Люди

Тетяна і Сергій Белякові: чути себе, долати обмеження, відкривати світ

5 Жовтня 2019 782

Одного разу дніпровчанка Тетяна Іващенко відчула потребу щось змінювати у житті. Заплющила очі, тицьнула пальцем на карту України, а коли розплющила, побачила під пальцем Ужгород. Зібрала валізи, сіла в потяг і переїхала на самий Захід України. Тут реалізувалися її творчі і кулінарні мрії, тут знайшла нових друзів, зустріла кохання, звідси розпочалися їхні спільні з чоловіком Сергієм мандри, пізнання світу і себе.

Це історія двох неординарних людей про те, як слухати і чути себе, як долати внутрішні страхи, як не боятися розпочинати все з нуля, як рухатися за покликом серця і займатися тим, що подобається. А головне – як насолоджуватися кожною хвилиною життя.

Таня: Я потрапила до Ужгорода 5 років тому. До цього жила в Павлограді, потім трохи в Дніпрі та Києві. Працювала на нормальній, але нелюбій серцю роботі. Весь час відчувала, що це не те, чим хотіла займатися. І ось настала потреба щось змінювати. Внутрішній і зовнішній стан не збігалися. А коли простір починає виштовхувати тебе, то треба щось міняти. Того року я якраз почала цікавитися духовними речами, захопилася філософією Крішни, пізнавала цю культуру. Багато на що відкрила тоді очі, знаходила відповіді на питання, які мене хвилювали. І от просто на роботі взяла карту і сказала собі: давай! Заплющила очі, тицьнула пальцем і дивлюся: Ужгород. Добре, – думаю, – що хоч Україна. Про Ужгород я навіть не чула. Західна Україна у мене зі Львовом асоціювалася. Але я прийшла на роботу, сказала директору, що їду. Він навіть не здивувався, бо казав, що чекав цього. Коли ти стаєш на свій шлях, то воно йде легко. І через 4 дні я вже сиділа в потязі.

001

Сергій: Я народився у м. Жовті Води Дніпропетровської області. Третину життя провів у Криму (батько звідти родом), третину в Києві (там вчився). Пробував себе у різних професіях.  За першою освітою я теплофізик. Але розумів, що займатися цим не буду.

5 років тому моє життя круто змінилося. У Києві я потрапив у пожежу. Вранці прокинувся від того, що горіла квартира, і я вистрибнув, рятуючись, із 6 поверху. Із сильними опіками і травмами потрапив до лікарні. 2 тижні лежав у комі. Лікарі не давали шансів. Але, в результаті, це виявилося моїм найважливішим досвідом у житті. Я вижив і наче народився вдруге – вже іншою людиною. Під час коми у мене були видіння і колись, можливо, про це я ще напишу книгу. Там реальність перетиналася з іншими світами. Невдовзі я отямився, заново почав вчитися їсти, говорити, ходити. Довелося через все проходити спочатку.

Після цього я обрав напрямок ІТ і влаштувався в одну іноземну компанію, яка мала філії у Києві і Ужгороді. Обрав друге і вирішив спробувати пожити там. Приїхав, відчув атмосферу міста, його спокій і залишився. Перший тиждень пізнавав місто, потім трохи занудьгував. Робота була нова, складна, всюди все незнайоме. Тоді я почав відкривати різні активності: пішов на сальсу, танцював кілька місяців, ходив у гори, заходив на обід до місцевих крішнаїтів, оскільки захоплювався вегетаріанством. Там вперше побачив Таню і все частіше почав звертати увагу на дуже природню, щиру і відкриту дівчину.

004

УЖГОРОД

Таня: Приїхавши до Ужгорода, я винайняла кімнату і вирушила знайомитися з містом. Вразив його повільний темп, відкриті люди. У Дніпрі не такі люди – там всі поспішають, бізнес у першу чергу. Я записалася в бібліотеку, взяла книги. Хотілося робити те, на що завжди бракувало часу. Побачила оголошення, що в «Eat Me Cafе» потрібен офіціант. Думаю, зайду дізнаюся. Я незвично виглядала:  три індійські крапки бінді на чолі, два бублики з волосся на голові, банданка, кольорові лосини. Тобто така собі марсіянка. Виходить Сашко, власник. Поглянув на мене і каже: «Виходь завтра о 7.30 на стажування». І так я залишилася. Через ту кав’ярню я пізнала місто, його цікавих людей. Потім знайшла крішнаїтський храм, магазин «Індіго», познайомилася з Вірою, з якою стали близькими подругами.


Вдома на квартирі почала шити іграшки. Це давнє моє захоплення, на яке також весь час бракувало часу. Це не можна назвати бізнесом, бо, в основному, я іграшки дарувала друзям. Але я була щаслива, що займаюся цим.  Ще я захопилася фотографією. Підглядала за людьми, коли вони були ненапружені, і знімала їх щирі емоції. І у мене почали замовляти фотосесії.

