Думки

Що пов’язує «бабусю російської революції» Катерину Брешко-Брешковську та Закарпаття. Колонка Олекси Манна

10 Січня 2021 1 662

Декілька років тому я шукав матеріали по своєму прадіду-чеху, який був лівим есером та відбував покарання на каторзі в Сибіру. Тоді я, зі здивуванням і абсолютно випадково, цікавлячись цим періодом історії революції, відкрив для себе, що, виявляється в Ужгороді, в міжвоєнний період, мешкала і активно діяла легендарна і абсолютно кінематографічна особистість, так звана “бабуся російської революції”, Катерина Костянтинівна Брешко-Брешковська.

А це, взагалі-то, особа надзвичайно відома, одна з перших представниць революціоного руху, народниця, засновниця партії Соціалістів-Революціонерів (Есерів) і її найбільш відомого, бойового крила. “Бабуся російської революціі” – так її з повагою називав Керенський. Хоча її діяльність все життя безпосередньо була пов’язана з Україною, а останні роки своєї еміграції вона взагалі проживала в Підкарпатській Русі, яка тоді входила до Чехословацької республіки, в Ужгороді про неї знають лише історики.

Хочеться трохи навести більш точний приціл на цю “бабусю” і описати її легендарну біографію та діяльність, яка повпливала на весь хід новітньої історії.

Breckos Img 6973

Народилася вона у 1844 році і, як це часто бувало серед революціонерів та, звичайно, “народників”, в старій відомій шляхетній родині Веріго. Веріго – рід князівського походження, русько-литвинський, гербу Срженява, знаний з 13 сторіччя, а можливо і раніше, з багатьма гілками.

У 1937 році в Варшаві вийшла розкішна монографія “Рід князів Веріг”, де описувалось, що цей рід – один із самих давніх в Центральній Європі, і його засновник — син великого князя Литовського Войшелк, за легендою, отримав прізвисько Веріга за окови, які носив в татарському полоні. Тобто, з самого початку народження революціонерки все її життя було просякнуто певним символізмом.

Дитинство і юність Катерини Веріго пройшли в маєтку батьків Луговець Чернігівської губернії, де вона спершу отримала хорошу домашню освіту, а згодом закінчила жіночу гімназію. Вона досконало володіла французькою та англійською мовами. Її батько, поміщик Костянтин Михайлович Веріго, був на той час людиною дуже прогресивних поглядів, який готував звільнення селян від кріпосного права, відкривав для них школи, бібліотеки, спілки взаємодопомоги і позиково-заощаджувальні каси. Донька сама десять років викладала в такій народній школі, створеній її батьками. Поки уряд Російської імперії не закрив ці школи, не прикрив всю їхню діяльність і не встановив за родиною поліцейський нагляд. Після цього вона вдалась до соціалістичної пропаганди і встановила зв’язки з “народниками”. Про її мати відомо досить небагато. Звали її Ольга Іванівна Горемикіна, вона була зразковою прихожанкою і людиною строгих християнських поглядів, хоча і любила розповідати дітям про боротьбу за свободу і народне щастя у різних країнах.

У 1868 році Катерина одружилася з сусідським поміщиком Миколою Брешко-Брешковським, з яким згодом не зійшлась у поглядах на майбутнє, і покинула його.

У 1873 році Брешко-Брешковська разом зі своєю сестрою Ольгою засновує “Київську комуну”. Це був “народницький” гурток студентів-вихідців зі шляхетних родин, де пропагувалися анархістські ідеї мислителя і революціонера Михайла Бакуніна та теоретика народництва, філософа і соціолога Петра Лаврова, члена організації “Земля і воля”. Члени гуртка вели пропагандистську роботу в селах Київської, Полтавської і Подільської губерній, розповсюджуючи свої ідеї, робили так звані “ходіння в нарід”.

Там же вперше виникли ідеї про організацію терористичних актів як дієвого інструменту перелому рабовласницької системи Російської імперії, яка здавалась абсолютно непохитною. Які будуть реалізовані набагато пізніше.

Вони вступили в контакт із сектою “штундистів” – нео-християнським релігійним рухом, який таємно, але швидко набирав обертів в тодішній Україні. Цей рух виник як християнська трансформація протесту проти самодержавства, імперства і феодальної діяльності РПЦ. І з нього повиходили згодом багато соціальних революціонерів.

