Головна Люди Родіон Sun Lion: Музикант може розкритися по-справжньому лиш тоді, коли починає грати власну музику
Родіон Sun Lion: Музикант може розкритися по-справжньому лиш тоді, коли починає грати власну музику
Родіон Sun Lion: Музикант може розкритися по-справжньому лиш тоді, коли починає грати власну музику

Бас-гітарист, що дає сольні концерти, не таке вже й поширене явище. Ужгороду поталанило, бо має музиканта із загадковим ніком Родіон Сан Ліон (Rodion Sun Lion) – талановитого бас-гітариста. Як правило, у нашому місті, добрі музиканти грають не в одному гурті, а одразу в багатьох. Музикантом скількох гуртів був і є Родіон, схоже він сам точно не знає, утім ми спробували підрахувати.

– Родіон, як ти пішов у музику, хтось надихнув, чи сам?

– Десь у чотирнадцять років мама запропонувала мені піти вчитися грати на гітарі. Ідея сподобалася, не проводити ж весь вільний час з цімборами на вулиці. Так я потрапив у музичну студію, де була можливість вчитися грати те, що я хотів – не як у музичних школах. Оскільки мені подобався рок, ми почали розбирати композиції відомих західних гуртів.

Десь у шістнадцять, я почув фантастичне соло на бас-гітарі і з того моменту зрозумів, що це саме той інструмент, на якому я хочу грати. Викладач підтримав мою ідею. Я придбав "з рук" самовчитель гри Моргана та якусь старезну бас-гітару радянських часів, що не дотягувала по якості навіть до славнозвісного "Уралу". Як то кажуть, це «накрило» мене і з того часу займався тільки на басу.

Мама, не підозрюючи нічого й надалі платила за навчання на звичайній гітарі. Мені дуже підфартило з вчителем, у нього навіть були плани створити гурт, але до того, на жаль, не дійшло. Після завершення навчання у студії, вирішив вступати в училище, але там грі на гітарі не вчили, запропонували грати на іншому "струнному" інструменті – тромбоні. Кидати музику не хотілося, тому я пішов на такий крок, навіть на тубі пройшов курс навчання. Паралельно інтенсивно грав на улюбленому інструменті – бас-гітарі. Роки проведені в училищі не минули марно, бо дали непогану теоретичну основу. Училище я не закінчив, за рік до закінчення навчання ми переїхали в Ужгород.

– Чому ви переїхали в Ужгород?

– Моя мама, насправді, народилася в Ужгороді. У 1971 році вона з подругою поїхали у Казахстан, де жив дядько подруги і лишилася там. Мама художник-кераміст, тато теж художник, вони познайомилися в Казахстані, одружилися і так на світ з’явився я.

– Чи пам’ятаєш ти свій перший виступ на сцені з бас-гітарою в руках? Страшно було?

– Страшно! Це було в культпросвіті, я грав з гуртом Cristopher Robin. Одразу сказав, що буду грати сидячи. На виступ позичив у когось Jolana Iris Bass, бо всю свою колекцію радянських гітар продав, щоб придбати щось нове, краще. Хтось з гурту почав мене сварити – як це сидячи грати на концерті! Але я так і не встав. В одній з пісень була у мене сольна частина. Я починаю грати соло, зал починає неймовірно кричати. Якщо відверто, я перелякався не на жарт, але якось справився з завданням і не зомлів. Тільки після виступу до мене дійшло, що насправді присутнім сподобалося зігране соло. Такою була прем’єра.

– А тепер, вже з багаторічним досвідом, переживаєш перед виступом?

– Так, звичайно. Але тепер я вже можу про все це спокійніше думати, краще підготуватися.

– Давай все ж спробуємо порахувати у скількох гуртах ти грав.

– Це буде складно але спробую. (ред. – сміється) Пам’ятаю, як тільки приїхав в Ужгород у 1991 році, то мене одразу ж прийняли у тусовку металістів, що тусила біля третьої школи. Я тоді зі своїм довгим волоссям гарно вписувався у компанію. Ще був у дорозі до Ужгорода, а мій дуже добрий товариш Володимир Сабадош, який тепер живе у Празі, підготував ужгородських музикантів, що їде новий бас-гітарист – кому треба, забирайте. Тому після приїзду не пройшло і тижня, як я став бас-гітаристом гурту Sent Paule Guys. Отак воно почалося, завертілося.

