 робіт, сідаю на потяг, приїжджаю вранці о 7.40 до Києва. Центральний Будинок художника знаходиться близько від вокзалу.

Приходжу, дивлюся і мало не млію: там вся Україна, художники вантажними авто привозять величезні монументальні полотна. Харківська, Кримська школи – і тут я така зі своїми вісьмома картинами. Хвилювалася неймовірно. Але комісія все оглянула і оголосила вердикт: ви пройшли.

Їм сподобалася пастель «Копиці» на традиційну закарпатську тематику, виконана в моїй особливій техніці. Я ще довго стояла і намагалася осмислити, що відбулося. Відтоді я зрозуміла, що є сенс рухатися далі.

Вдруге я боялася ще більше, тому що вже знала, на що йду. Але жодного разу з того першого конкурсу мені не відмовили. І таким чином у 2017 році я ступила до Всеукраїнської спілки художників.

 — Тебе часто питають: це ви раптом родичка не того Кашшая, що …?

— Все життя (сміється, – авт.)

— Відоме прізвище давало тобі якісь преференції, було квитком, який відчиняв потрібні двері?

— Навпаки, це було перевіркою, поштовхом довести, що мої роботи також варті уваги і без прізвища дідуся. Мені потрібно було весь час дбати про те, щоб я була інакшою, щоб не повторюватися, не бути схожою, але водночас стати гідною прізвища.

— У мене складається враження, що і доля, і люди навколо тебе весь час випробовують.

— Так і є, але я вже звикла до цього. Ще одним із випробувань були наші закарпатські пленери. На них збираються досвідчені художники, які вже багато вміють, знайшли себе, їх творчість визнали. І тут я. Перший такий пленер був на Чорній Горі у Виноградові. Я страшенно хвилювалася. Окрім наших, там були митці з-за кордону. Пригадую, що у тій компанії були вже покійні художники Іван Бровді і Юрій Боднар, а також Володимир Микита. Вони всі згадували дідуся, підбадьорювали мене.

Цікаво те, що колись Антон Кашшай їх учив і передавав свої знання, а тепер з ними його внучка. І тепер вже у мене є можливість від них щось почерпнути. Така ось естафета поколінь. Треба віддати належне: вони делікатно мене поправляли, вчили, наставляли. І я безмежно їм за це вдячна. Побачити їх в роботі було для мене великою наукою.

Мабуть, тепер найбільш усвідомлений період у моєму мистецькому житті, адже я знаю, що моя творчість повинна розвиватись

— Що зараз у тебе за період? Де ти і куди рухаєшся?

— Все розвивається доволі динамічно. Коли я стала на цей шлях, раптом відкрилося дуже багато доріг. Є запрошення, буде багато виставок, світ цікавиться і це дає додаткову мотивацію. Мабуть тепер найбільш усвідомлений період у моєму мистецькому житті, адже я знаю, що моя творчість повинна розвиватись. Паралельно повинна жити творчість мого дідуся. Я розумію відповідальність за ці два напрямки і усвідомлюю, що потрібно зробити дуже багато. І я буду над цим працювати.

 — Яка ти за характером? Яка риса проявляється найбільше?

— Так само, як у творчості, у мене є два паралельні життя, дві переплетені долі – моя і Антона Кашшая. Так само в мені співіснують 2 характери. Я можу бути імпульсивною, але і врівноваженою. Колись запальною, а потім спокійною, вдумливою. Одне життя у мене побутове, буденне, прагматичне – це що стосується основної роботи. Водночас активно проходить і творче життя – поїздки, пленери, виставки, комунікація з митцями.

Я фаталістка. Розумію, що нічого випадкового в житті не відбувається. Всьому є причина і наслідок.

Ще я надзвичайно відповідальна, на мене можна покластися.

— Ти малюєш уже 15 років, у тебе було 10 персональних виставок. Скільки разів і яким чином протягом цього часу змінювалася твоя творча манера?

— Напевно, разів 5. Від реалізму, традиційного закарпатського живопису я перейшла до більш сучасного мистецтва, яке зрозуміле далеко за межами України. Мене прекрасно сприймають закордоном, хоча закарпатська манера залишиться у серці назавжди і я завжди її дотримуватимусь. Зараз в роботі серія традиційних місцевих овочів – гарбузи, перці. Ще в натюрмортах будуть наші хустки і куделі. Словом, чекай на гарну виставку.