“Київська комуна” припинила своє існування у 1874 році, після арешту поліцією її членів, через діяльність інфільтрованого туди провокатора. В цьому ж році у Брешко-Брешковської народився син, якого вона залишила своїм родичам, і про якого буде трохи згодом. Двадцять членів комуни через рік організували новий, ще більш законспірований, таємний гурток, який діяв на території України і готував повстання проти імперії, під назвою “Південні бунтівники”. Заарештована Катерина Брешко-Брешковська була поблизу Тульчина, саме під час “ходіння в нарід”. Після повного розгрому “Київської комуни” вона утримувалась в Брацлавській, Гайсінській і Київській в’язницях.

Так почалась її довга тюремна історія.

У 1875 році переведена в Петербург, в першу спеціальну слідчу Шпалерну тюрму, а згодом в Петропавлівську фортецю, в одиночну камеру  Трубецького бастіону. Тобто, в головну слідчу в’язницю Російської імперії. Так почався “Процес ста дев’яносто трьох”, головна справа революціонерів-народників, після якого Брешко-Брешковська отримала п’ять років каторги з подальшим засланням.

 У 1878 році вона прибула на Кару (по-моєму, теж доволі символічна назва для каторги), так звану Карійську каторгу в Забайкаллі. Оскільки основний термін ув’язнення вона провела по в’язницях, то вже у 1879 році була відправлена в заслання в Читканську волость. За два роки, навесні, з іще трьома своїми соратниками скоїла втечу, але вони були спіймані через місяць. І вона отримала за втечу ще чотири роки каторжної примусової роботи на копальнях. У 1882 році знову доставлена на Кару. Засуджена Брешко-Брешковська була, плюс до того, ще і побиття батогами. Але виконувати це покарання не стали. Покарання буде інше: вона позбавлена дворянства і приписана до селянського стану. Заслання спочатку відбувалося в Бурятії. Після отримання паспорта селянки вона зможе вже проходити заслання в більш обжитому Іркутську, де вона працювала в газеті, Томську і Тобольську.

Лише у 1896 році Брешко-Брешковська була амністована, провівши по тюрмах, каторгах і засланнях в Сибіру загалом 22 роки. Вона вважається першою в Російській імперії жінкою-політкаторжанкою.

Її ім’я вже тоді було широко відоме в Європі та Америці завдяки публікаціям американського журналіста Дж. Кеннана, який мандрував по Сибіру і писав про її долю та політичну діяльність. Підпала Брешко-Брешковська під загальну амністію, яку видали під час коронації Миколи ІІ. Після цього вона змогла повернутись до європейської частини Російської імперії, але без права проживання в столицях, і оселилася спочатку в Мінську, а потім у Чернігові і Полтаві.

Свою діяльність Брешко-Брешковська не припинила, розчарувалась в “народництві” і взагалі у методі “ходіння в нарід” з метою освіти і підбурення до бунту народних мас, пішла на нелегальне положення і стала однією з засновниць спочатку “Робітничої партії політичного визволення Росії”, а згодом Партії соціалістів-революціонерів, які злились у 1902 році.

В революційних колах статус її був настільки авторитетним, що його спокійно можна назвати культовим.

Пропонувала вона вже конкретно революційний терор. Можна сказати, що її учнями були такі майбутні відомі революціонери-терористи, як Гершуні, Савінков, Каляєв і Созонов. Бойове крило соціалістів-революціонерів, ідеологом якого була Брешко-Брешковська, сформулювало свою задачу так: “Бойова організація не тільки скоює акт самозахисту, але і діє наступально, вносячи жах і дезорганізацію у владні сфери”.

Breckos Img 8230

Російська імперія згодом захлинеться в революційному терорі. Григорій Гершуні вб’є міністра внутрішніх справ Сипягіна, Іван Каляєв – Великого Князя Сєргєя Алєксандровіча, Єгор Созонов – сенатора Плеве. Борис Савінков, особистість взагалі легендарна – організатор і автор величезної кількості терактів, письменник, поет, публіцист і мемуарист, невдалий диктатор часів революції, борець з майбутнім імперським більшовизмом, – прославиться в різних галузях і видах діяльності, зокрема як автор відомих “Спогадів терориста” та автобіографічних романів “Кінь блідий” і “Кінь вороний”.

Тим часом над Брешко-Брешковською нависла загроза нового арешту і вона була переправлена з Одеси, через Румунію, до Швейцарії. Так почався її перший емігрантський період. Звідти вона вела революційну пропаганду серед екстремістськи налаштованої молоді, керувала партією, готувала пропагандистів, закликала до революційного терору, видавала підривну літературу і брала участь у Конгресі Другого Інтернаціоналу. Їздила в  США для збору пожертв на діяльність партії і революціі, ознайомлення американського суспільства зі станом справ у Російській імперії.

