Art

Наталія Сіма-Павлишин: реалістичного живописного портрета не замінять найпрогресивніші технології

5 Листопада 2013 7 975

Здається, ера новітніх технологій, можливості сучасної техніки і комп’ютерних програм на задній план відтіснили образотворче мистецтво, живопис, у тому числі, живописний портрет. Тим не менше, одна з небагатьох у Закарпатті професійних художників-портретистів Наталія Сіма-Павлишин стверджує, що реалістична картина досі гідно витримує конкуренцію з новомодними витворами.

Сьогодні, як і в часи Рембрандта та Веласкеса, дозволити собі розкіш замовити професійний портрет у відомого художника – прерогатива заможних людей. Сіма ж дозволяє собі іншу розкіш – малювати обличчя, які, у першу чергу, цікаві їй самій, а в будь-якій роботі свого авторства залишає фірмову загадку і глибину. Про власну творчість, натхнення і перспективи реалістичного портрету заслужений художник України Наталія Сіма-Павлишин розповіла в інтерв’ю.

– Наталю, Ви чи не найромантичніша художниця сучасного Закарпаття. Така виразна жіночність і зачарованість навколишнім світом, які простежуються у ваших роботах, – результат дитячих казок і дівочих мрій?

– Я народилася у селі з мелодійною назвою Дзвінкове на Берегівщині. Дитинство пригадується серед просторів з пшеничними полями і квітковими галявинами, де сонце сідало за горизонт і заливало гігантське небо палаючими цикламеновими кольорами. Ми з іншими дітьми бавилися і я завжди збирала маленькі букетики квітів, які приносила додому. Були там волошки, незабудки, якусь ягідку додам, дикий горошок… Знаєш цю рослинку? Він такий яскраво-рожевий і пахне французькими духами… Казки дуже любила. Народні і про принцес, особливо про Попелюшку. А ще сама вигадувала.

– Часто люди, наділені талантом до малювання, мимоволі, не задумуючись, щось виводять на будь-якій поверхні, де можна малювати: у блокноті, коли розмовляють по телефону, на запотілому склі, вкритому пилом столі – де завгодно. Що малювала Ваша рука?

– Чомусь пригадую жіночий профіль, високі зачіски, коронки, високий бюст, шийка довга. І квіти.

– Ви з дитинства знали, що станете художницею?

– Про це всі мені казали. Але мабуть тому, що всі впевнено стверджували, що буде саме так, спрацьовував юнацький супротив і я думала, чому це всі вирішують за мене. Я навіть хотіла наперекір всім стати лікарем-хірургом. Але, на щастя, таки вступила в Ужгородське училище прикладного мистецтва.

– Мабуть, це був цікавий період художнього Ужгорода. До якої мистецької тусовки ви тоді потрапили?

– О так, це були 70-ті роки. Нас учили такі відомі художники як Глюк, Медвецький, Контратович, Манайло, Микита. На молодіжних пленерах ми мали честь малювати поруч і, що найнезабутніше, вечорами досхочу спілкуватися з ними. Найближчим по духу був і залишається дотепер для мене Коцка. Його вважаю своїм наставником. Творчість цього великого майстра надихає мене. Його образи верховинок – неймовірних чарівних жінок, з простими, але в той же час великими і багатими душами залишили слід в моїй творчості.

– Яку роботу можна вважати початком вас як професійного портретиста?

– Це портрет моєї бабки. Саме з цією роботою я вперше виставилася на осінній виставці закарпатських художників. Молодим митцям потрібно було представити щось серйозне і я вирішила намалювати свою бабку. Їй було тоді за 80, вона була сильно зігнута, ходила з паличкою, шаркаючи ногами. Я дуже налаштувалася тоді на роботу і хотіла зробити дійсно класний портрет. Сильний. Мені вдалося все на одному подиху. Як знав казати мій батько: “Аж собі завиджу”. Навіть зараз рідко вдається так легко впоратися з задачею. І вона вийшла схожою. Робота була у натуральну величину, якийсь час стояла на мольберті і мамка коли заходила, то аж лякалася, що то бабка справді там сидить. Цим портретом я заявила про себе.

– Ви відразу вирішили, що займатиметесь саме портретами, чи були експерименти, вагання, метання з одного жанру в інший?