Щодо техніки, то комбіную рисунок, від пензля я перейшла до мастихіну. Часто буває, що починаю пензлем, а потім мастихіном додаю фактури.

Не так давно, у 2022 році, я брала участь у черговому пленері, який також вважаю знаковим для себе. Він проходив у Дубках під Ужгородом. Ми працювали переважно з жінками-художницями. Особливо енергетично близькими мені були Наталія Сіма-Павлишин і Тетяна Мучичка. Розмовляли, вони багато чого пояснювали мені в технічних моментах. Там я створила роботу, з якої почався новий етап у моїй творчості – більш м’який. Поглянь, ось ці троянди вже не такі, як ось ці. Хоча я люблю і попередню свою техніку – крикливу, яскраву, мозаїчну, скульптурну.

Напрацювала техніки, довіряю інтуїції, розумію, що мій смак і знання, доведуть мене до того, що це буде зроблено добре. А якщо ні, то значить буде добре поґрунтоване полотно, на якому згодом з’явиться інша картина (сміється – авт.).

Художник повинен бути емоційним, бо порожнеча породжує порожнечу

— Ти не ображаєшся, коли твої роботи називають жіночними, гламурними?

— Ні, це моя натура, моя душа. Я не зможу видавати щось інше, крім того, що є в мені. Жіночий світ дуже глибокий і його варто досліджувати. В кожну роботу я вкладаю емоцію, яку пропустила крізь себе. Художник повинен бути емоційним, бо порожнеча породжує порожнечу. А якщо ти проживаєш картину, це відображається потім у ній. Навіть коли просто сидиш на березі річки і споглядаєш, як грає вода, потім глядач відчує мій стан у цей момент. І це моя історія.

— Скільки часу витрачаєш на одну роботу?

— У середньому 2 місяці.

 — Художнику варто чекати на музу, чи потрібно працювати навіть за відсутності натхнення?

— Із самого початку я вважала, що іти в майстерню потрібно виключно тоді, коли у тебе хороший настрій, усі зірки склалися і ти щаслива. Але з роками я дійшла висновку, що професійний художник в собі це бажання викликає самостійно. Кожен черпає для себе натхнення з різних речей. Я, наприклад, приходжу сюди з чашкою кави, відчуваю аромат розчинників – і все, поринаю в інший світ, починаю творити. До речі, творчий процес не припиняється і коли ти спиш чи займаєшся іншими справами, тому що постійно обмірковуєш сюжети, ловиш і фіксуєш моменти. Це безперервний процес. До речі, я майже ніколи не ходжу з етюдником, все роблю з пам’яті. Це може бути емоція, яку у мене щось викликало або сонячний зайчик на будівлі. Запам’ятовую відтінок і потім його відтворюю.

 — Де можна зустріти твої роботи?

— Багато у приватних українських збірках і за кордоном – оселях, офісах. Найбільш віддалені місця – це Велика Британія, Нідерланди, США, були аукціони в Словаччині. Іноді мені приємно бувати у якомусь приміщенні і несподівано побачити свою картину. Або хтось із знайомих надсилає звідкись фото і пише, що впізнав мою роботу.

Є полотна в музеях України – Ужгороді, Рівному, Києві. Була робота в художньому музеї імені Куїнджі в Маріуполі, але на початку повномасштабної війни туди влучила ракета, будівля повністю зруйнована і доля експонатів наразі не відома …

 — Як ти емоційно переживала події війни? Як вдається зараз займатися творчістю, якщо новини наповнені трагічними звістками?

Перші 2 місяці був шок, стан був критично важкий, не те що творити – дихати було неможливо, бо не було зрозуміло, куди це все може повернутися. Потім ми з художниками почали об’єднувалися, волонтерити, допомагати ЗСУ. Багато картин було продано на різних благодійних аукціонах. У цьому з’явився сенс і треба було більше працювати, щоб більше допомагати Збройним Силам. Я зрозуміла, що мистецтво може приносити фізичну і практичну користь. Це мене повернуло до майстерні. Зараз я навчилася абстрагуватися, перемикатися і таким чином продовжувати жити й займатися творчістю. Попереду багато роботи, нових доріг – треба все встигнути.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Каріна Асад