Війна на фронті, в тилу, свідомості. Вп’ялася в тіла і душі, спричинила карколомні зміни, стерла звичний ритм, відібрала найдорожче, багатьох змусила писати життя з чистого аркуша. Метаморфози й переосмислення відбуваються в кожному з нас і кожній сфері суспільства.
Сьогодні йтиметься про письменництво. Якими будуть книги найближчого десятиліття? Чи зможуть автори передати все те, що відбувається на їхніх очах? Поки що багато хто з них замкнувся, бо не розуміє, про що і як писати, перебуває у стані апатії, не в змозі вичавити із себе й рядка. Інші ж з головою поринули в активну волонтерську діяльність.
Як не втратити себе і продовжити творити попри все? Як реагувати на емоційні шторми? Як користуватися словом в нинішніх умовах? Про це і не тільки ми говорили з письменницею, перекладачкою і публіцисткою Софією Андрухович за чашкою кави в Ужгороді.
― Приємно бачити вас, Софіє, в Ужгороді, пити каву, спостерігати за буденною метушнею за вікном, поринути хоча б на короткий проміжок часу в ілюзію спокійного життя. Яка у вас склалася історія з цим містом?
― В Ужгороді живе моя найближча подруга Мар’яна Прохасько. Ми дружимо з юності, моїх 15-16 років. Тобто це більша частина життя. Мої батьки дружили з чоловіком Мар’яни, письменником Тарасом Прохаськом, коли вони ще жили в Івано-Франківську. Ми часто перетиналися на спільних подіях, потоваришували, ставали дедалі ближчими. І ось тепер я навідуюсь до неї в гості.
«Ужгород – місто багатьох сюжетів»
― Яким видається вам Ужгород?
― Для мене це затишне, особливе місто. В ньому є те, що я завжди ціную ― історія, яку ти відчуваєш на кожному кроці, яку бачиш, можеш дофантазувати, продовжити та довідатися більше. Тому Ужгород для мене ― місто багатьох сюжетів. Воно камерне. Людські життя тут тісно пов’язані, переплетені. Тут відчувається близькість до природи. В один момент ти можеш перебувати серед цивілізації, і буквально за кілька хвилин загубитися десь в заростях, прекрасних гірських місцях, милуватися рікою. Уж у цьому сенсі страшенно важливий і творить це місто. Тут просто насолоджуєшся тишею, закинутістю і свободою.
― Чи часто випадає можливість посидіти от так в кав’ярні? Підглядаєте за відвідувачами? Чи стають вони прототипами ваших літературних персонажів?
― Останнім часом не часто, але я стараюсь, щоб вона була. Знаю, що зараз багато людей навіть такого собі не можуть дозволити. Тому це якась необхідна частина життя, потрібна для того, щоб потім набрати темпу і займатися своєю роботою. Історії підглядаю не тільки в кав’ярнях ― у місцях зі щоденного життя. В Києві це метро, ринок, крамниці, Оболонська набережна, куди я ходжу на прогулянки та пробіжки.
― Письменник повинен бути тонким психологом. Для себе у першу чергу. Наскільки ви просунулися в цій царині, чи знаєтеся на людях і чи доводиться розчаровуватися в них?
― Я думаю, що то́му, хто обирає для себе писання як основну діяльність, дається інтуїтивне відчування людської природи, стосунків між людьми, того, як ці стосунки працюють. Тому що це є одним з основних рушіїв, який спонукає писати. Це зацікавленість людиною: як вона існує, мислить, як змінюється, взаємодіє зі світом, поводиться. У якомусь сенсі немає потреби теоретично вивчати ці речі, науку, щоб відчувати, розуміти та знати. Але самій по собі мені цікаво читати якість теоретичні речі. Особливо люблю Фройда, Юнга. Ці тексти можна читати як захопливі романи. Вони складні, часом нудні, але все одно багато в чому це є художні тексти. Та все ж основне знання і відчування я отримую від живих спостережень і зацікавлення.
Щодо розчарувань, то такі моменти бувають. Водночас, мабуть, уже і завдяки тому, що я з дитинства активна читачка літератури, а вона сама по собі багато розкриває про людину і людську природу, це дає необхідні знання для “нерозчаровування”. Я думаю, що я все-таки досить багато розумію про людей. Один з важливих уроків у моєму житті пов’язаний з небезпекою ідеалізації. Тому мені здається, що я вмію ширше сприймати людину від самого початку. З одного боку, трохи нею зачаровуватися, з іншого ― бачити, розуміти та толерувати її слабкості.
«Всі люди народжуються однаковими, а потім хтось або щось впливає на їхнє формування»
― Як ви працюєте з негативними персонажами? Межа між добром і злом у вас часто розмита, ви шукаєте виправдання людським вчинкам, навіть найжахливішим.
