Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну чимало підприємств здійснили релокацію на Закарпаття. Деякі перевезли команду та всі потужності своїми силами, частина скористалась державною програмою релокації.
Ми вирішили поспілкуватись з підприємцями, які змогли евакуювати себе та бізнес з найгарячіших точок. Дехто адаптував бізнес-моделі і повністю перезібрав процеси. Сьогодні вони з командою в безпеці і вже працюють.
Далі — пряма мова.
Я — Олексій Калмиков, корінний харків’янин, лікар у 3-му поколінні.
До 24 лютого 2022 року — фахівець з організації медичної допомоги: у довоєнному житті у нас була мережа кабінетів, також я консультував інші бізнеси (до початку вторгнення —107), разом з командою створювали стартапи, які розв’язували медичні проблеми.
Загалом, я розвивав медичний бізнес у Харкові.
24 лютого, 4:05 ранку — я прокидаюсь від перших вибухів. Харків же на кордоні. Моїм першим завданням було попіклуватись про свою сім’ю (ми жили біля центральної площі, біля ОДА, яку згодом зруйнували).
7:00 — проводжу переговори з ключовими партнерами бізнесу.
9:00 — ми зустрілись з нашими інвесторами. Тоді ж ухвалили рішення припинити бізнес у класичному розумінні і перетворити його на волонтерський центр.
Все відбувалось швидко. Це було просто рішення. Я розумію, що готувався до чогось, не війни звичайно, але до чогось тяжкого. Десь за пів року до подій ми намагались максимально віртуалізувати бізнес, процеси, орієнтувались більше на Європу.
У перші дні війни наші офіси розбомбили російські ракети. Ми поїхали з Харкова 10-11 березня. Наша евакуація тривала 2,5 дні.
Сьогодні разом з сім’єю та частиною команди я в Ужгороді. Зараз ми працюємо як Єдиний медичний волонтерський центр в рамках Міжнародного благодійного фонду — “Асоціація Гуманітарних Центрів”.
Сьогодні моє професійне життя: 97% волонтерство, 3% прибуток.
Важко провести конкретну межу між “тут ми працювали в Харкові” і “тут переформатувались та почали волонтерський рух”. Вже на 5-й день війни ми зустріли у Харкові першу фуру гуманітарної допомоги, а вже 11 березня (до виїзду з Харкова) — 60-ту вантажівку. Але там, під бомбами, горизонт планування вимірювався хвилинами, годинами. Тут, де немає бойових дій, ми можемо сміливо планувати.
Отже, сьогодні ми допомагаємо людям своєю професією. Ми медики, логісти, менеджери, провізори. Кожен виїзд волонтера у гарячі точки — ризик для життя. Тому ми допомагаємо дістати необхідні ліки, медобладнання, організувати транспортування, логістику та облік вантажу. Щоб цей ризик людей точно був виправданий, щоб змогти максимально ефективно допомогти. Також консультуємо населення телефоном, у нас працюють гарячі лінії. Зараз ми окремо поділили напрямки роботи на медичний та фармацевтичний.
Те, що наша команда хоче втілити — медична евакуація жінок на останніх термінах вагітності і після пологів, а також літніх людей. Це особлива категорія, яка потребує особливих медичних умов при евакуації. І моя особиста мета — допомога лікарям, які залишились без домівок та роботи.
Загалом, ми будуємо мозок української гуманітарної системи.
Зараз я вже повернувся до масштабного горизонту планування бізнесу — 20 років. Один цей рік все сильно змінив, так, як я і не міг запідозрити. Але також я помітив, що те, що ми планували зробити через 15 років — вже зробили. Наприклад, мережа аптек (зараз функціонує як пункт видачі).
Мої стосунки з Ужгородом та Закарпаттям почались ще до повномасштабного вторгнення, приблизно 8 років тому. Після початку війни, у 2014, я постійно думав про те, що хочу побувати в Ужгороді, подивитись яке тут життя, які люди. По-перше, це місто на іншому кінці України. Я думав — було б круто відкрити в Ужгороді філію бізнесу, а потім з’єднувати між містами Заходу і Сходу (сміється). По-друге, я чітко розумію переваги прикордонного розташування міста, логістична перевага бізнесу і т.д.
А ще у мене тут уже були клієнти, я продовжую зараз працювати з ними. Намагаюсь не конкурувати, а співпрацювати. Зараз це виходить.
Як фахівець, бачу безмежну кількість можливостей в Закарпатті.
Поки що ми не встигли оглянути місто, от як туристи. Я майже не знаюсь на історичних об’єктах Ужгорода, все тільки попереду. Не давав собі часу на це. Але вже встиг помітити найголовніше досягнення Ужгорода — люди. Коли ми їхали до вас, нас всі попереджали, що нам буде складно спілкуватись — діалекти, різні мови. Але у нас не було жодного неприємного інциденту. Я їхав в Закарпаття з переконанням, що тут на Заході — культура більш європейська. І кожного дня я в цьому впевнююсь.
Візитівкою Ужгорода для нас стали волонтери на вокзалі. Згадую, як ми приїхали: брудні, втомлені, щоб переночувати на вокзалі. Ми нічого не просили, волонтери самі все пропонували, допомагали. Вразило, що я не відчував жалю до себе. Вони були дуже турботливі, не нав’язливі. Я це дуже ціную.
Як святкуватиму перемогу? Ще не думав про це. Відразу думаю про втрати: про наших героїв, які гинуть, про звичайних людей. Хочеться зробити щось, що не зробили вони, не встигли. Хочеться продовжити цю справу нашого вже спільного життя, спільного майбутнього.
Іванна Стець, Varosh
Фото: Богдан Магдич