– Були, звичайно. На мене впливали модні віяння. Мені здавалося, що нецікаво малювати так, як я бачу. І я навмисне намагалася зламувати форми, щось підсилювати, робила напівабстрактні роботи. У мене це важко виходило, вірніше, не виходило, виглядало досить банально, але я пробувала. З часом зрозуміла, що це не моє, але чомусь навчилася. Навчилася узагальнювати, з’явилася деяка декоративність, вироблялася колористика. Працювала багато з уяви і тому зараз, коли працюю над портретами з натури, то поєдную свої набуті навики з теперішнім підходом. Думаю, що зараз мої портрети саме й особливі тим, що я пройшла той шлях.

– Вас важко назвати типовою представницею Закарпатської школи живопису, хоча формувалися Ви саме на ній…

– Це так здається саме тут, на Закарпатті. Але варто мені лише виїхати за межі області, як усі говорять: о, це справжня закарпатка. Мене видає колорит, насиченість фарб. Скажімо, у Київській школі – там багато білил, перспектив. Наша – більш декоративна, мажорна, більш відкриті, сміливі кольори. Пам’ятаю, якось ми поїхали на пленер, який відбувався на Волині. Малювали озеро Пісочне. І коли я на свій манер вигнула лінію лісу на горизонті, то присутні там митці навіть у цьому побачили Закарпатську школу, нашу місцеву особливість. Лінії і динаміка кольору – наш край нас таких породжує.

– На які етапи можна поділити вашу творчість?

– Перший – це початкові пейзажі і натюрморти. Тоді ми вчилися у наставників, відшліфовували вміння, набивали руку. Потім пішли образні символічні речі – місяці, образні жіночі портрети, філософські роботи. Поступово на передній план виступали реалізм і романтизм.

– Мені здається, окремий Ваш період можна назвати “кошачим”.

(Сміється) І таке було. На одній із виставок серію картин я присвятила жіночому образу кішки. У той період я себе ідентифікувала з цією тваринкою. Кішкою мене і в дитинстві називали, так воно і приклеїлося Сіма-киця. Кішка – це гарно: незалежність, характер, свобода. Вона любить ласку, але проти шерсті гладити не дає. Окремо можна виділити серію робіт про Тібет. Поїздка туди справила на мене колосальне враження і це не могло не виллятися в творчості. У той час я почала цікавитися східною філософією, культурою і мені дуже хотілося побачити той світ, де Гімалаї. Це враження на все життя.

“Жінка йде” – основна робота. Фактично тібетська жінка, яку я випадково зустріла, і спровокувала мене на виставку. Вона йшла в яскраво-рожевій хустині і чорному верхньому одязі з довгими рукавами. Цей образ дуже врізався в пам’ять і я відразу накидала ескіз. Ще діти тамтешні дуже сподобалися – з темно-бордовими щічками, припеченими від сонця, аж із тріщинками, як булочки. Вікна старого монастиря стали символічним образом. Вони були розташовані поруч: одне старе закинуте, в іншому хтось живе, бо на підвіконні доглянута пеларгонія. Видно, монах її поливає.

– Кілька років тому в Ужгороді відбулася ваша портретна виставка “Рік Бика”. Як ви її формували?

– Я довго виношувала ідею зробити серію портретів відомих ужгородців. Це неодмінно повинні були бути цікаві харизматичні особистості. І я телефонувала їм з пропозицією зробити портрети. Так персонажами майбутньої виставки поволі ставали Наталія Якушко, Михайло Рошко, Михайло Сирохман, Василь Русин і багато інших. До того ж, за гороскопом всі вони були представниками року Бика, тож і виставка пройшла у 2009 році.

– Герої терпляче позували?

– Так, я їм дуже вдячна. Робота йшла дуже цікаво: ми розмовляли, хтось читав вірші. До речі, дивно, але терплячішими виявилися чоловіки – вони сиділи чи стояли, мов скелі.

– Які обличчя вам цікаві як художнику і де ви знаходите образи для своїх портретів?

– Їх багато у місті. Ще, мабуть, мені таланить, бо і серед знайомих, друзів багато цікавих особистостей. Крім цього, я часто звертаю увагу на людей з вулиці, у кафе, в маршрутці. Бувають такі образи, що їх відразу хочеться намалювати. Їх справді багато. Цікаво було б намалювати якнайбільше, але не вистачає часу. Кожна людина – це такий світ… Це глибока таємниця… Головне тільки туди заглянути і бодай торкнутися її.