Перебралась для продовження своєї діяльності до Великобританії. Виступала в нелегальній пресі з серією статей “Листи старого друга”, де зверталась до “внуків, дітей, сестер і братів”, загалом до майбутніх поколінь, після чого і була названа Керенським, а за іншими даними – Леніним – “бабусею російської революціі”. І це прізвисько за нею згодом остаточно вкоренилось. Продовжувала закликати до революційного терору.

У 1905 році вона нелегально повернулась до Російської імперії, де брала участь в революції 1905-1907 років, однією з лідерів і ідеологів якої вона і була.

Відомий есерівський провокатор Азеф видав її поліції у 1907 році. Після чого вона більше двох років просиділа в Петропавлівській фортеці, була знов засуджена і вислана до Сибіру. Цього разу – до Якутії. Звідти вона, вже семидесятирічна, але незламна, ще декілька разів організовує спроби втекти. За що отримує 16 місяців одиночного ув’язнення, після якого каральна система імперії переводить її в місце, звідки втекти вже не можливо, – в селище Булун, за Полярне коло, на березі річки Лєна. Там вона далі буде відбувати своє заслання, яке разом з ув’язненням протриває десять років – до Лютневої революції 1917 року, яка її звільнила, разом з рештою політ-каторжан. Тоді ж із каторги в Сиктивкарі був звільнений і мій прадід, її соратник і однопартієць. Але доля і переконання привели його в інший бік, в Чехословацький Легіон.   

Брешко-Брешковська прибула в революційний Петроград з почестями, в персональному вагоні-салоні, з оркестрами і мітингами, які її зустрічали на кожній станції, квітами і промовами – як національна героїня. І була поселена в царських покоях у Зимовому палаці. Міністри Тимчасового уряду кланялись їй в ноги.

Breckos Img 6977

Від Чернігівської губернії її було обрано до Всеросійських Установчих зборів. Їздила по країні з промовами. На цей момент їй виповнилось 73 роки.

Жовтневий переворот Катерина Костянтинівна не прийняла, вважаючи більшовиків деструктивною силою революції, яка тупо рветься до абсолютної авторитарної влади. Як я прочитав в одних емігрантських спогадах, Керенському вона казала: “Саша, арештуй верхівку більшовиків, посади їх на баржу і потопи.” І додавала: “А він (Керенський) хотів все по закону. Хіба це можливо було тоді? І хіба так можна керувати людьми? Посадити б їх на баржі з пробками, вивезти в море і пробки відкрити. Інакше нічого не зробити. Це як дикі звіри, як змії –  їх можна і треба тільки знищити. Страшна це справа, але необхідна і незворотня.”

Breckos Img 6974

Брешко-Брешковська і Керенський, 1920-ті роки

Маєток Брешковських був пограбований і спалений наприкінці 1917 року селянами. “Ходіння в нарід” закінчилось таким чином. Заклики “Руйнувати до основи” були більш почуті повсталим народом. Несподівано був втілений в життя “аграрний терор”, який вона постійно пропонувала, і який полягав в спаленні маєтків і вбивстві поміщиків.

Демократичну Росію побудувати не вдалось. У Брешко-Брешковської з “червоного” почався ухил в “білий” бік.

 Вона зайнялась організацією антибільшовицького фронту, і, щоб розчавити більшовиків, готова була піти на різноманітні союзи. Відомо, що вона зверталась із закликом до Чехословацького корпусу, який був в той час потужною і організованою силою, сподіваючись, що більшовиків розіб’ють чехословаки. В контексті цього розколу, неприйняття радянської влади і лютої боротьби між рушійними силами революції і з’явився вислів: “бабушка невзлюбила внучку”. В результаті конфлікту з більшовиками і зокрема з Леніним, який їі ненавидів, у 1918 році, через Владивосток і Японію вона виїхала до США, де закликала американський уряд знищити більшовиків.

Breckos Img 6976

Після цього у неї почалась друга еміграція і, проживши деякий час у Франції, Брешко-Брешковська перебралась в новоутворену Чехословацьку республіку. Яка під час демократичного президентства Томаша Гарріга Масарика, в ті часи охоче надавала притулок різним емігрантам, з різними політичними поглядами.

