Третій випуск нашого спільного спецпроєкту з Наталкою Головей – про Тамару Готру, яка займається кількома бізнесами – це заклади “Apriori”, “УнгварЪскій”, “Grill Dvir”. А ще вона мама трьох дітей, яка встигає також займатися соціальними проєктами.
Що таке Go Girl – погляньте тут: GO GIRL project: про сильних і стильних жінок, які мотивують
Наші дві перші героїні:
- Go Girl: Тетяна Барна, засновниця мережі Fashionista
- Go Girl: Наталія Янцо, засновниця “Майстерні Свят”, підприємиця
Далі – розмова двох дівчат – Наталії і Тамари.
— Розкажи про свою родину, звідки ти?
— Я корінна ужгородка, знаю навіть історію мого народження: пологовий був там, де тепер обласна лікарня. З першого дня вагітності та всі 9 місяців мама лежала зі мною в лікарні, а тато кожного дня тричі приносив до вікна їжу для мами, яку сам готував, я навіть знаю, котре саме вікно. Для мене це як казкова історія, де я – головна героїня.
Я одна в сім‘ї, саме через це я завжди знала, що в мене буде багато дітей, бо мені дуже не вистачало брата чи сестри, і я завжди заздрила своїм друзям, у яких вони були.
— Розкажи про одну зі своїх дитячих мрій – про гімназію. Як вона вплинула на твоє життя?
— Для мене це казкова історія про те, що якщо дуже сильно чогось бажаєш – весь всесвіт буде тобі в цьому допомагати. Не скажу, що я хотіла бути моделлю або бути кимось, або я навіть не скажу, що зараз живу життям, про яке колись мріяла. Все заключається в іншому.
Я з простої сім’ї, моя перша мрія була – перевестися в іншу школу, вступити в гімназію. Я вчилася у восьмій школі, для мене вона була проблемною, мене там часто ображали та били. А коли я проходила повз гімназію – бачила ідеальну картинку – всі такі чистенькі та культурні. У неї був імідж і вступити туди було нереально.
На той час там були дві категорії дітей: або дуже багаті, або дуже розумні, а я не відносилась ні до одних, ні до других, та в мене було величезне бажання. Я підняла це питання вдома і пам’ятаю, як мама була категорично проти, а тато підтримав, він почав мені допомагати.
Восьма школа була російськомовною, гімназія – україномовна. Щоби вступити до гімназії, потрібно було здати два іспити з математики та української мови, а я російськомовна до “мозга костей”. Та й математика і я – це як я і балет (взагалі несумісні), хоча все, що стосується бізнесу, я прекрасно рахую. Пам’ятаю, як готувалася, вчилася, у результаті, математику здала на 5, а от із диктантом із української мови було все дуже складно, я ще довго пам’ятала, які помилки зробила. Мені було так соромно, але на той момент українська мова для мене була як данська зараз. Але чомусь вони мене взяли. І я вступила. У 7-му класі взимку я почала вчитись в гімназії.
Я просто так гостро хотіла туди потрапити, що проїла татові всі вуха, потім на всі мої батьківські збори ходив саме тато, маму побачили вже на випускному. Тато мене підтримував завжди і, як кажуть, здається, за Фрейдом: якщо в дівчинки все складеться з батьком – у неї складеться і з чоловіком.
Мені дуже пощастило в гімназії із класним керівником, напевно, це так мало бути, в нас була неймовірно класна жінка Надія Адамівна. Завдяки їй моє коло найближчих друзів по сьогоднішній день – це мої однокласниці. У 2022 році буде 20 років, як ми закінчили школу, і 20 років ми дружимо, такого я більше не знаю – і це заслуга Надії Адамівни. І саме Надія Адамівна і була ключовою особою, яка підштовхнула мене до модельної сфери.
— Як ти потрапила в модельну сферу?
— У нас був конкурс “Міс гімназії”, на той момент це була подія, про яку писали в газетах, і пам’ятаю, як Надія Адамівна прийшла і каже: «9-й клас, дівчата, в нас буде конкурс “Міс гімназії” і я прийшла до рішення, що ви всі красиві і всі будете брати участь».
У нас був хіміко-біологічний клас С, де, в принципі, було мало дівчат, тому більшість пішли на Міс. Якби Надія Адамівна не запропонувала, я сама не наважилася би туди піти. Пам’ятаю як вона казала: «Це може бути твій шанс».
У результаті я пішла на Міс і перемогла, а головним призом було навчання в модельній школі L-Models, керівником була Зоряна Зінов’єва.
Я пішла на це навчання: була акторська майстерність, дефіле, етикет, групи були невеликі.
По закінченню школи вибирають пару дівчат, які їдуть в Київ і мають змогу підписати контракт із основним агентством.