– Ви завжди залишаєте якусь загадку в портреті… Вона вже навіть стала Вашим фірмовим знаком. Це виходить мимохіть, чи створюється навмисно?

– Загадка, а деколи просто недосказаність – необхідна умова будь-якої художньої роботи. В цьому і цінність мистецтва. Якщо немає загадки, це, в першу чергу, нецікаво для глядача. Що стосується портрета, то кожен з них приваблює своєю загадковістю і глибиною. Але це неможливо зробити спеціально. Якщо художник починає думати: “Яку ж би мені тут загадку зробити?”, то це провал. Сам портрет підказує, що потрібно не договорити, або що підкреслити. Неможливо розумом осмислити, це має йти на відчуттях.

– Як же бути із замовними портретами, коли є певне стандартне обличчя і, можливо, в ньому немає потрібної загадки чи харизми?

– Ну, я можу собі дозволити розкіш працювати з тими людьми, яким симпатизую. По-друге, сила живописного портрету полягає в тому, щоб створити образ, а не передати фотографічну схожість. Дійсно, замовний портрет трохи напружує. Це нелегкий труд і це дуже відповідально, адже портретований повинен бути максимально подібним. Але я все роблю для того, щоб робота не була салонною, вимученою і банальною. Такі у мене вимоги до себе самої. Тоді і починаєш шукати, знаходити і підкреслювати ту неповторну родзинку, яку має кожна людина.

– Сьогодні за допомогою фотошопа та інших комп’ютерних програм можна робити такі цікаві художні фотопортрети, що очей не відвести. До того ж, це набагато швидше і дешевше. Невже досі є попит на живописні портрети?

– Так, дійсно, комп’ютерні технології неймовірно швидко розвиваються. Мій син працює з такими програмами, невістка – професійний фотограф. Мені цікаво спостерігати за їхньою роботою, багато спецефектів мені подобаються. Але при цьому я розумію, що реалістичний живописний портрет, виконаний з натури, на полотні, реальними фарбами, які пахнуть, не замінять найпрогресивніші технології. Знаєш, може і не треба зараз, щоб багато художників-живописців було. Йде відбір. Той, хто не зможе без цього жити, залишиться і реалізується. Бо тепер це вже досить жертовне мистецтво, незатребувана професія. Зараз багато чого можна цікавого на стіну повісити без картини. Але живописна картина “оживляє” будь-яке приміщення, щойно з’являється в інтер’єрі. У портреті живе душа того, з кого малювали, і того, хто малював. Важко передати словами, але така робота наче дихає, в ній жива енергетика. І попит на неї ніколи не мине, хоч і коливатиметься в бік новомодних віянь.

– Ви малюєте тільки з натури?

– Щодо портрету, то виключно. Між художником і портретованим встановлюється особливий діалог. Я маю на увазі вищий, позареальний рівень спілкування. Тому навіть, якщо нема буквальної подібності, людина на портреті більш справжня, ніж на фото. В портреті проявляється глибина натури, підкреслюються не тільки найбільш характерні її риси, але і її характер, вподобання, соціальний стан, час, в якому вона живе, і навіть, відношення художника до портретованого – повага, любов чи захоплення. Тому шедеври портретного мистецтва проживають віки, несучи нам загадку інших епох.

– Яка робота цінується більше – вистраждана, яка довго не давалася, чи створена на одному подиху?

– Як на мене, то друга. Це коли ти в неймовірному потоці, це коли легка рука, ніби керована вищими силами, коли кожний мазок лягає на своє місце ніби випадково, але насправді нічого випадкового взагалі не буває. Це коли ангели танцюють навколо тебе, а ти купаєшся в музиці, яку ніхто не чує, окрім тебе. Це натхнення. Це подарунок від Бога.

– Як працюється над ось цим жіночим портретом, який зараз знаходиться на робочому мольберті?

– О, Мирослава, дуже гарна приємна жінка. І чим далі ми з нею працювали, тим вона гарнішала. Що, до речі, часто відбувається з тими, кого я малюю. Думаю, портрет виходить повітряним, легким, теплим. Вона – як уособлення літа. Я так і назву його: “Настрій літа”. Це той випадок, коли робота в задоволення і дається легко.

– Часто у своїх роботах ви ідеалізуєте навколишній світ і людей. Це правильно?

