Люди дуже дивуються, коли чують, що я їду більше десятка годин із Ужгорода, щоб один день поволонтерити на Київщині. Я багато про це думала, бо це справді абсурдно і невиправдано з точки зору затрат часу і коштів: суму, яку я витрачаю на квитки, можна було б просто задонатити. Але мені важливо особисто торкатися цих шрамів війни, допомагати людям, які постраждали від неї в рази більше за мене, і показувати, що людям із Заходу країни так само болить і ми готові простягнути руку допомоги. Напевно, цим керуються й інші волонтери, які приїздять із країн Європи, США, Великої Британії, Канади.
Коли я дізналася про ініціативу «Сміливі відновлювати», зраділа, що нарешті знайшла спосіб, як поїхати на волонтерство до людей, що постраждали від російського тероризму. Ця ініціатива виникла внаслідок повномасштабної війни для розбору завалів зруйнованих будинків та квартир. Ініціатива динамічно розвинулася й об’єднала понад 2 000 волонтерів та волонтерок. Починали з робіт лише у вихідні, а зараз проводять толоки і в будні та мають інші напрямки діяльності для допомоги українцям. Дізнатися більше про Сміливих можна ТУТ.
Я навіть не мала сумніву: всім серцем хотіла до Бучі. До речі, міста-побратима нашого закарпатського Тячева. Міста, фото з якого переломили хід війни та ставлення світу до того, що витворяють росіяни. Міста, про яке мало хто знав до і мало хто НЕ знає після. Міста, яке чоловік на велосипеді та жінка з манікюром — і ви знаєте, про що я. Мені дуже важливо було поїхати саме у Бучу. Втім, на цьому місті я не зупинилася й мої волонтерства для допомоги людям продовжуватимуться стільки, скільки буде потрібно.
У цьому тексті — про три мої волонтерства зі «Сміливими» у зруйнованих російськими терористами Бучі, Ірпені та Горенці.
Буча. Фото вбитих сусідів
Я їхала автомобілем із Києва. Дорога займає буквально хвилин 20 від крайньої станції метро «Академмістечко» через Ірпінь.
Ми приїхали за вказаною адресою, вийшли з авта і розгубилися: будинок абсолютно цілий. Це новобудова. В око одразу впало те, що на початку вересня 2022-го вікна на першому поверсі були задекоровані новорічними сніговиками. 24 лютого час тут зупинився. Ми обійшли будинок і за ним побачили п’ятиповерхівку, по якій явно щось прилетіло і була пожежа. Може нам туди? Ні, адреса правильна. Нас зустрів високий чоловік, на ім’я Дмитро, із ним ми попрямували в новобудову.
Кутова квартира на 9 поверсі. Єдина утеплена. Відповідно, фасад візуально вирізнявся. Єдина, по якій вдарили. Ніби в тирі: цікаво, поцілиш з першої спроби чи ні? Поцілив.
Загальний коридор та двері сусідів закоптилися від диму. В коридорі квартири саме демонтовують меблі. Тут повністю вигоріла дитяча кімната, спальня і балкон. Снаряд залишив невелику дірку в стіні. Дірку, яка перевернула з ніг на голову життя цієї сім’ї. Те, що не згоріло у пожежі, розплавилося від температури. Зі слів Дмитра, вціліло близько 2% майна. Іронічно, що він знайшов серед вцілілих, але вже зіпсованих речей 50 гривень. У чорній від сажі ванній кімнаті ледь біліється умивальник і сама ванна. За стіною в туалеті стоїть пральна машина, яка вже не функціонує.
Ми обдираємо те, що залишилося від шпалер, змітаємо те, що було підлогою, збиваємо люстру, знімаємо залишки вікон і підвіконня. Потім чоловіки кілька разів навалюються на стіну і вона падає. Збираємо її залишки. Тим часом кум Дмитра вже завершив демонтаж шафи у коридорі і жужжить болгаркою на кухні, щоб розібрати колись добротну стінку: духова шафа, посудомийка, витяжка – все їде на смітник. Хтось допитливий вирішує привідкрити холодильник, у якому понад пів року лежали продукти для святкування дня народження одного з дітей власника. Запах незабутній.
Власник квартири розповів, що він вивіз сім’ю вранці 24 лютого, щойно почалися перші вибухи у Гостомелі – все було видно з балкона. Першим до квартири потрапив його кум, який приїхав до Бучі на початку квітня одразу після деокупації.
«Коли я приїхав, на вулицях ще лежали трупи. Не боїшся? Хочеш фото покажу? Це мої сусіди. Їх катували і кинули у колодязь. А ось цьому, бачиш, голову прострелили ззаду. У Бучі постраждали не так будівлі, як люди».
Він показує мені фото своїх убитих сусідів. Я, напевно, ніколи не забуду цей діалог і ті фото. Ні, це не перші фото вбитих, які я бачила на той час. Мене приголомшило інше: як це – йти вулицею і бачити трупи своїх сусідів, яких добре знав, з якими товаришував і вітався щоранку? Не просто бачити – робити їхні фото. Який психологічний та психічний стан у людей, які це бачили? Скільки в нас в країні таких людей?
Ірпінь. Жодного цілого двора
Коли в 2020-му я познайомилася з Андрієм із Ірпеня, то спитала де це місто. А він сказав: «Ти що не знаєш про Ірпінь? Це ж центр світу!». Тоді я думала, що це такий жарт про маленьке провінційне містечко. Але коли після деокупації міста зустрілася там із Андрієм, зрозуміла, що до повномасштабної це і справді було дуже комфортне місто.
Ірпінь – це неймовірний запах хвойних дерев, якими ти не можеш надихатися. І цього росіянам не вдалося відібрати. А ще – це дуже багато парків, набережна, муніципальний пляж, зона барбекю з вільним доступом до мангалів для місцевих. Місто знаходиться одразу за Києвом. Якщо відстань порівнювати з Ужгородом, то для Києва Ірпінь – як для нас Минай.
Саме тут точилися надзвичайно жорстокі бої, коли місцева тероборона стояла на смерть за те, щоб не пустити росіян у місто й не пропустити в Київ. А фото з ЖК «Ірпінські липки» облетіли весь світ, бо тут була вся міжнародна преса й перші особи держав. До речі, Varosh згадував про це у публікації про перекладачку Надію Мальовану, яка супроводжувала сюди з візитом президентку Словаччини Зузану Чапутову.
Коли ми йдемо вулицями Ірпеня, тут буквально немає жодного будинка, який хоч трохи не зачепило. Багато будівель знищені вщент, багато вигоріло, багато з розбитими або взагалі без вікон, а якщо й вікна цілі, то бодай паркан чи стіни посікло уламками. У будівлі місцевого будинку культури, який просто пробитий наскрізь посередині, знімали спільний кліп наші українські Антитіла й всесвітньовідомий британський виконавець Ед Ширан, щоб привернути увагу до України.
Моє волонтерство у цьому місті було у приватному секторі. Ми йдемо вулицею і тут теж кожен будинок понівечений: десь заколочені фанерою вікна, десь уже встигли відновити поверх із піноблоків. Під будинком, у який ми прямуємо, стоїть згорілий мікроавтобус. Колись двоповерховий дім на дві сім’ї від вулиці формально відділяє дірявий паркан. Зараз від будинку залишився лише фундамент, дві стіни і сходи в нікуди. Власники розповідають, що під час обстрілу їх не було вдома. З характеру руйнувань зробили висновок, що сюди влучив запалювальний снаряд. Із майна в цих людей залишився понівечений гараж, літня кухня, де вони зараз живуть, і мотоцикл.
Під час розбору завалів знайшла дуже гарний розплавлений шматок скла. Воно закрутилося у чудернацьку форму й виглядає як цікавий сувенір. Хотіла забрати з собою на згадку, але потім подумала, що сувенір із переплавленого людського горя – така собі ідея. Тим часом власник колишнього будинку дбайливо складає цеглини, які після пожежі не розсипаються на порох – сподівається їх використати при відбудові.
Однак найбільше мене вразив вуличний туалет. Його зробили вже після руйнування будинку із залишків майна: стіни – із того, що раніше було шафами, сидіння – з того, що було комодом, і двері, які, імовірно, були на балконі. Ці двері з сюрпризом: із вулиці все гаразд, зверху матове скло, знизу вони дзеркальні. Але коли заходиш всередину, то… те, що з вулиці дзеркало, зсередини – прозоре вікно. Коли спускаєш штани, а твої коліна «дивляться» у це вікно, досить некомфортні, а діватися нікуди. У цей час мене особливо боляче вкусила думка про те, що зовсім нещодавно у цих людей був затишний великий теплий будинок, а зараз навіть немає пристойного санвузла.
Попри те, що у людей не залишилося нічого, в тому числі й посуду, господиня приготувала для нас картопляне пюре й котлетки. На смачненьке прибігає й сусідський пес. Він оглух під час обстрілів. Його хазяї виїхали, а його залишили.
ГОРЕнка. Вулиця Миру. Будинок, який знищили росіяни
Через рік, восени 2023, я повернулася на Київщину. Цей населений пункт вважається найбільш зруйнованим на території Київської області. Село, у якому до повномасштабної війни проживало трохи більше як 5 000 людей, знищено на 80%. До речі, саме тут знімали серіал «Свати».
Ми приїхали хорошою вже відремонтованою дорогою. Іронічно, що будинок, точніше, те, що від нього залишилося, знаходиться на вулиці Миру (яка до декомунізації мала ім’я совєцького організатора масових репресій Сергія Кірова).
Будинок ліворуч має пошкоджені стіни й фанеру замість вікон. Дім навпроти впадає в очі зруйнованим другим поверхом чи то горищем. Від будинка праворуч залишився лише фундамент і димар. Від будинка по центру не залишилося нічого. Нам сюди.
Поки збираю лопатою рештки кімнати й знаходжу то ґудзики, то залишки люстри, дізнаюся, що це вже не перша толока в цьому будинку. Його починали розбирати, коли тут ще були стіни, які виявилися непридатними для відновлення.
Сад і город поросли травою і бур’яном, над головою пахне виноград, хтось із волонтерів жує щойно зірване з дерева яблуко.
До обіду ми повністю прибрали куток, де був санвузол. Питаю у власника, що тут сталося і боюся почути, що тут загинув хтось із його близьких.
«За пів дня до обстрілу я вмовив виїхати маму і дідуся, які тут жили. Дідусь категорично відмовлявся, добре, що в останній момент погодився. Ми поїхали і за кілька годин в будинок прилетіло. Сусіди забігли і почали виносити з вогню деякі речі – рятували що могли. Вони перенесли вціліле майно у свій дім. Наступного дня росіяни знищили і його».
Зараз мама чоловіка у безпеці. Дідусь від пережитого стресу помер через деякий час після виїзду з дому.
Ціна відновлення
За даними Київської школи економіки, у Бучі росіяни завдали збитків інфраструктурі на понад 5 мільярдів гривень. Грубо кажучи, відновлення інфраструктури однієї лише Бучі коштує приблизно як понад 210 000 FPV-дронів. Якщо кожен такий дрон знищить 4 російських загарбники, то… ця цифра вас приємно здивує.
Збитки, яких росіяни завдали інфраструктурі Ірпеня, Київська школа економіки оцінює у 5 разів більше – 25,3 мільярдів гривень. Це приблизно як сотня американських танків Abrams.
У спаленій квартирі в Бучі ми знайшли метелика з повністю обпаленими крилами. Всі були впевнені, що він мертвий. Але в якийсь момент він їх розправив і показав красиве забарвлення, яке збереглося всередині складених крил. Попри весь біль, страждання та завдані збитки Україна теж розправить крила й постане в усій красі.
Але жодна відбудова і ніякі мільярди ніколи не воскресять людей, які тижнями лежали на вулицях Бучі, яких поховали у братських могилах Ізюма, які довго помирали під завалами розбомблених будинків Маріуполя; не повернуть здоров’я людям із неврологічними захворюваннями, які кратно загострилися чи почалися від пережитого стресу; не відростять кінцівки цивільним, що намагалися виїхати з вокзалу в Краматорську, військовим, які місяцями не бачили рідних, а тоді їздили з лікарні в лікарню. Пам’ятаймо про ціну свободи та ціну відновлення. Ціну, яку росіяни змусили нас сплатити і яка зависока навіть в обмін на всі блага світу.
***
Я присвячую цю публікацію пам’яті волонтера Сміливих Ентоні «Тонко» Ігнату – канадійцю словацького походження, який у 2022 році продав свою вантажівку і приїхав, щоб допомагати українцям під час війни якомога довше.
Я не знала Тонко особисто і дізналася про нього у день його загибелі 9 вересня в день мого волонтерства у Горенці. Разом із іншими іноземними волонтерами Тонко їхав з допомогою для мирного населення із Часового Яру в Іванівське по Дорозі життя. В їхнє авто прямим попаданням влучив російський снаряд.
Ксенія Шокіна спеціально для Varosh
фото авторки