І в результаті опинилась і залишилась жити в столиці Підкарпатської Русі – Ужгороді, де не полишала політичну діяльність. В Ужгороді вона створила “Карпаторусскую трудову партію”, яка мала москвофільське спрямування.

Повна назва цієі партії – “Карпаторусская трудова партія малоземельних і безземельних”. Дотримувалася вона аграрної і лівоцентристської орієнтації. Але це було на початку, потім стала правішати. Ідеологія партії передбачала розширення автономії Підкарпатської Русі в межах Чехословаччини, за рахунок Спішської, Шаришської і Земплінської жуп, тобто за рахунок Словаччини, і введення російської мови як офіційної в усіх установах і школах. Тобто, вона працювала на розкол Чехословаччини, під конкретним російським соусом, з відповідним фінансуванням з Москви. Тут і дався взнаки цей ухил в російський націоналізм, який наздогнав згодом багатьох російських революціонерів, не зважаючи на початкові соціал-революційні ідеї. На виборах 1929 року ця партія утворила разом з “Російським народним об’єднанням” так званий “Русскій блок”, який виступав уже конкретно з правих позицій. Друкованим органом партії була газета “Русская зємля”, яка видавалася з 1919 року і аж до окупації Чехословаччини у 1938 році. Брешковська також брала участь у створенні спілки “Школьная помощь”, яка була заснована на гроші американських русофільских організацій, і яка, в свою чергу,  відкрила три гуртожитки –  два чоловічих в Ужгороді і один жіночий в Мукачеві, де мешкали біля сотні студентів. Які, відповідно, виховувалися в русофільських традиціях. Про її життя і діяльність в Ужгороді треба розбиратися більш серйозно. Одне можу сказати, що моя знайома з Чехії, яка захоплюється анархізмом і історією російської революції і якій я розповів про те, що тут жила Брешко-Брешковська, ходила в Ужгороді по бібліотеках і архівах і нічого не знайшла такого, про що б я до того не знав. Інформації мало, всі документи добре почищені. Що зрозуміло, враховуючи конфлікт Брешковської  з більшовиками і протистояння радянській владі. І в самому СРСР Брешковську, звісно, навмисно “забули” і зтерли з пам’яті все, що змогли.

Відомо, що в Ужгороді широкомасштабно святкували 90-річчя “бабусі російської революціі”, яку тут так і називали. Про це 30 (17) січня 1934 року, в день її народження, писала русофільська газета “Карпаторусскій голос”, навколо якої гуртувалась вся місцева російська емігрантська публіка.

Святкування відбувалося в залі “Русскаго Народнаго Дома”, де, як сказано, “праздновали 90-летие Бабушки Е.К. Брешковской. Как известно бабушка, покинув Россию, посвятила себя заботам о карпаторусской молодежи и из этой молодежи, начиная от самых маленьких, состояли и артисты и значительная часть публики, явившейся чтобы воздать должное бабушке.” Де після вступних слів російських емігрантів, почалась “обширная программа”, а саме: “декламация, игра на рояле, танцы, сцена по роману Мельникова-Печерскаго “В лесах”, хоры девочек и мальчиков, оркестр мандолинистов ужгородского интерната Школьной помощи и особенно имевший успех соединенный хор с оркестром. Заключительным номером стал боярский танец, исполненный 16 воспитанниками мукачевского интерната”. Програма була відповідна, як видно, і дев’яносторіччя “бабушка” зустріла в оточенні “царской самодержавной сволочи”, проти якої вона боролась все життя, де вінчав обстановочку “боярский танец”. Це потрапляння в російську імперську пастку, з якої намагались вирватись все життя російські революціонери, і проти якої вони повставали, ще необхідно буде дослідити. І що вони в результаті навиховували з молоді, теж цікаво. І як у них так символічно вийшло, що змія сама себе вкусила за хвіст. Коротше кажучи, від себе не втечеш. Скільки вона написала, живучи в Ужгороді, мені теж не відомо. В даний момент я гортаю в руках її книжечку “Малыя государства” видавництва газети “Русская земля” в Ужгороді, 1922 року випуску. Де описується Швейцарія, Голандія, Фінляндія, Чехословаччина і Бельгія.