Ось приблизний список гуртів, у яких грав: Sent Paule Guys, Cristopher Robin, Flowers, Z.K.M, Tequila Band, G.D.R, Castrum, Michael Balog project, Pap Jazz Quartet, Igor Litvinov trio, Tango Tempo, Елегантно Зіпсовані, Rock-H, Vandor. Це тільки Ужгород, ще багато сесійно, по декілька концертів у Києві. У Словаччині зараз граю з Charmsove deti.

– Котрий з цих гуртів тобі найближчий і чому?

– Всі ці гурти, насправді, дуже різні. Це глем-рок, джаз, етно-джаз, етно, рок-н-рол, фолк-рок, дез-метал. А котрий найближчий? Напевне Cristopher Robin, куди мене запросили десь 1994 році. Це було від душі, щиро, відверто, як буває тільки в молодості. З роками людина черствіє, майже зникає те юнацьке натхнення. Як кажуть – у молоді роки навіть квіти інакше пахнуть і тепер, коли якісь схожі нотки з’являються у настрої, якесь юнацьке натхнення, ти згадуєш молодість і намагаєшся, чим довше втримати у собі ці приємні миті.

– А з яким гуртом було найвеселіше, найбільше різноманітних пригод?

– Тут поза конкуренцією Рокаш. З цим гуртом було багато подорожей, був свій транспорт. По суті – то була велика родина. Я там пропрацював шість років і зрозуміло, що є що згадати.

– Які події у своїй музичній кар’єрі ти вважаєш найважливішими?

– На першому місці, напевно, те, що у 2013 році я почав писати власну музику. У мене вже є три альбоми. Вважаю, що музикант може розкритися по-справжньому тільки тоді, коли починає грати написану власноруч музику. Це специфічний внутрішній стан, де ти можеш розкрити власні можливості, можливості інструмента і не хочеться нікого підключати до цього процесу, хочеться грати самому, своє для людей. Друга важлива подія – створення гурту Вандор. Я довго сумнівався, чи воно вдасться мені, бо до того часу я писав тільки композиції для сольного виконання на бас-гітарі. А тут все значно складніше – текст, декілька музикантів, аранжування.

– Що штовхнуло на написання власних мелодій?

– Є такий темношкірий музикант The King Of One String – гітарист, який грає на акустичній гітарі з однією басовою струною. Вперше побачив я його десь у 2013 році. Виявляється, він активно концертує, має великий успіх. І подумалося – чувак, ти повинен щось зробити власне, тобі теж є що сказати людям, он людина на одній струні грає, у тебе їх аж чотири! Отак все й почалося.

– Я тебе знаю, як людину, яка переважно розмовляє російською. Як сталосятак, що саме ти створив такий колоритний українськомовний, закарпатськомовний гурт «Вандор»? Наскільки мені відомо, навіть тексти пишеш.

– Мені дуже подобається закарпатська культура. Різноманітна суміш українських, угорських, гуцульських, румунських мелодій не лишить нікого байдужим. Чомусь захотілося у Вандорі втілити своє бачення цієї музики, подати її у власній інтерпретації. Музика, яку я пишу, не є зовсім закарпатською. Дехто каже, що десь «проскакують» навіть єврейські мотиви, хоча, якщо взяти до уваги, що на Закарпатті колись було дуже багато євреїв, то не лишити слідів у музиці краю вони не могли.

Закарпатська народна музика надихає на творчість, тому і з’явився Вандор. Тут спрацював ще один суттєвий фактор – чудовий вокаліст – Іштван Халус. Не було б його, не було б Вандора. Пісні пишуться під нього і тільки він може їх так заспівати. Його майстерність, манера співу та особистий шарм роблять гурт таким неповторним.

– Як сталося, що один з найяскравіших ужгородських музикантів, що навіть дає сольні концерти – бас-гітарист? Люди якось звикли, що цей інструмент, як правило, на задньому плані, на другорядних ролях.

– Це залежить напевно від музиканта. Якщо ти зробив собі вирок ховатися за іншими, то так і буде. Я завжди шукаю щось нове. Наступний альбом планую повністю експериментальним. Хочу спробувати добувати звук з своєї гітари різними методами, за допомогою металевих, дерев’яних, та ще сам не знаю, яких предметів. В людині просто повинно бути бажання розвиватися, якщо воно відсутнє, то нічого не зміниш. Намагаюся їздити на різні фестивалі, де можна почути всесвітньовідомих виконавців, поринути у ту творчу атмосферу, надихнутися. Ці подорожі можуть підкинути багато нових, цікавих ідей.

