У подружжя Андрія і Олесі Возницьких сімейний і творчий тандем. Обидва художники. Вона – керамістка, він – скульптор. Теплі стосунки і взаєморозуміння відчуваються у просторі, який вони створили для життя і роботи, а також у витворах, що з’являються в їхніх руках.
Стиль, шарм, актуальність, висока художня майстерність і філософський підтекст роблять роботи Возницьких особливими і впізнаваними. В інтер’єрному декорі, скульптурах чи посуді витає дух мандрів, закоханість у природу, увага до деталей. Все вишукане, лаконічне, естетичне.
Після екскурсії майстернею відпускаємо Андрія у справах, а з Олесею неспішно п’ємо каву з її фірмових горняток. Розмовляємо про мистецтво і красу…
– Мені здається, для того, щоб зрозуміти, що ви з Андрієм за люди і які митці, варто просто зазирнути до майстерні. Смак і стиль присутні у кожному предметі цього відреставрованого будинку в старовинній частині Ужгорода. Майстерня радше схожа на модну виставкову галерею, аніж робоче місце, і звідси просто не хочеться йти. Як з’явився цей красивий простір?
– Ми шукали особливе місце для майстерні і коли вперше сюди потрапили, були зачаровані. Це була звичайна квартира людей у старому недоглянутому будинку. Відчувалося, що тут довго не було ремонту. Але ми зайшли всередину, побачили старі вікна, високі стелі, освітлення, яке присутнє цілий день і щоразу інше, й зрозуміли, що повинні тут зупинитися. Коли почали ремонт, виявили дуже гарні закриті конструктиви і сприйняли це як додатковий подарунок. Все відчистили і тепер любимо тут кожен камінь, кожну цеглинку. Мені здається, що навіть саме приміщення відчуває нашу любов і тому вона взаємна.
– Розкажіть трохи про себе.
– Ми з чоловіком обоє художники – кераміст і скульптор. Він львів’янин, закінчував у рідному місті коледж і академію. Я корінна ужгородка, навчалася у коледжі на відділі кераміки, а потім у Львові на відділі скла. Там познайомилася з чоловіком, потім переїхали жити сюди, маємо сина і доньку. Раніше я довгий час робила вітражі. Спочатку скло не любила, воно для мене з перших днів було колючим ріжучим матеріалом. З часом подружилася з ним, але все одно кераміка – це моя любов. Зараз до неї повернулася і займаюся тільки цим.
– Керамістка і скульптор… Це ж неймовірний творчий симбіоз! В дуеті можна творити неймовірні речі.
– Так і є. З перших днів знайомства ми зрозуміли, що маємо багато спільного. Наприклад, любов до природи і того, що не бачать звичайні люди. Любов до глини. Зараз ми дуже багато працюємо над спільними проектами.
Ідея робити щось разом з кераміки з’явилася в Андрія, коли ми ще студентами були. Сама я виготовляла якісь намистинки, прикраси. Він запропонував виліпити вазон для квітів. Я зробила. Він сказав: «Круто. Тільки зроби більший виріб». Я виліпила більший. Він знову похвалив і запропонував наступну роботу створити вдвох. І так я захопилася більшими формами, виробами. Ми, напевно, у Львові були одними з перших, хто почав робити велику авторську інтер’єрну кераміку. Це був наш перший спільний бізнес. Наші вироби успішно продавалися. Як студенти, ми були мега щасливі, маючи власний дохід. І батьки за нас раділи. А коли одружилися, це стало сімейною справою.
– Як у цій роботі не скотитися чисто до комерції? Ви стежите за тим, що відбувається у сучасному мистецтві? Берете участь у виставках, конкурсах, симпозіумах чи якихось інших фахових заходах?
– Більше Андрій. Скульптуру він ніколи не полишав і в кожному періоді життя робив якийсь мистецький витвір. Але ми не займалися просуванням себе, просто робили те, чого просила душа. Я взагалі не публічна людина. Мені затишно у своїй майстерні, у своєму світі. Роблю ті речі, які, в першу чергу, подобаються мені. Якщо вони ще й подобаються іншим, цього достатньо. Я щаслива, коли люди знаходять у моїх роботах те, що вони шукали.
– Як вам з Андрієм вдається робити настільки актуальні речі? Будь-який виріб, який я зараз бачу, легко вписується в будь-який ультрасучасний інтер’єр.
