Прочитав я колонку мого друга Андрія Любки про Ференца Ракоці і чимось вона мене зачепила. Я відчув якесь роздратування, і не зразу зрозумів, через що. Звичайно, не через саму постать Ракоці, котра для мене не є чимось особливим. Було щось інше. І тоді я зрозумів, що мене в цій статті трішки дратує: невідповідність аргументації… Так, до певної ідеї стаття підводить, опираючись на сумнівні аргументи. На ці сумнівні аргументи мені і захотілося вказати. Захотілось відповісти…
У статті стверджується, що Ференц Ракоці, відомий угорський діяч минулих століть, трансільванський князь, котрий воював проти австрійських імператорів, виборюючи незалежність, і у війську якого героїчно воювали наші закарпатці (дозвольте так по-сучасному називати наших предків, хоч тоді їх так ніхто не називав, навіть вони самі), не має права на нашу пошану, і наводяться певні причини, котрі мають засвідчити цю думку. А ще автор стверджує, що у нас на Закарпатті, занадто багато пам’ятників, бюстів, барельєфів цьому, на його думку, недостойному нашої пам’яті історичному діячеві. То ж перейду до контраргументів.
По-перше, я не можу погодитись, що різних пам’ятників, бюстів і барельєфів Ференца Ракоці на Закарпатті дуже багато. По-друге, ми не можемо не берегти пам’ять про діяння наших предків, в тому числі і про тих, котрі воювали в загонах Ракоці і котрих називають куруцами. Багато з них полягло на полі бою, воювали вони чесно і хоробро, заслужили собі добре ім’я і навіть Ракоці їх називав найвідданішими своїми вояками… Думаю, нема у нас жодних підстав не вшановувати пам’ять цих чесних відданих вояків, а як відділити їх від Ференца Ракоці, коли йшли вони на смерть з ним, за ним, під його лідерством? Забути про Ракоці – це забути про наших предків – русинів, про їх достойну боротьбу і про їх смерть на полі бою…
Не вартим уваги вважає автор колонки Ференца Ракоці, в першу чергу, через те, що той програв війну, і взагалі не вигравав битв, бо був, мовляв, поганим полководцем.
Що ж, серед постатей минулого майже в усіх народів є не тільки переможці, але і переможені. Але хіба переможені не мають права на пам’ять про себе серед нащадків? Та й невдача у війні – хіба це щось недостойне? І хіба ми бережемо пам’ять тільки про діячів-переможців? Особливо часто у різних народів були переможені імперіями лідери боротьби за незалежність. Далеко не всі вони були вмілими полководцями і тим паче переможцями (хоч тут маємо, на щастя, і протилежні приклади). Та хіба це підстава для того, щоб відмовлятись від пам’яті про них? Та навіть у нашій українській історії далеко не всі лідери повстань і боротьби за незалежність від польських і російських королівств і царств були переможцями. І що, тепер тих, хто були розбиті і знищені, забути?
Та і твердження, що Ракоці був поганим полководцем і ніколи не виграв жодної битви – не зовсім відповідає історичній правді. Досить хоча б заглянути у Вікіпедію: «У мінімальні терміни Ференцу II Ракоці вдалося створити регулярну армію, засновану на базі сил повсталих проти своїх панів-селян (втім практично вся угорська знать відмовилась його підтримати). 15 червня 1703 у Лавочне до сил повстанців приєднався трьохтисячний загін Томаша Есе, а незабаром їх сили поповнилися 600 добірними найманцями з Речі Посполитої під командуванням Берчені. До нього приєднувалися значні сили селян, і до вересня 1703 вся Угорщина до Дунаю була звільнена від австрійців. На звільнених територіях Ракоці сприяв розвитку економічного життя, особливо ремесла і торгівлі».
