Для цього інтерв’ю ми зустрілися з пані Оленою та її чоловіком морозного ранку, о 8.00, на місцевому стадіоні. До цього була перспектива записувати матеріал о 6.30. Мені, як людині, яка звикла (насправді – ні) до режиму спортсменів, це не видалося дивним, а от фотограф могла отримати стрес.
Олена Тодорова – лікар-педіатр у Credoclinic, а також – мама, бабуся і спортсменка, яка активно бере участь у бігових змаганнях. Все би нічого, але в спорт пані Олена прийшла тільки чотири роки тому, відтоді випробувала себе на довгих дистанціях у горах (21,24км), а також – у напівмарафонах (21км). Спортсменка майже щоразу займає призові місця у своїй категорії, наразі бігає по 6-7 годин на тиждень, а це 70-80 км на швидкостях, які ще треба постаратися наздогнати.
— Пані Олено, а ви пам’ятаєте, коли і за яких умов з вами сталася перша пробіжка?
— Це було не так давно. Кінець жовтня 2017 року. Мій чоловік багато бігав і деколи мене це дуже дратувало. У нас були певні складні сімейні обставини, була важко хвора мама чоловіка і весь догляд лягав на мої плечі. Я потребувала розвантаження. І в один день я прийшла з роботи і подумала: мені потрібно щось зробити, бо в мене поїде дах. І я перевдяглася і побігла. Це були мої перші в житті 4 бігові кілометри. Тоді я відчула величезне полегшення, з мене ніби впав тягар довгих років. Спочатку чоловік поставився до цього скептично, несерйозно. А мені сподобалось, я була наполеглива. Щодня я виходила на 30-60 хв. на пробіжку – це була моя розрада. І тоді чоловік сказав мені: «Стоп! Я бачу, що ти невгамовна, але в тих кросівках, що ти займаєшся – бігати не можна». Так у мене з’явилися перші бігові кросівки.
А 1 січня 2018 року я пробігла свою першу в житті 10-ку. І це затягло мене, я ставила собі нові виклики і йшла до них. На 8 березня Саша П’ятаков, Оксана Диба, Діма Трибунський та мій чоловік бігали “Два замки” (Ужгородський замок – Невицький замок – Ужгородський замок) – це 30км. І тоді Оксана дуже мене змотивувала, я подумала: от вона може пробігти 30 км, а я – чому ні?!. І мені захотілося подолати хоча би половину дистанції. І в квітні “U-Run” організували аналогічний забіг і я тоді вперше від Невицького до Ужгорода подолала свою 15-ку.
— А близькі люди як ставляться до вашого захоплення?
— У мене є доросла донька і внучки. У моєї дочки– своя фітнес-студія, зять займається волейболом. У нас така спортивна сім’я. Вони нормально ставляться до активного способу життя, але про наші довготривалі забіги по горах кажуть, що ми крейзі. Подруг у мене немає. Мама моя – категорично проти, щоби ми бігали, вона вважає, що в такому віці потрібно вести більш розмірений спосіб життя, як вона каже: радіти життю і берегти своє здоров’я. Але мені здається, що якщо засяду вдома, то я не буду щаслива і здорова. Мені 55 років і поки я рухаюся і бігаю, я здорова. Коли в мене були певні обставини, травми, я тимчасово не займалася і, відповідно, гірше почувалася. У мене є хронічні проблеми зі здоров’ям і зараз їх просто не помічаю.
— Розкажіть про вашу роботу, з дітьми важко працювати? У чому найбільша складність?
— Колись я працювала в селі і за сумісництвом, “добровільно-примусово”, чергувала вночі на “швидкій”. Це от стресова робота. Дуже стресова. Але я була молода, мені було цікаво і я не помічала цього. Вдень у мене були: пологовий будинок, дитячий стаціонар, прийом у поліклініці, а вночі – чергування на швидкій. Бувало й таке, що я і по дві доби на роботі була. Маленька дитина – вдома з бабусею. Але то все молодість, зараз я не витримала би такий темп та й не хочу.
Тепер я працюю лікарем-педіатром у приватній клініці. З дітками значно простіше працювати, ніж із дорослими. Важко тільки озвучувати складні діагнози. Мені доводилось казати батькам неприємні речі, і були ті, хто засуджував мене за це і приписував мені жорсткість і відсутність милосердя. А я вважаю, що якщо є невиліковний діагноз, батьки мають право це знати. І так ставитись до своєї дитинки і влаштувати спосіб життя, щоби дати їй максимальну любов – і тим самим зробити час, відведений їм, щасливим. Потрібно прийняти волю Божу, не завжди стається так, як ми того хочемо. Мені це було дуже складно. Може, в такі моменти мені найбільше хочеться бігти.