– На якому інструменті граєш, про який мрієш?

– У мене було десь шість різних бас-гітар. Насправді, це зовсім небагато. Музиканти, що можуть собі це дозволити фінансово, подеколи є власниками десятків інструментів. Одним з інструментів був куплений у 2001 році у Москві безладовий G&L від Лео Фендера. Брався він більше для джазу, бо тоді я грав з Ігорем Литвиновим і Володимиром Коханом у джазовому тріо. Колектив розпався, а безладовий інструмент не дуже зручний для гри в інших жанрах, тому я вирішив набити на нього лади, що й зробив у Києві. Вийшов дуже цікавий, ексклюзивний інструмент з співучим саундом, що більше пасувало до сольної кар’єри. Нещодавно здійснилася моя мрія і я придбав Fender Jazz Bass, на котрому переважно граю.

– Як ти ставишся до важких стилів, альтернативної музики? Чи не втратила вона позиції останнім часом?

– У роки моєї молодості важка музика якраз народжувалася, була інша атмосфера. У наш час, завдяки інтернету, ринок став перенасиченим, це вже не є настільки цікавим. Це не те, що за майже останні, відкладені на джинси гроші, купити якийсь шматочок журналу Metal Hammer, прибити його на стіну в кімнаті і ти щаслива людина! Хоча я цим не займався, бо я продавав Metal Hammer. Від журналів у мене лишалися тільки маленькі, металеві, нікому не потрібні скріпки.

– Що тобі більше до вподоби – сольний виступ або у складі гурту?

– Це різні речі, але цікаве і те, і друге. На сольному концерті ти можеш показати свою майстерність стовідсотково, віддатися тільки своєму інструменту і почуттям. Якщо це гурт, то цікаво грати з колективом такого ж, або кращого рівня за тебе.

– А чому у Вандорі так часто міняються скрипалі?

– І не питай, не те, що не тримаються, їх ще нових і знайти важко. Так само колись думали взяти акордеоніста, не знайшли. Всі десь чимось зайняті – або на іншій роботі, або в інших музичних проектах.

– Найцікавіше для мене питання – як вдається музикантам узгодити роботу у стількох гуртах одразу, це просто нереально, на мій погляд! Знайомий музикант з Мукачева, Олексій Крилов, якось сказав – у вашому Ужгороді не розберешся хто з ким грає, суцільний музичний інцест.

– Якось намагаємося узгодити, як фантастично це б не звучало. Від чогось відмовляємося, десь йдемо на компроміси. Насправді це важко, дуже. Наразі я ще не можу запропонувати хлопцям контракт з якоюсь фіксованою, вартою уваги оплатою, тому як є. А щодо музикантів – іншого виходу нема, місто маленьке, викручуємося як можемо.

– Часто бачив, що ти граєш з білим комбопідсилювачем. Це твій, власний?

– Ні, це техніка Олега Орєшнікова, що керує звукотехнічною фірмою "Соліст". Так, цей комбік не зовсім звичайний, бо виготовлений на моє замовлення, тому і білий. От, кажу Олегові, у всіх басові комбарі чорні, давай замов білий. Так і сталося, так що компанію "Соліст" тепер можна впізнати здалеку.

– Хто у Вандорі займається аранжуванням? Завжди задаю це питання, бо у більшості наших гуртів таке враження, ніби кожен музикант хоче у кожній пісні заграти максимум того, що може, не звертаючи уваги на інших.

– Є така проблема. У Вандора повністю всі композиції мої, в тому числі й аранжування. Але я завжди відкритий для гарних, запропонованих іншими ідей. Наприклад, наш барабанщик Дмитро Шевчук, свої партії вигадує сам. У нього великий досвід у цій справі і краще за нього навряд хтось зробить. Буває вдома починаю наспівувати якусь нову мелодію, хтось з моїх зайде з подивом в очах – це що, ану перестань! Отут приходиться пояснювати, що коли це заспіває Іштван, то буде шедевр! З Іштваном Халусом теж нема ніяких проблем, він знає свою справу на всі сто! Також все чудово з новим, талановитим гітаристом Арсеном Бабиченком.