Вона помре через півроку після свого дев’яносторіччя, у 1934 році, переїхавши під Прагу, в місто Хвали-Почерніце, де за гроші білоемігрантів був куплений в кредит кавалок землі, побудований будинок і влаштована птахоферма. Тепер це частина Праги. Там вона проведе свої останні роки, не зважаючи на проблеми з зором, зберігаючи ясний розум. Вінок на її похорон надішле сам президент Чехословаччини Томаш Гарріг Масарик, а покладе його донька президента Аліса. На похорон прибуде вся активна есерівська еміграція, а з США прилетить сам Керенський. На пам’ятнику, поруч з погруддям, чеською написано “Бабуся російської революції”.

На цьому можна б було завершити коротку розвідку життя, цієї, безумовно, видатної особистості, але картина буде не повною без портрету її сина Ніколая Ніколаєвича Брешко-Брешковського. В контексті того, що Катерина Костянтинівна померла у 1934 році, через рік після приходу до влади Гітлера, з яким у величезної частини російської еміграції були пов’язані сподівання на встановлення справедливості і надії повернення на батьківщину “на білому коні”. І долучитись до цих надій, а згодом і активних дій, вона не змогла через власну смерть. А він зміг. Через те, що був далеко не останньою людиною в міністерстві пропаганди Третього Райху.

Breckos Img 6978

Як було сказано вище, народився він у 1874 році, а згодом Брешковська була заарештована і засуджена вперше. Вона віддала сина на виховання родичам, і він ріс у родині свого дядька на Волині. Після того, як закінчив Рівненське реальне училище, переїхав до Петербурга, де зайнявся белетристикою і доволі швидко став дуже відомим. Написав більше тридцяти романів, велику кількість оповідань, публіцистики, сценаріїв, був кінорежисером і актором. З 1911 по 1917 рік зняв, написав сценарії і зіграв у одинадцяти фільмах. Вважається родоначальником російського шпигунського детективу зі своїм романом “Ремесло Сатани”. Як автор історичних, детективних і пригодницьких романів був чи не найбільш відомим белетристом свого часу. За його книгами були черги в книгарнях і бібліотеках, “під нього” відкривалися видавництва. Друкувався він чи не в усіх відомих російських часописах. Діапазон його тем був надміру широкий – від нарисів про художників, спортсменів, моду, світське життя до романів про війну в Сербії, життя Іноземного легіону, Гайдамаччину, Мазепу, біографію Маяковського, Верещагіна і распутінщину. Назви його творів промовисто натякають, що це була за література: “Дочь великого князя”, “Царские бриллианты”, “Принц и танцовщица”, “Живая совесть. Прекрасные калеки”, “Женщины, кровь и бриллианты”, “Демон пустыни”, “Яд земли”, “Сокровище Алмаз-Хана” або “Под звездой дьявола”. В Першу світову був військовим кореспондентом. Написав про війну книгу “Дика дивізія” у 8-ми томах, яка одразу стала бестселлером.

Вперше після народження він побачив свою мати у 1896 році, у віці 22 років, після її повернення з Сибіру. Називав її завжди “Тьотя Катя”. Прийшовши у 1917 році зустріти і побачити мати, яка знов їхала з Сибіру, цього разу вже у персональному вагоні, і почувши промови на мітингу і її відповідь зустрічаючим, сказав: “Загинула Росія” і пішов, щоб більше не бачитись ніколи. Революцію не прийняв і втік на Південь, до Добровольчої армії Денікіна, де активно друкувався в пресі. Після 1920 року опинився в еміграції в Польші, де переклали біля тридцяти його книг і з якої його вигнали через конфлікт з урядом. Опинився у Франції, де теж активно друкувався і писав. На похорон матері не приїхав, хоча жив вже доволі поруч, у Берліні. І закінчив він своє життя в Берліні, від бомбордування британської авіації у 1943 році, працівником Міністерства пропаганди доктора Гебельса, як він сам наголошував, підводячи підсумок своєї емігрантської діяльності: “в боротьбі з єврейством і комунізмом”. Похований в загальній могилі.

Абсолютно закономірно, що в Радянському Союзі про нього нічого не було відомо і книги його не видавались. Навіть достеменно не відомо, яку кількість їх він написав.

Така забута зараз доля, яка своєрідним чином доповнює долю його матері-глиби. В результаті обидва замовчані, обидва стерті з пам’яті через свою діяльність. Люди своєї епохи. З чого починали і до чого врешті прийшли.

Зовсім “не мої люди”, хоча через них можна пізнати ідеї, настрої та антропологію того часу, і їх особистості сильно вплинули на подальший хід історії, що мені, власне, і цікаво.

 

Олекса Манн, спеціально для  Varosh

Фото з відкритих джерел

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

0 #
# комунізм # революція # Росія # терор # україна