– Не стежити за тенденціями неможливо. Тим більше, що сьогодні відкритий доступ до інформації. Вони підсвідомо накладають відбиток на те, що ми робимо. Але я, в першу чергу, створюю те, що мені подобається. Все, що бачу, пропускаю через себе. Роблю, що мене цікавить, і не замислююся, чи воно модне.
– Десь буваючи, подорожуючи, за що найперше чіпляється ваш погляд?
– Подорожі – основне натхнення. Кожна країна має свій настрій, ландшафт і я, наче губка, це вбираю в себе. Я напиваюся всім, що бачу, акумулюю ці емоції і потім відтворюю в кераміці. Мені подобається робити природні речі. Кераміка дозволяє показати людям, яким чудесним є світ навколо нас. Однак, ми його втрачаємо через тотальну комерцію і споживання. Природі ми не даємо нічого взамін, ми її вбиваємо. Але якщо можна змінити місце проживання, то переселитися на іншу планету поки що неможливо. Тому так важливо берегти Землю. Цю проблему я піднімаю в авторській лінії своїх керамічних робіт.
– Кожна ваша робота «дихає» природою. У витіюватих формах можна помітити коріння, кору дерева, прожилки листя чи крила комахи, молекулярні структури, морські корали і поліпи. Згадався Антоніо Гауді, який природу відтворював в архітектурі. Ви – в кераміці…
– Мені приємно, що таке враження у вас складається, бо саме так і є. Це все фактури каменю, підводного світу, структура насінини, видозмінений корал…
– А давайте за вашими роботами я спробую відгадати, з яких подорожей ці ідеї. Синя плиточка – це, напевно, Португалія, строката – Іспанія, кольорові корали – Єгипет, черепашник – таке бачила у Хорватії чи Італії. А ось уже якісь пейзажі Ісландії…
– Все правильно, от тільки до Ісландії ми ще не добралися, хоча дуже мріємо. Ісландія мені неймовірно подобається. Я надивилася багато фото і відео цієї дивовижної країни, картинка у мене вже в голові, тому, напевно, ви її і впізнали в деяких роботах.
– Не можу не запитати про двері з відомого колишнього будинку Фунданича. Старовинна споруда зруйнована, незважаючи на протести громади. Як вам вдалося врятувати двері? Тепер у вашому інтер’єрі вони виконують декоративну функцію, але виглядають фантастично!
– Ми купили їх у нинішнього власника будинку. Довго чистили, реставрували і врешті прикріпили до стіни. Тепер це такий собі своєрідний портал у минуле. І данина історії, можна й так сказати.
– Колекціонуєте старовинні речі?
– Діти жартома називають нас «любителями старйовщини». Ми не можемо пройти повз блошиний ринок чи антикварний магазин, куди б не поїхали. Мені любов до таких речей привив чоловік, а в нього це з дитинства. Дід був директором картинної галереї, Андрій виріс в Олеському замку і взагалі разом з дідусем багато часу проводив у музеях. В дитинстві навіть був впевнений, що замок – це їхній дім. Коли ми познайомилися з Андрієм, то багато їздили історичними місцями. Ця вся атмосфера, любов до оригінальних речей передалася і мені.
– Вірите в енергетику предметів?
– Не заперечую, хоча цього не відчуваю. Я тільки знаю, що якщо річ приходить до мене і я її люблю, то вона любить мене. Мене питають, чи не страшно мені в оточенні старих речей, історія яких не відома. Але мені комфортно перебувати в приміщенні, де є старі антикварні речі.
– Кераміка настільки красива, що здається, ніби вона зроблена на одному подиху. Але якщо подумати, то це ж неймовірно складна ручна робота. Скільки ваз зіпсовано, поки вийде ідеальна? Скільки ескізів перероблено задля такої форми? Врешті, натхнення – теж така річ, мінлива…
– Так, це щоденна буденна робота. Але я дуже люблю те, чим займаюся. Це не можна назвати повним релаксом. Я щодня приходжу в майстерню і працюю, як всі інші люди у себе на роботі. Часто втомлююся, деякі речі вимагають неабиякої напруги. Але і ця втома мені до вподоби.
– Як гадаєте, чому люди почали тягнутися до таких речей?
– Це тенденція останніх років. Я думаю, що люди спустошені. Тому що не можна жити тільки мобільними телефонами, цифровими програмами і штучними замінниками. Не вистачає живої природи.
– Розкажіть про деякі роботи. Ось, наприклад, цей предмет дуже цікавий.
– Це водяний горіх у збільшеному розмірі. Ми знайшли насінину на пляжі Хорватії. Спочатку я подумала, що це живий організм. Почала роздивлятися і здивувалася, яка цікава форма за рельєфом, структурою, кольорами. Потім знайшли ще кілька. Розшукали інформацію в Гуглі і дізналися, що це. Тоді прийшла ідея його збільшити, зробити інтер’єрний декор і керамікою розказати про красу речей, яких ми не бачимо. Невдовзі буде ціла тематична колекція. Природа зробила все за нас – тільки помічай, бери, надихайся і твори.
– А ось іще дуже цікава скульптура – напівлюдина, напівцифровий організм. Як її трактувати?
– Робота Андрія. Сучасна людина стає занадто функціональною і це руйнує її сутність. Людство занадто захопилася споживанням, не даючи природі нічого взамін. Кудись поділася культура споглядання краси, що призводить до розсипання особистості на частинки. Сучасна людина складається з кубів, рамок і від цього самознищується, розсипається.
– Як припинити цю руйнацію?
– Найперше – усвідомленням. Розвиватися духовно, чути людей, навколишній світ, берегти його. На державному рівні – вчити дітей цим речам в школі; вчити вчителів, які вчитимуть дітей; карати тих, хто нищить природу; висаджувати рослини; зміцнювати престиж виробничих професій.
Ви тільки погляньте: зараз вже майже не залишилося майстрів, які можуть працювати з деревом, кувати залізо, обробляти шкіру. Сьогодні знайти хорошого столяра чи різьбяра – на межі фантастики. Є поодинокі старі майстри, а молодих тут майже не знайдеш. Ця професія стала немодною, непрестижною. До Андрія звернулися, чи не знає він когось, хто б відреставрував старі двері на Берегівщині. За немалі гроші. І спеціалістів нема, ніхто не хоче братися…
– А своїм дітям ви передали любов до кераміки?
– Син навчається в Ужгородському коледжі мистецтв на відділі кераміки. Але я вже бачу, що йому більше подобається графічний дизайн. І ми його не відмовляємо. Дочці 12 років, поки що на даному етапі вона хоче бути хірургом. Але кераміка їх оточує, вони живуть в цьому, тому вона їх і супроводжуватиме в житті.
– В яких напрямах кераміки ви хотіли б ще себе спробувати?
– Найбільше мене цікавить інтер’єрний декор. Подобається робити великі об’ємні речі, які добре сприймаються в просторі. Більше хочеться тут розвиватися. Ще цікава плитка для декорування. Маю свою лінію посуду, вона мені теж дуже подобається. Але не варто розпилюватися на все, треба все ж таки визначитися і зосередитися на чомусь одному.
– Тобто кризи немає? Є чим займатися, де реалізовуватися? Можна в Україні рости і розвиватися?
– Безперечно. Стільки ідей, можливостей – тільки бери і роби. Зараз нема проблеми в матеріалах, поливах – замовляй хоч із Японії, Китаю чи Німеччини. Хочеш вчитися – вчися. Хочеш заявляти про себе – заявляй. Хочеш продаватися за кордоном – Інтернет у поміч.
– До речі, про матеріали. Українська глина підходить для вашої кераміки?
– Так, я замовляю глину зі Слов’янська.
– А закарпатська?
– У нас є дуже цінна глина, але її, на жаль, не видобувають. Є кілька локацій. Багата земля в селі Дубриничі Перечинського району. Там багато керамічної глини, її навіть колись вивозили до Чехії і робили відому чеську порцеляну.
Коли ми будували будинок і вирили фундамент, то мали справу з так званою липчанкою. Ми її пом’яли, вичистили камінчики, виліпили, випалили і вийшов чудовий міцний теракотовий вазончик. Однак я працюю з іншою масою, тому доводиться купувати. Можна і тут знайти, безперечно. Але треба копати, чистити – це абсолютно інший вид діяльності. Комусь міг би бути непоганий бізнес, до речі. Ми якось навіть спілкувалися з головою села Дубриничі і вона сказала, що раніше у них були родовища з червоною, білою, голубуватою глиною. Навіть є документація і у нас було виникла ідея організувати якийсь фестиваль там.
Одного разу ми з Андрієм були на порцеляновій фабриці в Іспанії. Виявляється, що 80% матеріалу, яким вони користуються, купується в Україні, а тільки 20% – в Англії. Тому що там дорого, а у нас дешево. То чому б і Україні не заробляти на цьому? Є куди розвиватися, було б бажання. Головне – не лінуватися, не шкодити природі, берегти її і вона щедро віддячить нам за це.
Лариса Липкань, Varosh
Фото: Карл Смутко
