Михайло Ілько народився у Тячеві. З другого класу жив з батьками в Ужгороді. По закінченню школи вступив до художнього училища. Після – у Київський державний художній інститут. Затим, трохи повертався до Ужгорода, але життя все ж пов’язав з Києвом.
Нещодавно він разом з родиною відкрив мистецький центр “Галерея Ілько”, що вже встиг стати мистецько-культурно-музичним осередком в Ужгороді. Нам Михайло розповів про плани, роботу і те, чим займається поза галереєю.
– Пене Михайле, Ви часто приїздите до Закарпаття?
– Часто. Тут живе мій батько.
– Чим займаєтеся у Києві сьогодні?
– Моя діяльність пов’язана з креативною студією Stairsfor. Все, що торкається дизайну маркетингових комунікацій, подій, фотовиробництва та менеджменту творчих проектів.
– Чому відкрили її у Києві, а не на Закарпатті?
– Це було досить давно – ще у 90-их роках. Там моя родина, тому питання вибору не стояло. Так життя розпорядилося.
– На мистецтво традиційне часу вистачає?
– На жаль, часу на традиційне мистецтво не вистачає. Маю на увазі, у робочий час. Поза роботою, намагаюся його знаходити.
– Щось малюєте сьогодні?
– Є кілька робіт, над якими працюю. Сподіваюсь, займусь цим серйозніше наступного року.
– Ваш батько має вплив на Ваші мистецькі роботи?
– Коли ти бачиш певні роботи та майстерність змалку, то це не може на тебе не впливати. Але час все змінює: світогляди різні, середовище розвитку інше. Кожна людина шукає свій світ. Тому з часом цей вплив стає усе меншим, якщо це взагалі можна назвати впливом. Коли ти у цьому живеш, то це твоє органічне середовище.
– Ви є ініціатором створення українського національного шрифту. Чому взялися це?
– Кожна країна має свої продукти ідентифікації. В Україні є непогані акцидентні шрифти, на жаль вони є непоширеними та не надто використовуваними. А сучасного набірного шрифту у вигляді комп’ютерної гарнітури взагалі в Україні не було. Тим більше з відкритою ліцензією.
Ця потреба у нас виникла під час підготовки пісенного конкурсу Євробачення-2005, а потім під час підготовки презентації на право проведення фінальної частини Чемпіонату Європи з футболу ЄВРО-2012. У 2008 повертався до цієї ідеї. Пройшло п’ять років і у 2011 ми все ж взялися за це. Разом з Благодійним фондом “Мистецького Арсеналу” оголосили конкурс для створення сучасного набірного українського шрифту “Арсенал”, а Stairsfor була менеджером і спонсором цього проекту. Ми обрали переможця, запатентували права на шрифт, виклали його на сторінку ukrtype.com, сьогодні його можна вільно завантажити.
– Як вважаєте, це був успішний проект?
– Я б розділив це питання на два пункти. Якщо говорити про щось, що робить твою країну кращою та цікавішою, то такі проекти завжди успішні. Що ж до того, наскільки цей шрифт потрібний та затребуваний – покаже час. Усе залежить від користувачів, яким це потрібно чи ні.
– Ви відповідали за креативну частину на Євробаченні у 2005 році. Це неймовірно велика відповідальність.
– Звісно це великий і складний об’єм роботи. Але в Stairsfor як з управлінської так і з творчої точки зору ми були готові до цього. Ми мали добре підготовлену і відпрацьовану методологію виконання творчих проектів. Як креативний директор я теж себе відчував достатньо впевнено. Робота була напружена, але результат як на мене вийшов добрий.
– Ви є членом правління благодійного фонду “Мистецький арсенал”. Що входить у Ваші обов’язки?
– Благодійний фонд створений для того, аби підтримувати “Мистецький арсенал” як установу і сприяти його розвитку. Це є центральний мистецький та артистичний майданчик країни, але, тим не менше, він знаходиться на стадії розбудови. І одна з функція благодійного фонду – це створити коло друзів, які хотіли б і підтримують “Мистецький арсенал” як явище.
Мене туди запросила Ольга Вієру, яка була і на відкритті “Галереї Ілько” в Ужгороді. Ми товаришуємо. Вона прекрасний організатор і чудова людина.
Познайомились ми ще у 2006 році, коли Український Дім анонсував конкурс на редизайн. Ми тоді отримали три перемоги з трьох, але проект так і не був розпочатий.
– Як Ви наважилися на відкриття власної галереї? Чи довго збиралися?
– Вперше ця ідея промайнула ще на початку 90-их. Хотілося мати приміщення галерейного плану, у якому можна було б проводити культурні та мистецькі заходи. Але реалізувалося усе лише за останні чотири роки. Зараз нам дуже подобається те, що ми робимо.
– Чим займаєтесь у “Галереї Ілько”? Ви кажете, що не галерист.
– По суті, я є її засновником. Але у малому та середньому бізнесі сьогодні важко відокремити засновника від менеджера. Тому у мене це також поєднується.
Що ж до галериста, то це люди, які можуть тим чи іншим чином впливати на роботу художника, замовляти її, просувати роботи і на цьому заробляти. Мені б цього не хотілося. Тому я не галеристи. Радше, хочеться бути посередниками між митцем та глядачем.
– Мені дуже яскраво запам’яталася Ваша фраза з презентації галереї про те, що тут не місце тому, що “гнівить Бога”. Чи вдається балансувати?
– Одразу чомусь згадую про виставку “Березневих котів”, яка була досить суперечливою. Абсолютних істин – не буває. Має бути баланс. Мені здається так: якщо те, що ми робимо йде на користь суспільству, навіть, якщо воно нам не подобається – то це добре.
Є речі у цій експозиції, які менше подобаються, можливо вони не володіють достатньою художньою силою.
Я б не хотів брати на себе роль цензора. Стояло питання: буде виставка “Березневих котів” у нас чи ні? Але мови про те, що вона буде, але без чогось – цензурована – не було. Чи я би повторив цей досвід ще раз: так, але з більшою поінформованістю.
Сьогодні мистецтво має два напрямки: мистецтво прекрасне і мистецтво актуальне. Утім, часто мистецтво прекрасне є дещо егоїстичним. Воно не завжди розкриває проблему, реальність.
Вчителі у школі вчать дітей писати на дошці слова “мама”, “сонечко”, але, тим не менше, ми часто бачимо інші написи. Так само й ця виставка показує, що є величезна прірва між тим, як би нам хотілося, аби усе було у житті і тим, як це є насправді. Тому нам, як мінімум, треба звернути на це увагу.
У житті ви змушені дивитися на те, що навколо вас, а у галереї – це не обов’язково, не подобається — перейдіть до наступної роботи. Це особистий вибір. Тому, ви задали дуже точне питання. Можливо, й мені слід бути обережнішим зі словами. Утім, від цього моя точка зору не змінюється. (ред. – посміхається)
– Чи є плани співпраці зі столичними галереями: PinchukArtCentre, Я Галерея, Мистецький арсенал?
– Питання у тому, чи хотіли б вони з нами співпрацювати. Але, звісно, спілкування завжди потрібне. Ми б хотіли більше працювати на те, що б зруйнувати стереотипи людей, про те, що Еверест – це найвища гора, Леонардо – найкращий художник, а Моцарт – найкращий композитор. Відповідно, усі решта – це якісь другосортні люди.
Виходить, що жінки, яких ми любимо не такі добрі, як ті, що на обгортках журналів. Говерла – це пагорб, усі музиканти погано грають, а художники – нездалі. Ця ієрархічна модель як на мене є примітивною і не корисною для життя. Тому ми переконані, що спілкування між людьми тут значно важливіше за намагання вибудувати якусь чергову ієрархію. Але це не означає відсутність відбору і критичного погляду. І – я ціную суб’єктивний погляд.
– Як ставитесь до критики?
– Позитивно. Але, на жаль, її мало. Намагання принизити щось чи когось, або підвищити – це не критика. Її ж завдання – конструктивний діалог, який має призвести до якісного росту.
– Як сьогодні простій людині розпізнати справжнє мистецтво від псевдо його витворів?
– Сьогоднішнє мистецтво – це як золото і порода: вивалюють тонни, збирають грами. Важко зрозуміти, що з сучасного мистецтва є мистецтвом, а що ні – занадто близька дистанція. Вихід з цього простий: його має бути багато, його потрібно показувати, дивитися, намагатися зрозуміти.
Сьогодні у людей часто мистецтво викликає відторгнення. Я думаю, що толерантність і споглядання з часом розставили б свої акценти.
Знаєте, є такий жарт: у бізнесмена запитали чи знає він, що половина його рекламного бюджету витрачається марно. Він каже: “Знаю”. Його питають: “Так чому ж не скоротите?”. А він у відповідь: “Бо я не знаю яка саме частина є марною”.
Кілька років тому Сполучені Штати прийняли закон про те, що комп’ютерні ігри відносять до мистецтва. Нам теж час думати, що ми відносимо до мистецтва, а що ні. Знаєте, Голівуд завжди робив і робить дивовижні речі, але те, що YouTube робить за день, Голівуду треба робити 10 років.
– Галерея Ілько вже працює другий місяць. Ви, як менеджер, задоволені тим, як вона функціонує?
– Мені подобаються ці процеси, все досить непогано йде. Як будь-яка нова річ, вона цікавить людей. Лише на відкритті у нас було близько 500 людей. Загалом, нас відвідало близько 2 тисяч глядачів. Нам подобається проводити мистецькі вечори – це наш формат. Як буде далі – покаже час. Ми всьому вчимося.
Росана Бісьмак, Varosh.com.ua
Фото: Микола Романовський