― Тут є кілька важливих моментів. Мене цікавлять якісь певні людські постаті чи особистості, чи типи людей. Але радше конкретні люди, бо я не схильна узагальнювати й мені цікава кожна окрема людина. Так от найбільше мене вабить не намагання визначити, наскільки хорошою чи поганою є ця людина, а намагання зрозуміти, чому вона є саме такою? Що призвело до такого? Всі люди народжуються однаковими, а потім хтось або щось впливає на їхнє формування. На кожну людину впливає безмір різних факторів, і це призводить до того, що вона починає здійснювати ті чи інші вчинки.
Мене не так цікавить засудження чи виправдання, як намагання знайти ланцюжки причин і бажання зрозуміти, чому все складається саме так. А коли вже говорити про вибір персонажів, то мене дуже вабить і найбільше сенсу я бачу в історіях і ситуаціях неоднозначних. Зрештою, більшість ситуацій і людей є неоднозначними та поєднують в собі дуже різні фрагменти й фактори, які в різні моменти по-різному проявляються. І мене не цікавлять негативні персонажі, коли відомо, що це убивця, людина, яка чинить звірства. Тут я не знаходжу багато місця для якихось усвідомлень відкриттів. Мене цікавлять люди, які перебувають на роздоріжжі. Які сьогодні чинять хороший вчинок, а завтра, з іншими людьми та в іншій ситуації, чинять щось протилежне. Люди, які здатні змінюватися, здатні перероджуватися, і їхні негативні риси стають поштовхом для того, щоб потім чинити якісь добрі вчинки, жертвувати собою і проявляти несподівано гарні якості.
― Іноді артистам важко вийти з ролі, яку вони грають на сцені чи в кіно. У вас таке буває? Зливаєтесь зі світом, який створюєте, втрачаючи на якийсь час реальність?
― Знаю точно, що завжди глибоко йду в тему, історію, якою займаюсь. Так було з «Амадокою» і «Феліксом». Тепер складно передбачити, як виглядатиме писання після пережитого нами всіма, але тоді я дуже занурювалася у створений світ і значною мірою ставала своїми персонажами. Я їх добре уявляла, чула їхні інтонації, бачила їхніми очима. Я розумію, що є якась небезпека не змогти повернутися, але, на щастя, я маю якорі, які мене міцно утримують в реальності і при собі. Це моя сім’я, донька, побут і подруга, з якою ми щодня спілкуємося, обмінюємося рефлексіями, думками, почуттями, описуємо сценки, за якими спостерігаємо, розповідаємо про свою роботу та відкриття. Тому це щоденне очищення і “відлагодження” нормальності. І тому мені вдається, з одного боку, по-справжньому занурюватися в текст і витворений світ, а з іншого ― досить легко повертатися до реальності, і мені це важливо, я не хочу її втрачати.
«В українському суспільстві пришвидшилося багато процесів, вони пішли в глибину … Це природний процес, коли жахлива катастрофа може стати народженням чогось нового і хорошого».
― Яким був для вас 2022 рік? На які частини можете розділити відтинок, що у всіх нас розпочинається з 24 лютого?
― Для мене той відтинок відклався у сприйнятті суцільним могутнім потоком. Навколо сталося багато карколомних змін. В українському суспільстві пришвидшилося багато процесів, вони пішли вглиб і кожна людина в той чи інший спосіб пережила ці зміни, відчула зсуви власної особистості. У мене точно це відбулося. І парадокс у тому, що це природний процес, коли така жахлива катастрофа може стати народженням чогось нового і хорошого.
Неможливо не побачити, що зараз у світі є це велике зацікавлення Україною. Я бачила в іноземців щиру реакцію ― це абсолютна приголомшеність. Вони повторюють: як ми могли нічого не знати про таку велику країну, культуру, всіх цих імен. І всі вони повторюють, як їм цікаво довідуватися, як вони вражені тим, що це по-справжньому цікава, свіжа, дивовижна, глибока культура, в якій так багато можна знайти і схожого з їхніми культурами, і зовсім незнайомого. Раптом для людей відкрився цілком новий всесвіт, про який вони не підозрювали.
― Але це захоплення з часом може вщухнути. Навіть хвиля патріотизму в самій Україні може піти на спад після перемоги, як це було колись після Майдану. То яким чином якомога ефективніше використати цей час?
― Дуже багато є цілком правильних і виправданих кроків і вчинків, і вони працюють. Я сподіваюся, що вони будуть продовжувати працювати. Напевно це зацікавлення трохи спаде, коли ситуація заспокоїться, нормалізується, і слава Богу ― нам головне, щоб нарешті ми дійшли до точки, якої так прагнемо. Нам потрібно здобути перемогу, щоб люди перестали гинути і ми почувалися в більшій безпеці; щоб ми відчули, що бодай частково якусь справедливість відновлено, що покарано винних. Тобто це для нас найголовніше. Зрозуміло, що за цим буде йти певний спад зацікавлення, і нехай. Але те, що зараз відбувається, і що зерна, які садяться у світ людей із Західної Європи, США і решти світу, ― вони будуть проростати, і цей процес триватиме.
