Усе почалося з того, що я вибирала книгу в подарунок 9-річному хлопчикові. Він – син українського військового, тато саме приїхав на кілька діб додому з передової на день народження сина, тож ми хотіли зустрітися всі разом.
Я зайшла в книгарню і просто поглядом зачепилася об книгу “Детективна агенція САМ в Ужгороді”. Ого, думаю собі, детектив для дітей, ще й з подіями, що розгортаються в Ужгороді? Точно беру! А вже за кілька місяців мені випала нагода поспілкуватися з авторкою книги, Ольгою Куждіною, і дізнатися, що це не перша й не остання книга із цілої серії дитячих детективів, і що в Ужгород Ольгу привела війна…
Ольга Куждіна
Ця історія – приклад того, як потенціал людини знаходить виявлення навіть у найменш сприятливих для цього обставинах. Війна, переїзд, адаптація в умовах хаосу – і попри це знайшовся простір для творчості, взаєморозуміння і перевідкриття регіону як для нових мешканців, так і для тих, хто живе тут давно і водночас так мало знає про свою історію.
“Кожне містечко, кожне село може претендувати на нашу любов. Люди хочуть виїздити із сіл, розбігатися, – а як же розбігатися, коли це такий скарб?”, – питає письменниця.
Мабуть, Закарпаттю було дуже потрібно, щоб до нього аж із Кривого Рогу приїхала Ольга й побачила його такими очима, якими не бачив ще ніхто. І розказала про це нашим дітям.
Дитяча книжка про Ужгород
Мені нічого не довелося вигадувати. Навіть у спортзалі пожила, щоб точно все описати
– З чого почалася історія цієї детективної книги?
– Це був вихід з мого стресового становища. Я писала вже серію детективів про цих же дітей, але вони були про Кривий Ріг (тому, що я з Кривого Рогу). А тоді ми переїхали сюди – буквально одразу після початку повномасштабного вторгнення, бо ми жили на самому півдні Кривого Рогу, ближче до Херсонської області.
– Чому вибрали саме Ужгород?
– У мене тут вчилася донька. Не знаю, чи я б наважилася інакше. А так ми їй винаймали квартиру тут, вона студентка, тож вирішили їхати всі до неї. Ми ж не знали тоді взагалі нічого: чи будуть працювати банки, чи буде зв’язок… тож їхали просто в нікуди. Навіть за цих умов ми не знали, наприклад, чи пустять нас туди, в ту квартиру.
Я зрозуміла, що я справді у стресі, коли перестала читати – в загальному розумінні цього слова. Бо з дитинства я читала все, буквально все, що потрапляє під руку, навіть етикетки. Навіть у фейсбук не заходила, бо там було стільки горя, що я тікала звідти.
А тут якось заходжу у соцмережу і бачу, що Галина Ткачук – у нас є така письменниця дитяча – проводить клуб для юних письменників, онлайн. Я їй пишу: “Чи можна долучитися?”. А для вашого розуміння, це було для дітей 6+ років. Я кажу, ну, мені трішечки, на 40 рочків, більше (усміхається – авт.). Так я долучилася, і діти саме обговорювали детективи, а я й подумала – в мене ж є вже навіть герої!
І так все, що бачила, я закладала в ці історії. У книзі в мене 4 справи, перша з них – про “Дельфін” (Гастрономічний батальйон Закарпаття – авт.), де ми волонтерили. Після виходу книжки навіть одна жінка мені дуже завзято доводила, що це все було насправді, вся ця детективна історія.
Якось діти мені сказали: “Мамо, а чого це в тебе діти живуть у квартирі? Твої діти мають жити у спортзалі!”. Зазвичай же письменники – дуже жорстокі люди, вони відправляють своїх героїв на складні випробування, у складні умови. Я кажу: “А що ж я про це знаю? Як я можу писати про це, якщо я там не жила?”. І так я пішла жити у спортзалі. Два місяці там провела.
– То ви ще й експеримент такий провели, виходить.
– Так, мені потім ще й запропонували попрацювати в тій школі, де я жила.
Отак я на першому поверсі у спортзалі жила, а на другому працювала. А ночами я спускалась у сховище, там було якраз комфортно, прохолодно, бо це вже літо було. До мене приходив котик – про нього, до речі, теж є в книзі, це реальний котик – вмощувався біля мене, отак я гладила його – і книгу писала.
– Якщо це було влітку 2022-го, то, значить, ви доволі швидко почали писати після виїзду до Ужгорода.
– Я думаю, що це мені й допомогло прожити весь цей жах. Одразу після переїзду я почала волонтерити – спочатку у “Дельфіні”, потім сітки плести. А згодом я зрозуміла, що мені це потрібно – систематизувати, проаналізувати і все це висловити. Навіть психологи радять усе записувати. Це, звісно, не щоденник, але теж фіксація – фіксація нашого життя. Це важливо – для себе, для пам’яті.
Нам важливо говорити дітям з позиції сили, тому що це укріплює віру в себе
Важливо ділитися цим. У нас дуже люблять повчати, що всі все не так роблять. Але для чого мені розповідати, що це не так, якщо я сама була в тому дійстві? Я досі дивуюся, яке це було диво. Справді, це було одне ціле.
Ольга Куждіна
Оця детективна історія про “Дельфін” – перша з моєї книги – там діти шукали чарівника, який начаклував стільки безкоштовної їжі. І я скажу чесно, хто там був організатор, я дізналася вже аж після того, як книга вийшла – навіть не тоді, коли я волонтерила, і не тоді, коли її писала. Бо ми туди приходили – і кожен там був чарівником. Кожен докладався.