– Немає нічого поганого в бажанні зробити світ кращим. І кожен знаходить свій шлях. Це мій шлях, моя філософія, моє бачення. На мою думку, мистецтво повинно скрашувати життя. Воно має і сколихнути, і турбувати, але неодмінно нести добро. Краса – це не банальні гарненькі обличчя. Краса є і в смутку. Красивому смутку. Бо коли є глибина, там завжди присутній смуток.

– Ви дуже ретельно, естетично і зі смаком вибудували світ, у якому живете. Складається враження, що інший світ – з проблемами, брудом, трагедіями вас абсолютно не стосується і знаходиться в якомусь іншому вимірі…

– Кожен в змозі вибрати те, що йому до вподоби, і чим він хоче себе оточити. Для цього не потрібні якісь надзусилля. Мені не потрібен бунт, вихор, якісь революції, як стимул для творчості. Часто це надихає митців. Мій же світ вимагає тиші і гармонії. Так я можу і хочу творити. Це не означає, що в моєму житті не було трагедій і розчарувань. Це не означає, що я не бачу, яким брудним і обшарпаним є наше місто. Мене все це болить і чіпає. Але й через красу можна творити красу. Я рада, що частинкою того, що я створила і що мене оточує, я можу поділитися з іншими. І ще мені дуже хочеться звернути увагу людей, що не все навколо так погано. Що поспішаючи, варто іноді зупинитися і зрозуміти: краса завжди є поруч з нами.

– Тут у вашій майстерні царює вишукана салонна атмосфера. Немає творчого безладу, кожен предмет продуманий і лежить на правильному місці, навіть звучить джаз, а арома-паличка пахне виноградом…

– Не завжди. Я просто готувалась до твого приходу (сміється). Але розпочинати нову роботу я можу тільки попередньо прибравши. Без цього не малюється. Працюю я в абсолютній тиші – навіть звучання хорошої музики мені заважає. Щодо предметів – люблю оточувати себе красою – вазами, квітами, ароматами. Це створює відповідну для мене ауру.

– Працювати можете себе примусити, чи чекаєте натхнення?

– Це в кого хобі, той може собі дозволити чекати натхнення. Але якщо ти вже працюєш професійно, то мусиш налаштовуватися. Натхнення можна не дочекатися. До того ж часто буває, що ти приступаєш до роботи без особливого ентузіазму – аж раптом щось наче вмикається і ти відчуваєш, що це воно. Це навіть тілом відчуваєш… Люблю це відчуття. Ти мене маєш розуміти, бо мабуть і в журналістиці таке буває. От тоді роботи і виходять, як я казала – на одному подиху.

– Який колір у вас найулюбленіший і який відтінок фарби найбільш ходовий?

– Індіго. Мій улюблений – ультрамарин. Він, можна сказати, основний, він найбільше йде. Це мій колір. А колись був улюбленим кобальт зелений. Все міняється. Новий період в творчості – інший період в житті. Все це не просто так, це дуже цікава тема.

– На стінах я бачу доволі давні роботи. Вони вам подобаються? Не виникає бажання щось переробити?

– Є деякі, які хочеться переробити, і я це час від часу роблю, але є і такі, що я дивуюся, як я могла 20 років тому так намалювати. Мене дуже тішить, що такі картини є. За них я спокійна.

– “Кава” – одна з моїх найулюбленіших фігуральних картин. Як вона створювалася?

– Я побачила цю пару в ужгородській кав’ярні і образ довго не залишав. От я і зобразила молодих красивих людей, які сидять, п’ють каву і не все так просто в житті. Є якась інтрига. Принаймні, я це відчувала і хотіла це передати. Він – самовпевнений мужчина, вона – вишукана, чимось стривожена. Вони молоді. А за вікном іде стара жінка. З паличкою. Якась старша жінка, вражена роботою після виставки, написала мені у відгуках цікаві слова: “Я знаю, що я була такою. А вони ще не знають, що будуть такими…” Сильні слова.

– Чи виношується наразі якийсь творчий задум?

(Замислюється) Є одна ідея… Вона ще конкретно не визріла. Але я її вже відчуваю… Я хотіла трохи в техніці мінятися, використати рельєф, але зрозуміла, що це мені не потрібно. Не хочу штучних ефектів. Хай буде чистий живопис, навіть не пастозний. Це буде масштабне полотно, десь метр-півтора. Бо деколи картина просить масштабний формат. Просто хочу створити щось таке, щоб подивувати саму себе.


Лариса Липкань, Varosh

Фото: Андрій Кирилюк

0 #