Але також ми чинимо багато помилок, пов’язаних з власним афектом, шоковими станами, тому що зрозуміло, що у такій ненормальній ситуації суспільство може у ненормальний спосіб реагувати. Ми стаємо занадто гострими, нетерпимими, критичними, агресивними ― дуже часто до самих себе, до представників своєї спільноти. І ми очікуємо від решти світу такого ж ставлення ― однозначного, конкретного, чорно-білого ставлення до нас самих, наших ворогів, ситуації як такої. А ці речі не є реалістичними і ми мусимо бути тоншими, м’якшими, вдячними, просто розуміти реальність і використовувати її у більш відповідний спосіб.
― Якими стали українці за останній рік? Чи змінилися їхні цінності, їхнє ставлення до якихось речей? Якими є ваші спостереження?
― У суспільстві спостерігаються і надмірності, і однобокі виміри. Вони, звичайно, завдають болю, але водночас я розумію ― інакше не може бути в такій ситуації. Це як кожна травмована людина, як і травмоване суспільство ― вони не можуть поводитися так, ніби у них немає рани, коли ця рана є. Єдине, на що я сподіваюся, ― що ця рана буде загоюватися і ситуація вирівняється. Але те, що мене дуже надихає і на що я не сподівалася, навіть пишучи «Амадоку» (тому що вона і є про всі ці теми усвідомлення власної ідентичності та власного місця), ― такої згуртованості, бажання осмислювати самих себе та ідентифікувати. Те, що я бачу, ― це бажання і намагання українського суспільства в його критичному вимірі чітко себе означити як українців, збагнути свою історію і місце, побачити й чітко окреслити своє майбутнє. Означити всі ці цілі, до яких ми йдемо.
― Не так давно мережею гуляли світлини з проєкту дизайнерки Ольги Навроцької, де вона за допомогою штучного інтелекту створила нові українські костюми на основі автентичних зразків. Вийшло приголомшливо красиво. Чи фантазували ви колись про те, як би могло скластися, якби українська історія відбулася по-іншому? Якби у якісь певні історичні моменти ми повернули не туди, вчинили не так, прийняли якесь інше рішення? Можливо, не було б тоді стільки біди, горя і розпачу в стародавній українській літературі, середні віки та новітній період?
― Тут важливо зрозуміти одну важливу річ, що, з одного боку, є історія, яка завжди була складною. В історії України практично немає жодного періоду, який можна вважати спокійним чи кращим. Практично весь час відбувалися якісь пертурбації, війни, розривання територій, локальні конфлікти і, зрозуміло, що це завжди викликало переривання всіх суспільних і культурних процесів. Але, з іншого боку, це речі, які нас гартували. Чому ми зараз витримуємо все це? Тому що в кожному з нас сидить знання таких криз і катастроф. З одного боку, це жахливо, з іншого ― ми віртуозно вміємо це робити та зберігати найважливіше про себе. І щойно настає момент, коли ми можемо це зробити, ми знову починаємо примножувати й розвивати те, що ми зберегли. І це найважливіші особливості українців, якими ми можемо пишатися.
«Я сприймаю мову як якусь фізичну якість, яка вбудована в найважливіші підстави людини»
― Що для вас у нинішній час є слово, текст, українська мова? Хочу відзначити, що вас приємно слухати. Ваша мова заспокоює. Коли ви говорите, то наче гаптуєте мереживо і видно, що словам ви надаєте важливого значення.
― Мова для мене є чимось найглибшим і найважливішим. З одного боку, це явище, яке пов’язане значною мірою з інтуїтивними речами. Я сприймаю мову як якусь фізичну якість, яка вбудована у найважливіші підстави людини. З іншого боку, звичайно, я працюю з цим додатково ― читаю авторів, які заворожують і збагачують, просто можу додатково виписувати звороти. Потім використовую їх на письмі чи в усній розмові, коли починаєш гратися словами.
«Якщо говорити про види мистецтва, то, як на мене, музика ближче до емоцій, досвідів, тонких відтінків, ніж слова»
― Чи завжди вистачає слів, щоб передати емоцію, стан?
