8 березня — не радянське, і не свято, а Клара Цеткін не має відношення до цієї дати.
Поміж дискусіями, що робити з цим днем — забороняти, переносити, святкувати, ми насправді забуваємо про той сенс, який у нього вкладали його засновниці.
Як повернути цьому дню первинний контекст та чому варто згадувати українок, які боролися за права жінок — у розмові з Маріанною Колодій, гендерною експерткою, активісткою Жіночого руху Закарпаття, директоркою Центру гендерної освіти при УжНУ.
Маріанна Колодій, гендерна експертка, активістка Жіночого руху Закарпаття
8 березня — це свято?
— Я не знаю, коли 8 березня взагалі було святом. З 1977 року це — Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир. Якщо подивитися на плакати березневих акцій 60-70-х років в Європі, Сполучених Штатах Америки, то вони закликають до рівності прав жінок з чоловіками, в той час, як на радянських — уже з’явилися конвалії, мімоза та тюльпани.
Як свято 8 березня існує переважно у радянському наративі, який стирає контекст боротьби за права жінок і перетворює його на “свято весни, ніжності та краси”.
Тому багато українців і українок пам’ятають цей день таким: хлопчики у школі щось дарують дівчаткам на 8 березня, а жінкам вдома та на роботі дарують квіти й дякують “за красу та натхнення”.
В сенсі свята 8 березня ніякого смислового навантаження не несе. Такий день весни можна святкувати будь-коли й насправді у багатьох День Весни — це календарне 1 березня.
Хоча цікаво, що для мене, наприклад, цей день можна назвати професійним святом (хоча я його таким не звикла вважати), бо фахово займаюся гендерними студіями, захистом прав жінок і, крім того, є учасницею Жіночого руху Закарпаття.
- Мріяла про медицину, а стала гірською рятувальницею. Василина Ломага про гори, параплани та переломи
Чому саме 8 березня?
— Спочатку у світі мова йшла про те, що березень має стати місяцем видимості жінок, коли жінки в єдиному пориві у всіх країнах світу зможуть заявляти про свої права і те, що їх турбує. Наприклад, в період початку XX століття йшлося переважно про політичні та трудові права жінок. Останньою країною в Європі, яка наділила жінок виборчими правами, була Швейцарія у 1971 році, а деякі країни світу, як от Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, до сьогодні обмежують політичні права жінок. Саме про 8 березня як сталу дату тоді не йшлося. Кожна країна визначалася самостійно щодо цього дня.
Історія про те, що відзначати 8 березня запропонувала німецька комуністка Клара Цеткін, є фейком.
Перші згадки про 8 березня пов’язані із 1857 роком та протестами працівниць фабрик у Нью-Йорку. Жінки вийшли на протест проти важких умов праці та низької оплати праці, у неділю, яка виявилася календарним 8 березня. На жаль, домогтися своїх вимог тоді протестувальниці не змогли. З початку ХХ століття жінки у США виходили щороку на т.з. «весняні протести» за свої трудові та політичні права, а також проти праці дітей. Згодом традиції проводити жіночі марші та протести навесні стала поширеною і в Європі. У 1910 році у Копенгагені за ініціативи Клари Цеткін та інших жінок було запропоновано відзначати Міжнародний жіночий день без фіксованої дати у березні. Вперше він був проведений у березні 1911 року у Німецькій імперії, Австро-Угорщині, Швейцарії та Данії в різні дні. Жінки вимагали виборчих прав, права займати державні посади, права на працю і припинення дискримінації на роботі.
Безпосередньо календарна дата 8 березня вперше була запропонована на ІІІ комуністичній Інтернаціональній зустрічі в 1921 році. Значною мірою, ця пропозиція щодо 8 березня була пов’язана із жіночими демонстраціями «хліба і миру» 23 лютого (за юліанським календарем 8 березня) 1917 року у Петрограді. Петроградські більшовики скористалися святкуванням Міжнародного жіночого дня для організації мітингів і зібрань проти війни. Пізніше у Радянському Союзі 8 березня матиме дуже різні змістові та ідеологічні контексти.
Те, що Міжнародним жіночим днем стало саме восьме, а не сьоме чи четверте березня — абсолютна історична випадковість.