— А що відчуваєте під час пробіжки? Опишіть свої емоції
— Якщо мені важко, якщо мені щось болить – я одягаюся і йду на пробіжку. Буває, що я починаю бігти і мені не йде: десь ниють суглоби, тягне спина, проявляються старі травми, але десь на 4-му км мені стає легко, я як пушинка. Думки атакують мене на початку пробіжки, я розкладаю їх по полицям, а далі – відпочиваю, ні про що не думаю. Буває, біжу повільно, буває – прискорююсь, люблю починати дуже повільно, а потім прискоритись. За це “дістаю по шапці” від чоловіка, бо якщо є час на відновлення, то це має бути відновлення, але мене “пре”. Я можу 10-ку почати по 7, 6.30, а закінчити – 4.30(хв за км). Такий у мене темперамент. Хоча, в житті я геть не така характерна як у спорті. Але – цілеспрямована, якщо в мене є мета – я впевнено йду до неї. Наприклад, у мене була мрія – забратися на гору Синай (2 285 м ). Здавалося би, ну як я потраплю в Єгипет і піду на цю гору, це ж зовсім нестандартний туристичний маршрут. Але цього року, 8 березня, я зустріла сонце а горі Синай.
— Ви могли би бігати 5-10 км собі в задоволення, але виконуєте великі бігові плани, їздите на змагання. Чого варті тільки трейли. Ви замислювалися про місію змагань у своєму житті?
— Я бігаю точно не за медалькою, я випробовую себе. І отримую задоволення та незрівнянні емоції. Коли перший раз забігла на Гимбу, ми тоді, до речі, разом із вами бігли, в мене такий був захват: такий простір, ти одна стоїш серед цієї свободи, я розставила руки, вітер в обличчя – незабутній адреналін.
Щоразу на змаганнях мені хочеться перевершити себе. Інакше навіщо це все? Я маю можливість займатися у фітнес-клубі хоч щодня, але мені це не в кайф, я хочу пробувати щось, що за рамками, я хочу бути ще молодою і бути серед молодих. Якщо мені за 50 – це не значить, що єдине, на що я здатна – це сидіти вдома, пекти тістечка і доглядати внуків.
Мені подобається ставити собі виклики, наприклад, у Львові, під час забігу 21 км, у мене була мета вибігти з 1 год 56хв, і я вибігла. Я стала за пейсмекерами (люди, які задають темп на змаганнях) і просила: «Хлопці, проведіть мене». А вони переконували, що я і так пробіжу. І що думаєте? Я залишила їх позаду. Мене дуже надихає, коли біжиш і відчуваєш, що можеш трішки більше, і чого таїти, коли бачу, що позаду залишаю молодих людей, відчуваю драйв і мотивацію бігти ще скоріше. Ось для чого мені всі ці змагання.
— А як думаєте, аматорський спорт – це про здоров’я чи перемогу над собою? Якщо про здоров’я, то як у цю концепцію вписуються спортивні травми? А якщо про перемогу над собою, то чому він аматорський? Це ж в такому разі спорт високих досягнень
— Можна тренуватися і не отримувати травми, якщо робити все з розумом і дотримуватись рекомендацій тренера. Але якщо ви такий зірвиголова, як я, то й травми вам у бонус будуть. Я не розмежовую любительський і професійний спорт. Бо якщо ти просто вийшов пробігся і зайшов – це не спорт, це фізкультура. А якщо ти ставиш собі якісь цілі і йдеш до них , ти – спортсмен. Якщо не можеш, то йдеш в “групу здоров’я”, як каже мій чоловік, але це вже не спорт. Інколи ми бігаємо в гори і я нию: «Ми ще довго будемо вверх бігти?!». А він відповідає: «Якщо тобі важко, то сиди вдома. Займайся дітьми і випікай тісто, а якщо ти хочеш бігти “Чорногору” (змагання з бігу по горам) то біжи і мовчи». Тоді я так і роблю: біжу і мовчу.
З чоловіком Олександром.
— Мені складно віриться, що Олександр Васильович буває з вами такий строгий. Навпаки, складається враження, що між вами дуже трепетні стосунки. Так завжди було?
— Уявляєте, він зареєстрував мене на “Карпатію” (змагання з бігу по горам), не за прізвищем та іменем, як це роблять, а як Сонечко, і в мене на номері замість імені було “Сонечко”. Я тоді була на нього дуже зла, думала, що з мене будуть сміятись. Але цього не сталось.