― І так, і ні. Я завжди мала відчуття, що мова все одно не досконала, і що вона не відображає на повну більшості речей, які неможливо вербалізувати. Тому що вони є набагато глибшими. Якщо говорити про види мистецтва, то, як на мене, музика ближче до емоцій, досвідів, тонких відтінків, ніж слова́. Але якраз це усвідомлення обмеженості, коли ти по-справжньому бачиш і приймаєш, і опускаєш руки, і далі працюєш з оцією обмеженістю і скромністю, ― тоді несподівано може вдатися відтворення різних станів, ситуацій і почуттів. І це теж складно запланувати, бо ці описи приходять з якихось несподіваних царин. Ти можеш користатися аналогіями, можеш описувати почуття через смак, колір неба і навпаки. І в якийсь момент стає дуже чітко зрозуміло, про що йдеться.
«Тепер я розумію, що написати щось лаконічне і просте для мене ― набагато складніше, ніж писати складно»
― Цікаво спостерігати за вашим ростом і розвитком. Ви обираєте якусь тему чи жанр наче виклик, долаєте його і рухаєтеся далі. Після соковито-романтичного «Фелікс Австрія» з’явилася трагічна «Амадока», а потім ви знову йдете далі, вважаючи все попереднє пройденим етапом. Але так хочеться, щоб ви ще колись повернулися до чогось схожого на «Фелікса». Це можливо?
― Для себе я не закриваю цю можливість, але найближчим часом не маю планів повертатися до цього періоду чи схожої атмосфери. Я про себе знаю, що мені мусить бути цікаво, коли я працюю над наступним текстом. І я мушу ставити собі нове завдання щоразу, робити щось трохи нове. А в будь-якому жанрі, навіть коли ти виконав завдання, то його можна все одно ускладнити та спробувати зробити щось нове, коли йдеться про мистецтво і про творчість. Тому цілком можливо, що я до цього повернусь, але зроблю ще щось нове.
Якщо говорити про «Амадоку» і порівнювати її з «Феліксом», то тут я ставила собі складніші завдання на рівні і тем, і тексту, і стилістики, і багатьох інших речей. Це була моя внутрішня потреба. Я розуміла, що цей текст буде складним, некомфортним для читачів через обсяг. Внутрішні переходи будуть відсіювати велику частину читачів. І, звичайно, мені було прикро про таке думати після того, як я отримала так багато гарних відгуків від «Фелікса». Але це була внутрішня потреба довести собі певні речі. Я це зробила, і таким чином знаю, що закрила для себе певний гештальт.
І тепер, якщо говорити про плани на найближче майбутнє, то я собі ставлю інше завдання ― написати текст простий. Ідеться про роман, але йдеться про те, що ось я змогла написати складний текст, а тепер чи вдасться мені написати простий? І я вже почала над цим працювати. Задум я мала ще до війни, потім була впевнена, що відмовлюсь від ідеї, тому що відбулося стільки речей, що це втратило сенс. Але тепер я зрозуміла, що ні, навпаки, ― всі ці теми, які стосуються людей і життя, набувають гостріших, насиченіших відтінків. Тепер цей задум має для мене ще більше значення. І тепер я розумію, що написати щось лаконічне і просте для мене набагато складніше, ніж писати складно.
«Для того, щоб по-справжньому глибоко описати події аж такого масштабу, ми мусимо віддалитися від них. А ніхто з нас ще не віддалився. Ми зараз в самому епіцентрі подій…»
― Що це буде за роман? Він про війну?
― Я почала його писати ще до війни на рівні задуму. І тільки кілька місяців тому почала писати сам текст. Я просто видозмінила задум, але, звичайно, війну неможливо обійти. Просто я шукаю інтонацію і спосіб говорити це якимось чином ненав’язливо. Бо зрозуміло, що зараз це залежить від автора, і я не схильна виголошувати якихось таких максим на кшталт “ми не маємо права писати про війну в цей момент”. Тому що я знаю, що кожна людина має право робити те, що вона вважає за потрібне, і цю інтонацію можливо знайти. Але є теж закони, пов’язані з дистанцією. І для того, щоб по-справжньому глибоко описати події аж такого масштабу, ми мусимо віддалитися від них. А ніхто з нас ще не віддалився… Ми зараз в самому епіцентрі подій… Тому є дуже багато труднощів з художніми текстами про війну. І тому, для мене принаймні, есеї є відповіднішими. Бо цей жанр не потребує такої дистанції, він якраз є відображенням чи пробою ґрунту.
― Що зараз світить вам у темряві?
― Мені світять стосунки, контакти, близькість. Переживання близькості з тими людьми, з якими ти проводиш більше часу, і з тими, з якими ти випадково перетинаєшся на 5 хвилин, чи на годину, чи на кілька днів. І от у цьому просторі відчувається найголовніше ― те, що нас зміцнює, що дає сили й надію. І завдяки цьому можна відчути щастя і вдячність за це життя.
Цей матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, яка реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії.
Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.
Лариса Липкань, Varosh
Фото: Каріна Асад