1977 року Генеральна Асамблея ООН запропонувала державам-учасницям оголосити 8 березня Днем прав жінок і миру в усьому світі. Зокрема ООН закликала всі держави-учасниці проголосити відповідно до їхніх історичних і національних традицій будь-який день року Міжнародним днем прав жінок і миру. Його мета — створювати сприятливі умови для викорінення дискримінації жінок і для їхнього повного й рівноправного залучення до соціального розвитку. У багатьох країнах таким днем було уже 8 березня.
Святкування 8 березня — це радянський наратив?
— Союз привласнив собі 8 березня. Це щось схоже на те, як він привласнив собі перемогу у Другій світовій війні. Совєтські партійці робили це, аби постати в уяві світу прогресивною державною, яка вже на багато кроків попереду у питанні емансипації жінок.
Для нас, українців, якраз дуже важливо не виходити з наративів, що 8 березня — це радянське свято. Це не так. Це не свято, і не радянське.
Українські жіночі організації існували ще до Радянського Союзу, діяли поза його межами та протистояли йому, намагаючись показати світу його істинне обличчя.
У 1920 році, після поразки Української революції й захоплення Києва більшовиками, саме жіночі організації стають голосами України у міжнародних організаціях. Провідну роль тут відігравала педагогиня і громадська діячка Софія Русова, яка у 1920 році очолила Українську національну жіночу раду.
Фактично, вона отримала завдання від Симона Петлюри, голови Директорії УНР, розповідати про об’єднане жіноцтво України за кордоном і про те, який терор проводить в Україні більшовицький режим. Українські феміністки були учасницями всіх міжнародних жіночих конгресів аж до 1939-го року, до початку Другої світової війни.
Українки говорили про більшовицький терор, розкуркулення, Голодомор з трибун різного рівня, але їм не вірили.
Показово, що, наприклад, жіночі організації Данії, Швеції, Польщі свого часу не підтримали заяву українського жіночого руху з приводу визнання Радянського Союзу терористичним режимом у 1924 році.
Сьогодні нам дуже легко наводити паралелі. Адже зараз, навіть маючи на руках купу доказів та свідчень російських злочинів на території України, ми вже ось понад рік намагаємося розказати правду про те, що відбувається у нас.
А тоді, у 20-30-х рр., таких доказів було обмаль. Були тільки поодинокі фото і свідчення тих, хто бувши в Європі отримував листи з України.
Водночас Радянський Союз призначає Олександру Коллонтай першою жінкою-дипломатом (амбасадоркою) у світі. В той час, поки в багатьох країнах світу жінки ще не мають й виборчих прав, у Союзі виходять різноманітні листівки-агітки про те, що жінки можуть голосувати й робити все, що їм заманеться, створюють громадські пральні, будинки дитини, звільняють жінку від її обов’язків у сім’ї й так далі. Уряд проводить масовану інформаційну кампанію про “здійснення мрій” у країні рад.
Жіночі організації світу захоплювалися цим поступом і очевидно, що мало хто вірив Софії Русовій та її посестрам — активісткам Українського жіночого руху, які виступали з усіх міжнародних трибун — Міжнародних жіночих конгресів, засідань Ліги Націй та ін., де розповідали про злочини більшовиків та радянської влади й закликали не вірити у бутафорію із захистом прав жінок.
Від 8 березня варто відмовлятися в рамках декомунізації?
— Я вважаю абсолютно неправильно сприймати 8 березня через контекст радянського свята й асоціювати з декомунізацію. Це день, коли жінки обговорюють питання, які стосуються їхнього соціального, політичного, економічного життя тощо.
Традиційно 8 березня — це день, коли жінки виходять на Жіночі марші. В Україні Жіночі марші проводяться з 2011 року. Щороку такі марші мають свою тему. В Україні довгий час жінки виходили з вимогою ратифікувати Стамбульську конвенцію, яка регулює питання захисту осіб постраждалих від домашнього насильства. Минулого року її ратифікували, і зараз, очевидно, жіночій організації будуть говорити про залучення жінок до процесів миротворення та відновлення України.
Безумовно, Міжнародний день боротьби за права жінок та міжнародний мир варто відзначати у його змістово-наповненому контексті. Тобто контексті забезпечення гендерної рівності.
У цей день важливо пам’ятати, що жінки відносно недавно отримали свої громадянські права, у цей день важливо згадувати про тих жінок, які поклали свої сили й життя у боротьбі за права жінок, у цей день важливо розуміти, як легко втратити вже здобуті права і дбати про їх цінність і значимість для наступних поколінь жінок і чоловіків.