Ми поїхали вдвох: я і Віка, Віка була з Вилок, Виноградівського району, а я – з Нового району, нам було десь по 14 років, я трохи старша. Ми приїхали в Київ і так вийшло, що в той день був кастинг на Японію. Ми не їхали туди з надією або думкою, що щось вийде. Я не переживала напевно через те, що не до кінця розуміла, що це таке, і плюс мені було просто цікаво! Мій девіз – це розібратись в дорозі. Всі свої найбільші страхи я долаю саме так: ще ніхто від цього не вмирав і я не вмру. А проблеми вирішимо в процесі.
Коли ми туди прийшли, там була тьма дівчат з усієї України. Всі такі кицьки, розкішне волосся, купальники, і ми з Вікою такі “нікого не знаю”. І тут кастинг: нам дали номери, ми в цих купальниках, з синіми ногами, заходимо в кімнату.
І тоді з того великого кастингу відібрали тільки мене одну. Я пам’ятаю і склад, і імена, бо для мене це все було неймовірно, де я і де Японія. Це був шок, мене ніхто не знав, я нікого не знала, було багато дівчат, які ходили на ці кастинги з року в рік, а зі мною нема ніякого контракту, хто я, звідки приїхала, дівчинка із Західної України.
Пам’ятаю, як по приїзді мама принесла мені книжку про Японію, бо тоді ще не було програм із Комаровським, а Ургант і Познер ще не почали своє шоу.
І з того моменту все закрутилось: мені треба було підписувати контракти, робити тести, фотографії, робочу візу, дозвіл від батьків, навіть їздила на співбесіду з послом, щоб отримати візу. І все закрутилась – це був той щасливий момент, який перевернув моє життя.
Але якщо подивитись на це під іншим кутом, то, можливо, якщо б я не знала англійську або не мій авантюризм, то це все склалось би по-іншому. Варто приймати всі можливості і всі пропозиції, якщо не сподобається, то завжди можна відмовитись, але варто спробувати.
Так я пропрацювала 4 місяці в Японії.
— Чи складна для тебе модельна індустрія, чи не важко було без батьків?
— Ні, я потрапила в дуже комфортні культурні умови. У мене був відповідальний менеджер, який ставився до нас із повагою і турботою. А з батьками я спілкувалась по спеціальній карточці, на все життя запам’ятала ту звукову комбінацію від послідовності натискань на кнопки телефону.
— Як твій чоловік ставився до твоєї кар’єри?
— Я з Ванею познайомилася, коли повернулася із Кореї, це був 11-й клас, на носі – гарячі поїздки, модельний бізнес дав мені зелене світло. Та серцю не накажеш, це була шалена любов, тому між кар’єрою і коханням я обрала друге. Далі – навчання на журналістиці (Ужгородський національний університет) і оп – я вже мама. Владік з’явився на світ, коли мені було 17, для мене це була свідома вагітність, але коли чую зараз, що хтось у 17 народив дитину, то перша думка – о, Боже! А потім згадую, що я так само народила в цьому віці.
Але чи хотіла би я, щоби мій син став батьком у 17? Ні!
Взагалі, мій чоловік для мене – дуже сильна, благородна і великодушна особистість. У нього непроста історія і багато чого йому довелось пережити, та все ж він вижив у цьому жорстокому світі і багато людей за собою витяг.
— Як ти вважаєш, з віком важче починати бізнес?
— З віком у нас змінюються наші базові потреби, коли ти молода, ти нічого не втрачаєш, тобі не треба думати про дитину, про квартиру, на твоїй відповідальності нема нічого, а значить і нема страху втрати. А чим дорослішою стаєш, тим більшою стає зона відповідальності за всіх людей, тварин, якиї ти зібрала навколо себе, і які вже нікуди не зникнуть.
— Виходить, що ця відповідальність і є мотивацією?
— У мене є чітке розуміння того, що я точно „не пропаду“. Цьому мене навчила моя мама – вчитель, фізик-ядерник за освітою. У часи, коли Радянський Союз розпався і 90% чоловіків були в депресії на пару з менш інтелігентним напоєм, моя мама не опустила рук, вона проводила приватні уроки, і разом із тим їздила продавати туалетний папір, який на той період був у дефіциті. Я дивилась на маму і бачила, як вона хапалась за все, щоби нам було за що прожити, це послугувало мені прикладом на все життя.
— З чого почалась твоя кар’єра в ресторанному бізнесі?
— Першим місцем роботи після університету був готель УнгварЪскій, мій чоловік мене дуже залучав, пропонував різного роду завдання, давав мені читати потрібні книжки, бізнес-план писав і пояснював, як це важливо.
Але я ставилась до цього несерйозно, в мене не було зацікавленості, я багато чого не розуміла, а коли пробувала вносити свої корективи, Ваня мене не слухав та й правду мав! Я була ще дитина і відносилася до цього несерйозно в той час, як він жив цим.
