Life

«Справа в тому, що в мене немає дому…». Історії українських біженців, які рятуються від бомб Росії

16 Березня 2022 440

«У мене немає дому» – ще місяць тому ця популярна пісня гурту «Один в каное» лунала з радіо в усій Україні і була наче про особисті негаразди однієї дівчини. Та з 24 лютого, після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, яке розпочалося з масованих бомбардувань міст, мільйони українців стали буквально бездомними – їхні домівки зруйновані або ж перебувати у них небезпечно для життя. Станом на 16 березня з України виїхали 3 мільйони вимушених переселенців. Багато кому з них уже й немає куди вертатися: у них немає дому, цілі міста росіяни розбомбили, знищили вщент.

Найбільше біженців тікає з обласних центрів Харків, Суми, Миколаїв та областей, з Донецького і Луганського регіонів, міст Запорізької області та, звісно, столиці і ближніх до Києва міст і містечок. Саме ці регіони першими зазнали бомбардувань окупантів, коли росія напала на Україну. Наша велика війна – так називають її українці. Чоловіки стають до зброї, жінки евакуюються з дітьми. Біженці шукають прихисток на Західній Україні (тільки обласний центр Закарпаття Ужгород вже прийняв більше 30 тисяч людей) та виїжджають закордон.

КПП «Ужгород» – пункт перетину кордону зі Словаччиною, який розташований впритул до обласного центру Закарпаття – один із жвавих напрямків евакуації до Євросоюзу. Щодня через нього у пошуках нового дому проїжджають і проходять тисячі людей. Здебільшого це: жінки і діти, також літні люди (виїзд закордон українських чоловіків віком від 18 до 60 без спеціального дозволу заборонений). Біженців зустрічають волонтери, пропонують різноманітну поміч, пригощають гарячим чаєм і годують, надають теплу одіж, речі першої необхідності для дітей, ліки, біля КПП працює пункт надання медичної допомоги.

Якщо у перші дні евакуації на КПП були величезні черги, то зараз в очікуванні перетину кордону, як правило, перебуває не більше 50 людей. Дехто встиг прихопити речі, хтось утікав лише з тим, що мав на собі, багато хто рятує своїх улюбленців і замість валізи тримає кота або собаку. І у кожного – власна історія про втрату дому.

Varosh14

Валентина з чотирирічною донечкою Поліною їдуть із Харкова. Жінка ділиться історією своєї сім’ї: «Сьогодні ми вже офіційно біженці. А ще кілька днів тому я була юристкою, чоловік мав фірму, виробляв запчастини, ми жили поблизу Ботанічного саду, а дитина ходила в приватний садок. Днями на місці садка побачили тільки чорний дим… Спершу на спорткомплекс поруч нашого дому росія скинула бомби. У тому районі нема, авжеж, жодного воєнного об’єкту, не знаю, чому там так бомбили. Потім сусідній будинок розбомбили з літаків, у нас теж знесло вікна, стіни. Тепер у нас немає дому. Ми деякий час провели в укритті в метро, але дитина захворіла, там дуже холодно… Бракує ліків. Поліна тепер боїться будь-якого шуму, а коли вмикається сирена, починає плакати. Тепер їдемо закордон, сподіваємося на допомогу, у мене там знайома, теж з України, прилаштувати б дитину і шукатиму роботу. Нас привіз мій чоловік, ми їхали три доби, він вертається у Харків, захищатиме Україну в Теробороні. Не знаю, коли це скінчиться, і куди потім повертатися – місто зруйноване… Згоріло все, чим ми жили, й немає дому.»

Оксана виїхала з міста Українка (Київська область, 30 км від столиці), у її доньок теж красиві імена: Весняна й Аліса, 5 і 12 років. Їх проводжає чоловік і тато, який після перетину кордону своїх рідних повернеться на Київщину, щоби обороняти. Розповідає: «Чому ми поїхали? Бо в нашому місті небезпечно залишатися: його можуть бомбити у будь-який момент, в Українці розташований стратегічний об’єкт, і наш дім стоїть в першій лінії на березі Дніпра, наша квартира на 12 поверсі. Лишаючись, ризикую життям своїм і, головне, дітей. Постійні сирени повітряної тривоги, ховання в укриття не дають можливості спокійно спати і взагалі жити. Доньки дуже страждають, вони тиждень не були на вулиці, ми ховалися в чужому маленькому домі, завісили вікна, але там теж нема спокою… Мої доньки ніжні і вразливі, а ще дуже талановиті. Мені боляче, що у них зіпсоване майбутнє, принаймні на найближчий час. Я дуже сподіваюся на нашу швидку Перемогу, але дівчатам треба жити зараз. До початку цього вторгнення щодня Аліса грала на фортепіано, Весняна ходила на танці, вони дуже люблять свої мистецтва, а тепер у них нема можливості займатися. Ми змушені покинути Батьківщину. Якби не мої діти, я лишилася там і допомагала б захисникам України. У мене велике почуття провини, що я залишаю Батьківщину в такий час, але я повинна це зробити заради доньок.»