Звісно, що наші відносини змінилися, ми стали більше часу проводити разом, у нас спільні теми. Раніше я взагалі не розуміла його 100 пар кросівок, а тепер і в мене стільки стоїть. Ми однозначно стали ближчими. І він є мотиватором для мене. Купує мені спортивне екіпірування. Я собі нічого не купую зі спортивного одягу, все він замовляє і робить мені такі сюрпризи. І мені це дуже приємно.
— А ви хвилюєтеся за чоловіка, коли він бігає, чи маєте впевненість у його фізичній формі і здоровому глузді?
— Я дуже хвилююся за Олександра. Він часто бігає далеко в горах, коли я на роботі, і якщо немає покриття і я не можу відслідкувати його трек, то починаю переживати. Щось трапиться і я не буду знати, де його знайти. Коли його довго немає, я відчуваю тремор. У Міхайловцах він біг марафон (42,195км) і був уже час, коли він мав фінішувати, а його нема, я розумію, що щось трапилось. Так і було, він переборщив із магнезією і його схопив жовчний міхур, була печінкова коліка під час дистанції і він зупинився. Він фінішував із хорошим часом, але ніякий. Я за себе стільки не хвилююся, бо я, якщо не зможу, то прогуляюся, а він такий, що буде долати.
— Що відчуваєте на старті змагань, на дистанції і на фініші? У вас бувають “стіни”, ейфорія бігуна?
— Я спокійна на старті. Не ставлю собі захмарних цілей. Просто хочу бути трішки швидша як минулого разу. Ну і присутній мандраж стосовно здоров’я: боюся, щоби нічого ніде не заклинило, мені вже не 25 років і я хвилююся за цей момент.
На дистанції я ще жодного разу не відчувала “стіни” і жодного разу не хотілося зійти. Можливо, тому, що не вимагаю від себе надто великих результатів. І протягом дистанції я не дивлюся на годинник, не контролюю кілометри, які я подолала і які ще треба пробігти до фінішу. Орієнтуюся тільки за простором і коли відчуваю, що залишається небагато, починаю прискорюватися. На фініші я відчуваю полегшення і короткочасну ейфорію бігуна. Я досить спокійно сприймаю свої перемоги, ніби так і має бути.
— Давайте поговоримо про перемоги і поразки, про найяскравіші змагання та ті, які розчарували
— Мій напівмарафон в Кошицях став для мене найяскравішим забігом. Це було щось таке вав. Мені дуже сподобалася організація, підтримка людей на дистанції та й сам забіг. Мене тоді, до речі, ніхто не зустрічав. Я була одна й просто бігла й отримувала задоволення. Уявляєте моє здивування, коли на фініші в чужій країні мене обіймає і цілує абсолютно незнайома людина – учасниця зі Словаччини, на 10 років молодша за мене, яка трималася за мною всю дистанцію. Виявилось, що я провела її і вона зробила дуже хороший результат. І я тоді бігала тільки перший рік.
Найбільше розчарувалася на “Чорногорі”. Я планувала завершити дистанцію 24 км за 4 години. Склалося так, що до забігу я 10 днів не тренувалася через перелом пальця. І коли я забігла на Петрос, відчула сильний біль в коліні. У мене розвився бурсіт. Завершила я дистанцію на знеболювальних і за дві секунди до позначки “5 годин”. Це не зовсім те, на що я розраховувала. Крім того, на дистанції нас було троє моєї вікової категорії: одна з учасниць зійшла, я прибігла перша з відривом від другої у півтори години. І мене тоді трішки здивувало ставлення до нашої вікової категорії, видно було, що це свято для молодих і професіоналів, а ми відчували якусь байдужість. На нагородженні не було навіть кому нас сфотографувати. За кордоном, у першу чергу, відзначають старших учасників, я вважаю, що це справедливо, адже таку дистанцію в нашому віці важко навіть пройти, не те, щоб пробігти. Тому цього року в мене великі плани на “Чорногору”.
— Ваша найзухваліша бігова мрія?
— Я хочу пробігти марафон. Не знаю коли, але дуже хочу.
— Чи є у вас якісь особливі речі у біговому рюкзаку на змаганнях, окрім тих, які заявлені організаторами як обов’язкові?
— Я маю два обереги: один браслет мені зробила внучка, і маю хустинку святого Шарбеля, він захищає від хвороб, я завжди прикріплюю її до номера.
5 порад для яскравого життя від Олени Тодорової
- Рух – це здоров’я.
- Мрії збуваються.
- Любити і балувати себе.
- Ставити собі цілі і завжди трішки піднімати планку.
- І якщо ви хочете бігати – вибирайте тільки професійну екіпіровку, бо від цього залежить ваше здоров’я.
Олеся Смирнова, спеціально для Varosh
Фото: Станіслава Пожо