Потім почався період моєї деструктивної діяльності, я тільки підривала його авторитет, хотіла перетягнути ковдру на себе, довести, що я теж чогось варта. Це “дитячі качєлі”.
Зараз якщо би мені дати людину на 10 років молодшу (у нас із Ванею різниця у віці – 10 років і 10 днів) і яка поводилася би так само як я тоді – ми, м’яко кажучи, не спрацювалися би.
Коли ми відкривали Apriori, це був 2011 рік, я вже повністю включилася в роботу. Маючи досвід в Унґварському, я розуміла, що роблю, сама складала меню, цілковито його відбирала. Я себе відчувала як менеджер, який відповідає за якийсь відрізок роботи, чесно кажучи, досі не відчуваю себе власницею. Я командний гравець і намагаюсь всі рішення ухвалювати колегіально, навіть не сиджу сама в кабінеті, хоча, могла би.
Коли будувався УнгварЪскій, у Вані був кабінет і я дивилась на нього і казала: колись я тут буду сидіти. А тепер це все так склалось, що, по суті, я і мала там сидіти, але мені некомфортно. Я люблю бути в стихії, все чути, бачити, хто заходить, хто виходить, мені так спокійніше, коли я не в ізоляції, тому що в ізоляції дуже легко спіймати ефект “теплої ванни”, як Богдан говорив про президента, типу, ти собі живеш у відірваній реальності, і не бачиш елементарних речей.
Я люблю бути в потоці: можу піти поселити гостей, а в карантин це взагалі було нормально – і каву зварити, і кормити. У цей новий локдаун ми взагалі кормили офісним складом, Юдіта, наш менеджер на кухні, готувала, я каву варила, третя обслуговувала. Зараз такий цікавий час, ми потім ще будемо це згадувати не те що з вдячністю, це буде найцікавіший час за все життя, складний, непрогнозований і некерований.
За цей період я зрозуміла, що як би я не втомилася від людей, як би не казала “ніякі бізнеси, ніяка сфера послуг, я це все ненавиджу”. Ні! Я це все обожнюю, я люблю робити людям добре, звичайно, є якісь нюанси, мої прогалини, бо я фізично не можу пройти за кожною покоївкою.
— Ти егоїстка?
— Ні, але це з якого боку подивитись. Бувають моменти, коли я такий егоїст, якого ще пошукати треба. Я взагалі не з тих мам, які останній шматок віддадуть дітям: найгарніший сирник буде моїм, найгарніший шматок торту теж буде мій, і ніяких зайвих думок із цього приводу в мене нема. Це як у “правилі кисневої маски” в літаку: спочатку вдягни на себе, а потім – на всіх інших. Якщо дитина в кисневій масці, а ти “мертва”, де сенс?!
— Як ти справляєшся із емоційним вигоранням?
— Коли мені здається, що тяжко і я починаю себе шкодувати, то в мене є секретне хобі, така собі “плюха”. Одного разу натрапила на білоруський канал, у них є ролики по 12 хв. про різні хвороби. З останнього, що дивилася: мамі 78 років, її сину – 50, і він ні разу за все своє життя самостійно не тримав голову, сам не їв, не говорив. І ця мама 50 років прив’язана до сина і вона щаслива. Ось це справжні проблеми. І я собі говорю: в тебе три здорові сини, тобі не один раз пощастило, а цілих три рази, в тебе є руки і ноги, ти можеш кожен божий день своїми ногами кудись вийти, ти можеш бачити красу цього світу, ти можеш її чути, це не банальність! Це варто усвідомити. Ці ролики мене дуже швидко приводять в тяму.
У нас уже 10 років працює жінка, вона глухоніма, і я не знаю позитивніших людей, аніж вона із чоловіком! Для мене це таке нагадування, що кожен день потрібно починати з молитви подяки, що ти народилася, що народилася в красивому тілі, в країні, де не їдять один одного, де не п’ють воду з калюжі. Після перегляду цих сюжетів і усвідомлення цього – я тиждень ходжу щаслива просто так, бо я жива і в мене є все те, що є.
— Де ти береш та як відновлюєш енергію?
— Я сама по собі досить енергійна. У мене більше проблема з розслабленням, я пробувала йогу, але мені не дало це того результату, який необхідний. А от спорт – це моя стихія! Мені необхідні ці шалені дози тренування, і виплеск енергії. Там, де мені так важко фізично – мені стає дуже легко душевно.
P.S. Це інтерв’ю присвячується Михайлові, батькові Тамари Готри, який пішов із життя за кілька днів після нашої розмови.
Наталія Головей, спеціально для Varosh
Фото з сімейного архіву Тамари Готри