Іванка евакуювалася з міста Тетіїв, що неподалік Києва. «Мені 22 роки, у мене двоє дітей. І коли вони чують виття сирен повітряної тривоги, і кажуть, що треба тікати, бо злі дядьки будуть стріляти і бомбити, і накриваються з головою ковдрами, болить серце. Я мусила поїхати з дітьми у безпечніше місце. Для того, щоби врятувати своїх дітей, я набралася сміливості і їду за кордон. Ми подолали важкий шлях. Моя мета – захистити дітей. Якби не це, я б ніколи не поїхала з України. Коли це закінчиться, ми обов’язково повернемося. Нас чекає мій чоловік, їхній тато.»

Віталія приїхала з Одеси з донькою Марго. Добиралися до Ужгорода добу залізницею, на евакуаційному поїзді, тепер утомлена дівчинка міцно спить прямо на вулиці на дорожній сумці. Каже: «Так, ми втікаємо від війни. Від бомб і обстрілів. Я рятую доньку. Ще не знаю, де зупинимося. Зараз у Словаччину, там побачимо. Не планую довго бути закордоном, сподіваюся, що швидко повернемося.»

Христина виїхала з Харкова з донькою Валерією та маленькою собачкою Джессі. «Я – підприємиця, залишила студію краси, моя донька гімнастка і модель. Ми тікаємо від бомбардувань. Куди їдемо – не знаю, зупинимося, де буде можливо, головне, щоби було спокійно. У Харкові залишилася моя мама після інсульту, вона відмовилася виїжджати. Мій найбільший страх – що повертатися не буде куди. Росія просто знищує Харків, стирає з лиця землі. Але повернутися дуже хочеться, там наш дім, рідні, друзі і колеги. Фотограф з нашої модельної школи зараз оформлює прескарту і шукає бронежилет – прагне йти знімати війну, хоча хотів би робити модельні зйомки…»

Varosh25

Людмила Василівна і її донька Ліда біженки з Броварів (Київська область). Туди вони в 2014 році переїхали з окупованого росіянами Дебальцева (одна з найгарячіших точок початку російсько-української війни, Донецька область). «Тепер ми біженці вже вдруге. Трошки звикли за 8 років до нормального життя, набули майно, і тепер знову все кинули і їдемо самі не знаємо куди. А позавчора танки були неподалік нашого дому, ми чули вибухи… Зібралися і пішли на залізницю евакуюватися.» 

Varosh17 (1)

Ганна, тримаючи на руках трирічного сина Ігоря, розповідає: з сестрою і тіткою доїхали з Миколаєва спершу до Одеси, а потім евакуаційним поїздом до Ужгорода. «Знаю від друзів, що сьогодні в Миколаєві була повітряна тривога, і поки тихо. А коли ми виїздили, було дуже страшно: постійно чути вибухи, вікна дрижали. Подивилася у вікно, і бачу, що горить сусідська хата, а потім подруга, яка теж живе поруч, сказала, що сусіда розірвало снарядом, хороший був дядько, я його знала… Я взяла дітей, у мене дівчинка-підліток ще, і ось малий, ми зібралися з родичками й поїхали. Шкода дітей, вони на це не заслуговують, не мають таке бачити. Що буде далі – не знаю. Мій чоловік залишився, Ігорю без нього дуже важко, він такий «татусів хлопчик». Знаю багатьох оборонців в Миколаєві, у них сильний дух, захищають місто, а ми за них молимося.»

Varosh02

Війна триває. Росія бомбить і обстрілює не тільки об’єкти інфраструктури, а й житлові будинки, інтернати, лікарні і пологові будинки. Тільки в Харкові повністю знищено більше 600 багатоповерхових житлових будинків. З початку масштабного вторгнення російських військ в Україну окупанти пошкодили 104 лікарні, 7 з яких не підлягають відновленню, обстріляли більше 30 машин екстреної медичної допомоги. Уже 3 мільйони людей покинули Україну як біженці. Станом на 16 березня жертвами окупантів стали сотні дітей: 103 загинуло, близько тисячі скалічені і поранені. Ворог убиває навіть ненароджених: після обстрілу пологового будинку 9 березня у Маріуполі одна з поранених молодих жінок на пізньому терміні вагітності померла, так і не народивши свою дівчинку…

Алла Хаятова, Varosh

Фото: Сергій Гудак

 

0 #
# біженці # Війна в Україні # історії