Як це, жити за кордоном? Далеко від рідних, близьких та друзів? Постійно говорити чужою мовою? Вчитися чомусь новому, незвичному? Жити іншим життям, за іншими правилами та законами? Про усе це нам розкажуть закарпатці, які живуть, навчаються та працюють за кордоном.
Яна Данканич (22 роки) та Нікіта Біда (21 рік), Мукачево – Асколі Пічено, регіон Марке, Італія
.jpg)
Ми переїхали до Італії наприкінці літа, трохи більше, ніж 2 місяці тому.
Яна: Я продовжую навчання, яке почала (і частково закінчила) в Україні, пов’язане з архітектурою та реставрацією.
Нікіта: А я вивчаю кулінарне мистецтво, зокрема італійську кухню.
Ми почали вивчати італійську ще в Україні, за деякий час до переїзду (це було необхідно, бо вступні екзамени та навчання в університеті італійською). Проте, володіння мовою прийшло тільки в середовищі і, на щастя, дуже швидко.
Яна: В нашому оточенні зараз українців немає. Є лише мої родичі, з якими ми часто спілкуємось, але вони живуть в іншому місті.
Як не дивно, адаптуватися було значно простіше, ніж ми очікували. Навіть складно сказати, чи взагалі відчув хтось з нас цей перехідний момент. Річ у тім, що ми обоє були закохані в цю країну і майже за рік підготовки, попри всі складнощі та нюанси, яких було багато, у жодного з нас не було сумнівів, що ми цього хочемо. Ну і найважливіше те, що ми мали все, щоб впоратись – любов один одного, велике бажання і підтримку близьких.
Найскладніше у житті за кордоном те, що іноді буває важко змиритися з тим, що ти далеко від родини і дому. Добре, що ми живемо в час високих технологій і маємо можливість постійно бути на зв’язку.
Найбільше ж подобається можливість переймати досвід, який категорично відрізняється від нашого. Це стосується не тільки навчання, але і всього іншого.
Найбільше нам тут бракує української мови. Ніколи не думали, що вона звучатиме особливо солодко, коли ти далеко від дому.
Натомість, коли ми приїздимо до України, то невистачає привітності та усміхнених облич. Тут, звичайно, кожен мав подумати про те, наскільки безтурботніше життя у європейців, але якби ми навчилися простіше ставитися до деяких речей, намагалися бути добрішими та помічали ще щось, окрім своїх турбот і проблем – жити було б значно легше.
Сподіваємося, що всередньому приїздимимемо до України 2 рази на рік. Поки ми не заглядаємо у майбутнє і не думаємо про те, де житимемо далі. Наша мрія збулася і ми насолоджуємося цим моментом.
Ніколь Медвецька, 24 роки, Ужгород – Берлін
До Берліну я переїхала 16 серпня цього року. Тут навчаюся на кінооператора в DFFB (Deutsche Film und Fersehakademie Berlin). Німецькою я володіла до переїзду. Почала вивчати ще в Києві на курсах.
У мене в оточенні є друзі з України і якось легше тобі, коли поряд є свої. Що до адаптації, то не можу сказати, що все було аж занадто легко. В Німеччині інші закони, інший підхід до життя. Але ти адаптуєшся, тому що в тебе є цілі, бачення і ти прагнеш розвитку як особистість (що в Україні мені було дуже важко знайти).
Найскладнішим і завжди великим питанням було – житло. А Берліні з цим занадто складно. Щоб винайняти квартиру потрібна купа документів, яких в тебе просто поки що бути й не може (тому що, по-перше, ти студент). Ну, і квартири тут здаються повністю порожні, а також потрібно заплатити кауціон (це депозит) за квартиру в розмірі однієї місячної аренди квартири. Щоб до когось підсилитись, тут воно називається WG, то є величезний конкурс. Був час в вересні, коли я писала по 10 мейлів на день і не отримувала жодної відповіді. Звучить можливо трохи дивно та дико, але так. Величезний потік людей. Гуртожитки теж треба чекати мінімум півроку.
Найбільше тут мені подобається моя акаемія. Мотивація та стремління людей до створення прекрасного, до зміни світу на краще. Подобається, що Берлін зараз є одним з центрів творчості в Европі і ти просто розриваєшся від того, скільки всього відбувається, а часу ніби й не було. Подобається, що тут чисто, що всі ввічливі та завжди посміхаються, що тут ти можеш розвивати себе та цінують тебе як особистість. Що тут багато свободи, демократії, що всі на одному рівні.
Я навіть не уявляю, щоб в Києві розмістили баннер-рекламу в метро, на якому зображені два хлопці, що цілуються, рекламуючи якуюсь там содову. Мабуть, такі речі певною мірою говорять, про менталітет більшості українців на данний момент. Подобається також, що тут всюди можна ходити з домашніми улюбленцями, що тут фільтрують сміття та здають пластикові пляшки (за які ви ще й отримуєте гроші). Що тут ти, в прямому сенсі слова, в безпеці. Що ти не повинен забивати свої думки тим трешом, який відбується в тебе в країні, а ти думаєш про творчість та цілі.
Що ж до українського, то інколи тут мені не вистачає наших продуктів. Ти ж вже звик до них, а тут їх немає. А також, що всі магазини продуктові тут працюють до 20:00, а в неділю взагалі закриті. І є лише кілька, що працюють довше. Коли я приїжджаю до України, то мені не вистачає всього, що є в Європі. Інколи, коли звідси почитаєш новини, здається, що більшість українців поки не готова до так званої "Європи". Спочатку треба змінити ставлення до своєї країни, а потім вже все інше. В нас є все для того, щоб бути однією з перших країн в Европі, але чомусь за 24 роки ні одна влада не була в цьому зацікавлена.
Україна певною мірою виштовхує розумних людей в пошуках кращого місця для самореалізіції. Це занадто обширне питання… та складне… і думаю, дуже актуальне.
Росана Бісьмак, Varosh