Чи не найважчим звинуваченням проти Ракоці є те, що після розгрому його військ прийшли у Трансільванію, в тому числі і на територію теперішнього Закарпаття, імперські австрійські війська і помстилися на мирному населенні. Постраждали і наші русини. Але хіба звірства австрійців на нашій землі – це вина не самих австрійців? Це що, теж вина Ракоці, котрий наших предків-русинів шанував? Тут давайте згадаємо ситуацію боротьби за незалежність українських козаків під проводом Мазепи: Мазепа теж програв, підтримавши короля Швеції Карла ХІІ у його поході проти Російського царя Петра І. І так само накликав цим переходом на бік шведів «гнів царя» і біду на своїх українців – ми знаємо про звіряче винищення жителів Батурина. Чи не подібна ситуація з помстою імперських російських військ мирним жителям з імперською помстою військ австрійських (теж мирним жителям). Так кого у цих трагічних для нашого українського народу по обидва боки Карпат подіях маємо звинувачувати: Мазепу і Ракоці? Бо вони воювали за незалежність від імперій? Чи жорстоких царів і цісарів та їх військових чинів – за ті звірства, котрі вони творили з мирним населенням як переможці над переможеними?
Шкодує Андрій і через те, що русини воювали на боці свого володаря, а не перебігали на бік сильніших австріяків, як, мовляв, це часто робили хорвати, котрі в результаті, ставши на бік переможців, отримували певні дивіденти і не ставали жертвами імперської помсти…. А я згадую кодекси рицарів і самураїв: якщо ти дав клятву вірно служити своєму сюзеренові, то маєш бути йому вірним, розділяти з ним не тільки перемоги і славу, але і поразку і смерть… Благородство – це тримати слово, бути вірним і не перебігати до ворога, навіть якщо він сильніший. Загинути достойно, з незаплямованим зрадою ім’ям – от що таке військова честь. І я горджуся, що наші предки-русини, котрих називають куруцами, повели себе благородно. Якщо чесно, то війна куруців – хоч і трагічна – але й героїчна глава в історії маленької частини українського народу – закарпатських (тоді угорських, підкарпатських) русинів.
І, зрештою, хочу сказати, що мені не зовсім зрозуміла мета публікації про Ракоці. Вона що, закликає відмовитись від пам’яті про куруців, котрі під проводом Ракоці героїчно воювали проти імперії Габсбургів і героїчно загинули? Чи щоб ми зносили пам’ятники, барельєфи чи меморіальні дошки Ракоці на Закарпатті? Для чого? Він що – був нашим ворогом? Якщо наші предки вірили йому і йшли за ним на смерть – значить, вони його шанували. Чи маємо ми нині право не довіряти їх шані чи зневажати їх вибір, за кого і з ким помирати?
І ще кілька застережливих слів. Я впевнений, що Андрій не мав найменшого бажання роздмухувати міжнаціональну ворожнечу серед закарпатців (маю на увазі закарпатців-українців і закарпатців-угорців). Але будь який автор має бути дуже обережним, коли торкається питань національних. Ми не можемо на сто відсотків передбачити реакцію наших читачів у таких питаннях. Хтось образиться і буде вважати, що раз у статті негативно оцінений угорський історичний діяч, зачеплена його національна гідність. Хтось у відповідь зневажливо відгукнеться про когось із українських історичних діячів. І, не дай Бог, пішло – поїхало… Гарячі і не думаючі голови завжди знайдуться по обидва боки. Випустивши із пляшки джина міжнаціональної ворожнечі між мешканцями сусідніх українських і угорських сіл Закарпаття, буде ой як не просто його загнати назад.
Не хочеться дурне просторікувати. Але ми маємо достатньо негативних трагічних прикладів, коли жителі різних націй у сусідніх одне до одного селах через роздмухану національну ворожнечу вирізали одні одних. вірмени і азербайджанці, серби і босняки, українці і поляки (на Волині) та інші. Упаси нас Господи від подібного сценарію. Я впевнений, що наше багатонаціональне закарпатське населення загартоване і має давні традиції мирного співжиття на одній території різних корінних націй: українців-русинів, угорців, румунів, словаків, євреїв, німців… Ми звикли ставитись одне до одного з повагою. І прошу усіх закарпатців не вишукувати у минулому давні образи та непорозуміння, це не приведе ні до чого хорошого. Жити потрібно у теперішньому часі і дивитись у майбутнє, вибудовуючи кращі умови для мирного, достойного, розумного і культурного життя наших дітей і онуків.
Михайло Рошко, спеціально для Varosh
*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.