– З ким найважче домовитися у Вандорі, хто найвпертіший, ну крім тебе звичайно?

– Тут нема проблем. Ми вільно можемо обговорити будь-яке питання, знайти компроміс, прийти до спільного знаменника. Настрій завжди доброзичливий.

– Чи запрошували тебе колись грати за кордон?

– Звичайно! Я є діючим басистом словацького гурту Charmsove deti. Якраз закінчився тур у Чехії та Словаччині. Також гурт готується до запису свого другого альбому. До речі, троє членів гурту ужгородці, що проживають у Словаччині.

– Мене завжди дивували, скажімо так, словацькі "дворові" гурти. Якось у них все так акуратно відпрацьовано, продумано, вони добре звучать. Як їм це вдається?

– У нас, напевно, ще дається взнаки спадок радянських часів. У нас не було, як ми їх тоді називали – дорогих, західних акордів – сімок, дев’яток, джазових. Достатньо було ля-мінора, ре-мажора. Словакам були доступні і західна музична література, і записи. Тобто зовсім інші традиції. І змушений визнати – вони наполегливо працюють, постійні репетиції, самопідготовка. У нас це більше змахує на хобі. Жахливі проблеми з ритмікою, за цим просто мало хто слідкує.

– Ще порівняння з заходом – от там якось музичне життя більш насичене, навіть у менших містечках, ніж Ужгород. От кого ми маємо з постійнодіючих колективів? Текіла, Триставісім, Ватага і знедавна Вандор. Як ти вважаєш, можна якось оживити музичне життя нашого міста?

– В першу чергу, цього повинні хотіти самі музиканти. У нас до цієї справи, яке ставлення? От синку ти ходи на гітару, але станеш юристом. Насправді, для того, щоб стати успішним музикантом, треба на це покласти все життя! Практично всі зірки саме так домоглися успіху. До речі, особливо у нас на Закарпатті, є дуже цікавий напрямок, чомусь без вартих уваги виконавців, це – етно-джаз та ромський джаз. Колись ми з Ігорем Литвиновим і Володимиром Коханом пробували щось схоже, але, на жаль, колектив довго не проіснував. Також намагаюся постійно наштовхнути Вілі Папа на виконання ромського джазу, але все марно, хоча попит би був неабиякий. Ще повна порожнеча у закарпатській етно-електронній музиці. З таким багатим музичним спадком, тим ніхто не займається, аж дивно якось.

– Як ужгородська публіка? Сприймають тебе, розуміють сольну бас-гітару?

– Публіка у нас добра, про це кажуть всі музиканти, що бувають у нас. Мені теж жалітися не варто, бо сприймають гарно, особливо на сольних концертах – це приємно. Зараз помаленьку розкручується Вандор, теж сприймають добре, доброзичливо. От на закарпатських фестивалях все інакше. Народ досить пасивний. Якщо порівняти з Львівщиною, то дуже сильний контраст. Там глядачі набагато активніші, купа емоцій, взаємних вражень.

– Як тобі ідея – Вандор з симфонічним оркестром?

– Так, про це була вже розмова. Є друзі, музиканти з Рівного, диригент. Може у 2019 вдасться це реалізувати. Я навіть почав якісь партії для оркестру писати.

– Джаз? Буде?

– Так, звичайно. Але хочеться чогось справжнього, не заграні до безтями стандарти. От зустрілися музиканти, взяли інструменти в руки, на льоту хтось придумав спонтанно якусь темку і поїхали! У цьому вся краса, коли музика народжується у тебе в руках, а не граєш по завчених мотивах. Джазовий музикант трошки повинен бути і художником, готовим до творчості, а не тільки грати по нотах. Мені поталанило, бо з шести років з мамою ліпив, тато художник. Бувало, що хтось малює картину або щось ліпить, а ти поруч з гітарою в руках граєш своє, натхненне намальованим, керамікою або просто атмосферою творчої майстерні.

– Ким би був Родіон Сан Ліон, якщо б мама його не відправила вчитися грати на гітарі?

– Пілотом! Неймовірно люблю усіляке залізо, що літає! От сів у літак і полетів, це моє. Якщо б я був в авіації, то не був би музикантом. Але і так був би щасливою людиною.

Карл Смутко, Varosh
Фото з особистого архіву Родіона

5 грудня, ср, 7:49     0 298

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити