Місця

КолОтало, клЕпало, тріскОтало, телЕпало… Маленька історія від Олега Супруненка

28 Січня 2021 299

Про ці пристрої я не знав, допоки не пощастило потрапити в дві триденні експедиції разом із товаришами. Вони, в рамках проєкту ужгородського Інституту еколого-релігійних студій “BAT4MAN”, займаються дивною і цікавою справою, – досліджують дзвіниці закарпатських церков, вивчаючи їхніх мешканців, насамперед, сов та кажанів. Такі дослідження уже давно ведуться в Європі, і от нарешті прийшла й наша черга.

Про це дослідження варто би написати окремо, тому зазначу, що в його ході виявлено багато колоній кажанів (часом просто колосальних, у багато тисяч голів), а також сліди перебування під дахами церковних дзвіниць різних видів сов (подекуди й рідкісних), і вся ця інформація стає в пригоді науковцям.

Є і практичний сенс. Наступний етап проєкту – встановлення інформаційних стендів на подвір’ях храмів, аби прихожани позбувалися шкідливих міфів про кажанів і забобон щодо сов, натомість долучалися до охорони місцевого біологічного різноманіття. За згодою найпрогресивніших настоятелів храмів (причому різних конфесій) на дзвіницях уже встановлено кількадесят будиночків для кажанів.

Мені ж пощастило поповнити фотоколекцію храмів Берегівщини, Виноградівщини та Іршавщини, причому, будучи в складі справжньої наукової експедиції з “вірчими грамотами” від церковного начальства, я побував на десятках дзвіниць, зазвичай недоступних для сторонніх.

Бiлки ГКЦ 1

Ці дзвіниці зсередини сильно відрізняються від того, що ми бачимо зовні. Там, неприкрита шаром штукатурки, видна справжня кам’яна кладка споруд сто-, двохсот-, а то й трьохсотрічної й більше давнини. Нагору часто ведуть древні дерев’яні сходи, там бачиш товстезні вікові балки і дивуєшся складності конструкцій епохи, коли не знали залізобетону.

Маю зізнатися, що я не наважився лізти під самий верх дзвіниць, залишався на рівні секцій, де висять старовинні дзвони. Вище, в пошуках своїх улюблених кажанів та сов, дерлися тільки фанати-дослідники Леонід та Андрій. І от біля дзвонів я звернув увагу на цікаві й різноманітні конструкції, розміщені на перекритті з товстих дощок (в шахтах таку підлогу називають помостом).

Хоча, перший пристрій я побачив не на дзвіниці, а в найдавнішій хаті села Оросієво (окраїна Берегівщини) – принаймні, так її назвав газда, служитель місцевої католицької церкви. У хаті він не живе (ледь встояла після великого паводку), але мріє перетворити її на сільський музей. І вже збирає для цього експонати, одним із яких виявився дивний дерев’яний ящик із ручкою. Покрутивши яку, отримаєш гучні й різкі звуки. Сумішшю угорської та української добродій пояснив, що це за пристрій, а тоді вже я почав цікавитися, розуміючи, що натрапив на цікаву тему.


Щоби не писати “отсєбятіни” в питанні, в якому тільки починаю розбиратися, дозволю собі скорочену цитату зі статті “Калатала у великодній традиції” на сайті львівського Музею народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького:

«У Велику або Страсну п’ятницю, у день найсуворішого посту для усіх християн, коли, за Євангелієм, розіп’яли Ісуса, у церквах замовкали навіть дзвони. У Галичині людей до храму закликали за допомогою била. А під час обряду виносу плащаниці діти вистукували спеціальними ручними калатальцями. Це дійство мало великий сакральний сенс, оскільки вкотре нагадувало людям про страждання та велику жертву Ісуса Христа. Схожі явища зустрічаємо на теренах усієї католицької Європи. Цей обряд бере свій початок із середньовіччя, коли було запроваджено неофіційну заборону на дзвони в період із Великого четверга – в день Таємної Вечері – і до власне Пасхального Богослужіння. Традиція дотримання мовчання протягом цих трьох днів відома з VIII століття. У англосаксонський період у Великій Британії цей час називали “тихі дні”.

Берегово ГКЦ

У соборах Іспанії, Португалії, Італії та Франції можна зустріти інструменти, які виконували функцію дзвонів упродовж цих трьох днів туги. Адже звук дзвонів творив святкову, урочисту атмосферу і не пасував скорботному настрою Страсного тижня. У Німеччині й Австрії протягом трьох днів від Великого четверга до Великої суботи молодь та діти також калатали замість церковних дзвонів, блукали вулицями і нагадували всім про молитву. У Чехії існувала легенда, за якою у Великий четвер усі церковні дзвони відлітають на паломництво до Риму… В українській культурі схожі шумові музичні інструменти знаходимо не лише на Галичині. Ось три найпоширеніших види:

До відродження традиції калатання свого часу доклався надзвичайно цікавий проєкт “Дерев’яні калаталки. Відродження Великодніх традицій”,  що відбувся у Музеї у 2013 році. У межах заходу, окрім презентації колекції калаталок та бил, народний майстер та відомий український звіздар Богдан Новак проводив серію майстер-класів із виготовлення таких музичних інструментів. Важливо, що в результаті цієї кропіткої роботи, львів’яни та гості міста створили і розмалювали понад 100 нових калаталок. …Майстер, роль якого у підтримці традиції виготовлення калаталок беззаперечна, зазначає: “Саме калатання символізує три дійства: розп’яття Ісуса Христа, поховання у Великодню П’ятницю і Воскресіння – найрадісніше дійство. У Великодній четвер пізно ввечері у церквах відправляють службу, дзвонять дзвони і калатають калаталки”».


Відтоді пошук “калатал” став для мене задачею № 2 в експедиції, окрім власне фотографування зовнішнього та внутрішнього вигляду церков. Фотоколекція поповнювалася доволі стрімко, адже на Закарпатті, як я виявив, ними користуються і в православних церквах, і католицьких, і греко-католицьких (реформати ж цієї традиції не визнають). Поповнилася й підбірка назв, серед яких я записав такі: колОтало (і колотИло), клЕпало (і клЕпач), тріскОтало, телЕпало, і нарешті, деркач. Список явно неповний, і буде розширюватися.

Щодо пристроїв, то вони дивують різноманіттям технічних рішень. Уже як почати розбиратися, то можна дійти й до певної класифікації, але для цього треба зібрати хоча б із сотню зображень, наразі ж маю кількадесят. Неодноразово зустрічав два “колотала” на одній дзвіниці (не обов’язково на церковній вежі, зустрічалися й на окремих дзвіницях при храмах). Новий явно робився за образом і подобою старого, тобто, просто копіювався. Переважали дерев’яні конструкції із мінімумом заліза, але бувало й навпаки. Доходило й до доволі масштабних апаратів (до двох метрів завдовжки, висотою із метр), бували й компактніші.

Великi Ком'яти

У невеличкій католицькій церкві, на околиці Мукачева, нам показали ручне колотало – обходяться ним. Зустрічалися при церквах і вже нефункціонуючі пристрої, які припадають пилом та розсихаються. Вочевидь, було би добре, якби такі опинилися, наприклад, в етнографічному музеї в Ужгороді – в супроводі світлини (а ще краще – моделі) церкви, з якої походять.

Буду вдячний читачам за додаткову інформацію – як називають “колотало” у вашому регіоні, які особливі традиції існують у його застосуванні тощо.

Олег Супруненко, спеціально для Varosh

Фото автора

19 #
# закарпаття # колотало # що побачити на Закарпатті