Якщо припинити боротьбу і поступ за права людини та права жінок, то завтра їх може не бути. У 70-х роках XX століття чи могли припустити жінки Афганістану, Ірану, Сирії та інших країн, що у 2023 році їхні право на освіту, право на свободу, право на працю, право на вільний вибір, економічну незалежність не існуватимуть? Права людини важко здобути, але найлегше втратити, на жаль.
Ми повинні щоразу нагадувати, як важливо зберігати свої права і домагатися їх забезпечення у всіх сферах. Таким чином ми будуємо наше громадянське суспільство.
Намагаючись відійти від радянських наративів, ми не повинні відмовлятися від здобутків Українського жіночого руху, від поступу наших праматерів. Вони доклали чимало зусиль, аби сьогодні ми, сучасні жінки в Україні, могли здобути освіту, працювати, пересуватися без чоловічого супроводу, керувати авто чи підприємствами, володіти майном чи обирати, коли виходити заміж і народжувати дітей.
Жінки подолали великий і складний шлях, щоб мати те, що мають. І не варто дарувати ці здобутки, виключно Радянському Союзу чи совєтскій добі.
Як українцям варто відзначати 8 березня?
— Існує стійкий радянський наратив, що 8 березня — це сімейне свято, коли треба дружині, мамі, бабусі, сестрі, доньці, кумі подарувати тюльпани, привітати та разом з’їсти торт.
Якщо люди хочуть провести цей день у колі сім’ї — то це їхнє особиста справа. Держава у це не має втручатися.
Хочете ви чи ні, щоб вас вітали у цей день — визначайтеся самі.
Якщо цього дня, хтось із моїх близьких чоловіків — дід, тато, брат, чоловік чи син подарує мені букет квітів, зі словами: “Дякую тобі, за те, що ти так самовіддано відстоюєш права жінок в Україні”, то мені буде приємно, бо Жіночий феміністичний рух Закарпаття — це важлива частина мого життя. Ці чоловіки близькі мені й вони точно знають, які слова я хотіла б почути на свою адресу. Це — точно не будуть слова на кшталт “аби було”.
8 березня жінок важливо вітати зі смислом і змістом. А з весною, теплом, ніжністю і красою жінок все ж краще вітати в інші тридцять календарних днів березня.
Треба розуміти, що за один день 40 млн населення не змінить свої усталені звички святкування. На трансформацію потрібен час, і ми це бачимо на прикладі Різдва, Нового року та ін. Головне, щоб ми українці розуміли сенс дати.
Інша ситуація щодо державної моделі відзначення цього дня. Я, наприклад, не розумію ту модель поведінки, коли чоловіки-керівники або й жінки-керівниці, які є представниками влади, в цей день збирають “масовку” з жінок, говорять про любов і повагу до них, наскільки їх цінують і поважають. Потім вручають по тюльпану, дарують шоколадку і відпускають на 2 години раніше з роботи. В мене виникає питання — а з чим ви мене вітаєте? Я вже 40 років жінка, то виходить, мене привітали з моєю статтю?
Зараз така поведінка — це поганий тон, що характеризує цих керівників і керівниць як непрофесіоналів, які не розуміють істинний зміст і значення дати 8 Березня.
Хоча момент привітань складний у нашому контексті. В Україні так багато жінок, які потребують уваги, соціальної підтримки й турботи, що мені здається, багатьом справді було б приємно, аби хоча б в цей день на них звернули увагу.
Пані Мар’яно, а що ви робите в цей день?
— Я завжди в цей день хочу відпочити, але зазвичай працюю. Раніше в цей день я брала участь у жіночих маршах, круглих столах та конференціях. А зараз, уже три роки поспіль, я перебуваю в приємному товаристві активісток і лідерок Жіночого руху Закарпаття. І цього року матиму за честь вручити відзнаку «Жіноче намисто Закарпаття» за 2021 та 2022 рр. для тих жінок, які багато зробили для захисту прав жінок у нашому краї.
- Батьківство 一 це партнерство, а не “тато допомагає мамі”. Віталій Дячук і його блог про батьківство “Хочу на ручки”
- “Це війна, сьогодні захист потрібен всім”: Елеонора Кулчар про роботу першого шелтеру для ромів в Ужгороді
- Софія Андрухович: “Ми зараз в самому епіцентрі подій. Тому є дуже багато труднощів з художніми текстами про війну”
Галина Гичка, Varosh
Фото: Ла Страда, MDF, Олександр Грехов.
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