– Я гадаю, про це важливо розповідати, особливо дітям. Бо наші спогади з часом затираються, а діти читатимуть цю книгу далі і перейматимуть той досвід, який ми проживали.
– Дуже на це сподіваюсь. Крім того, я намагалася писати про це з позиції сили. От нас якось так виховували в дитинстві, мовляв, ви – жертви, ви – маленькі люди, живете десь там скраєчку, нічого не можете. Нам важливо говорити дітям з позиції сили, тому що, по-перше, це укріплює віру в себе, а по-друге, ну це ж дійсно справжнє диво! Подивіться, скільки віків намагаються знищити – культуру, мову, – а вона попри все живе, розвивається. Це важливо підкреслювати дітям – що вони можуть.
– З чого загалом почався ваш письменницький шлях? Тим паче дитячі книги – це ж так непросто! Пояснювати дорослим – це одне, а от знайти ключ до дитячого серця – це значно складніше, як на мене.
– Насправді смішно. Я ніколи не мріяла про це. Слухаю іноді, як кажуть інші письменники, що вони з самого дитинства писали. Я ж дитиною думала, що всі письменники вимерли. Відкриваєш будь-який підручник – а там одразу дві дати: народження і смерті. При чому, усі ці письменники були дуже розумними, знали багато мов і обов’язково багато страждали.
Я ж не вважала себе розумною, не знала багато мов і страждати не дуже хотіла. Тому для мене був шок, коли я дізналася, що Нестайко живий (Всеволод Нестайко, класик сучасної української дитячої літератури, помер 16 серпня 2014 року, – авт.). То і зламало мій стереотип про це.
У мого найменшого сина була улюблена іграшка – ведмедик. У старших якось не було таких іграшок, а малий із ним і їв, і спав, взагалі ніколи не розлучався. Якось я йому читала книжку про Вінні Пуха і він спитав: “Мамо, а чому є книжка про Вінні і нема книжки про мого ведмедика Борьку? Це ж Борька, мама. Я хочу!”. І отак мама почала писати.
До речі, цю казку (і багато інших) можна почитати в онлайн-бібліотеці Library for All, створеній спеціально для того, щоб діти (молодші школярі переважно) могли отримувати доступ до україномовних книг незалежно від свого місця перебування.
Дітям важливо читати про себе, знати про себе, про своє місто і свою вулицю
Писати для дітей – це велика відповідальність. Особливо – для підлітків. У мене четверо дітей, з маленькою різницею у віці, тому одномоментно четверо підлітків – я знаю, що це таке.
– А є в нас класна сучасна українська література саме для підлітків?
– Є, і багато. І це одна з тих речей, якій я щиро радію. Бо, знову ж таки, у нас є цей комплекс меншовартості, мовляв, у нас нічого не може бути достойного – тільки російське або перекладене. Якось спостерігала, як батьки в книгарні обирають книжки своїм дітям: якщо там український автор – вони навіть не розкривають і не дивляться.
Дитяча письменниця Ольга Куждіна
Потрібно показувати цей інший бік української літератури дітям, відмінний від того, що дає шкільна програма: щоб це не було тільки про панів і страждання. Я не проти класики, але, по-перше, її треба збалансовувати, а по-друге, навіть у класиків можна було б обрати зовсім інші твори. Зараз то змінюється, і це добре; у програму ввели вже сучасних дитячих письменників: навіть нещодавно оповідання українського письменника й військовослужбовця Павла Вишебаби «Марсіани» включили у навчальну програму з української літератури. І діти будуть читати не лише про те, що було колись, а й про те, що зараз відбувається, про себе, про своє життя.
Я їздила влітку в Імстичево волонтерити у монастир: там чехи організовували табір для дітей військовослужбовців. І я стільки дізналася про це село, скільки цікавого, це ж можна такий клас зробити! Була книжка про Кривий Ріг, потім про Ужгород, можливо, буде про Імстичево… Мені сказали: та що тут, у нас село на 1300 людей. Але ж скільки у нас таких міст і сіл, про які ще нічого не написано!
Скандинави, наприклад, інакше підходять до літератури в цьому плані: навіть якщо на хуторі 3 хати, то все одно буде описано – їхній спосіб життя, що вони роблять, як живуть – і це цікаво читати! Вони використовують свої імена, місцеві, не запозичені; розповідають про свої свята і свої традиції. У нас цього, на жаль, майже немає – якщо про Київ, Харків, Дніпро ще можна знайти, то про решту – ні. Хоч там теж точно є про що розказати.
Сторінки книги “Детективна агенція САМ в Ужгороді”
Я, коли писала другий том книги про Кривий Ріг, зверталася в краєзнавчий музей, щоб мати більше інформації. І в мене мурахи бігали по тілу. Виявилося, що дорога, якою я 10 років ходила в школу, – це та сама дорога, якою проходив Чумацький шлях. У мене був шок. Чому ми цього не знали? Ходили там дуже багато разів і не знали. Як таке може бути?
Коли щось біля тебе завжди поруч, ти не звернеш на це уваги. Це в новому місті ти дізнаєшся про його архітектуру, історію. А про своє, рідне можеш не знати нічого. І це погано. Я сподіваюся, я дуже хочу, щоб діти знали про своє село, про своє місто, про свої традиції. Я хочу, щоб діти пишалися тим, що вони українці.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Якщо вам подобається те, що робить команда Varosh — підтримай нас донатом тут.
- Війна тривалістю в життя: як живуть і про що мріють 10-річні ровесники війни
- “Уберуся в коцованю у валилі биту…” Традиційна гуня у давніх весільних обрядах Закарпаття
- Хранитель старовинного духу Ужгорода Юрій Руснак
Текст: Ірина Сов’як, Varosh
Фото: Наталія Павлик
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.