Цілий рік був у щасливій ейфорії. Якось зайшла до Віри у магазин і побачила там Сергія. Він прийшов щось купити і я покликала його піти на обід. Але потім сама злякалася своєї пропозиції і сказала, що зайнята. Запропонувала і відмовила. Сама не готова була. А коли він поїхав в Індію з ужгородськими крішнаїтами, мене чомусь усі почали питати, як у нього справи. І я йому написала.

ІНДІЯ

Сергій: Якось у Львові на вокзалі я познайомився з одним турком, який подорожує світом. Ми з Ефе стояли біля карти світу, він розповідав про В’єтнам, Лаос і тоді я подумав, що поїхав би в Індію. Зацікавився індійською культурою, прочитав книгу про духовний шлях. І якось в Ужгороді почув, що туди їдуть крішнаїтські проповідники. Взагалі-то я не належу до послідовників Крішни, але цікавлюся різними такими речами. Тоді я заробив трохи грошей і півроку міг собі дозволити спробувати пожити в Індії. І поїхав. В результаті пробув там 4,5 місяці. Спочатку був з хлопцями, потім відділився від них і попрямував до міста Ришикеш. Це виявилася світова столиця йоги. Зустрів попутника, разом оселилися в дуже аскетичному готелі, жив абсолютно спонтанно, інтуїтивно, відкривав нове для себе життя. І тут у це життя починає входити Таня…

017

Таня: Ужгородська знайома мені розповіла про Сергія, його історію, про те, як він вижив у пожежі. Поки вона це говорила, у мене сильно почало битися серце і я відчула, ніби дуже давно його знаю. Що він дуже близька мені людина. Я відчула зв’язок. Прийшла додому і написала йому, аби дізнатися як справи. Він відповів і сказав, що був би радий зустрітися зі мною, коли повернеться. І ми почали переписуватися. Два місяці поспілкувалися, а тоді він запропонував, щоб я до нього приїхала. Я розхвилювалася. Відчула, що знову настав час змін. Що треба закрити цей етап і почати новий.

Батьки були шоковані, особливо тато. Я бачила його велику любов і турботу. Але вони розуміли, що іншого шляху немає, і їм просто потрібно було змиритися з цим. Поки збиралася, багато людей з минулого мені зателефонували, з багатьма я проговорила те, що було не проговорено. Було таке відчуття, ніби я закриваю старе і входжу у щось нове.

У квітні 2017 року я полетіла в Індію…

Так важливо працювати над своїми страхами. Багато людей не мандрують, бояться чогось і не стають на свій шлях, тому що страшно. От і мені було страшно одній летіти. Але коли я сіла в літак, зрозуміла, що світ тобі допомагає. Поруч сидів якийсь чоловік із сином, все пояснив, підказав, як здійснити пересадку. А коли я прилетіла до Сергія, почалася сильна трансформація моєї особистості. Коли ти живеш у зоні комфорту, то не помічаєш цього. А там все інакше.


021

Сергій: Ми тоді прожили в Індії 2 місяці. Багато подорожували, спілкувалися, пізнавали один одного і цю неймовірну країну. Я багато чого нового відкривав Тані, вчив інакше поглянути на звичні речі. Вона не відразу все сприйняла. Важко трансформувати те, що наживалося роками. Було навіть таке, що вона хотіла повернутися. В один момент ми навіть квиток додому купили.

Таня: Я прилетіла до людини, яка вже жила не так, як усі. Він жив інтуїтивно, у нього були інші очі, інший погляд на все. Я злякалася. І подумала, що куди я приїхала? Одного разу ми посварилися і я сказала, що лечу додому. Він відразу купив квиток і пішов на Ганг. Ми часто гуляли там біля річки. А я залишилася зі своїми думками та кошмарами. Я ніби бачила себе збоку. Здавалося, що це не я зовсім. І в якийсь момент я подумала, що якщо він зараз прийде, я залишуся. І відчинилися двері. Щось відбулося тоді. Я кинулася до нього і з того часу ми більше не розлучалися. Пішли гуляти, побачили в магазині білу сукню і вирішили одружитися. А поруч весілля святкувала якась пара. Вони підійшли до нас, зробили якийсь ритуал і ми вирішили, що це нас посвятили. Пізніше в Києві ми вже одружилися офіційно. До речі, з того часу я відмовилася носити чорний одяг. Одягаюся у все світле і яскраве.

ПОДОРОЖІ

Сергій: Відтоді ми живемо і подорожуємо разом. Поїхали у тривалу мандрівку: Індія, Іран, Вірменія, трохи Грузія. Нічого не шукали, маршрути вигадували спонтанно, але це було настільки класно, що не передати словами. Я пішов з роботи і вирішив працювати віддалено. Індія відкрилася у нових фарбах і соках. Ми вже інші були. Це було пізнання себе і світу. Ти відчуваєш, що хочеш в якесь місто – і їдеш туди. Там я розпрощався з усіма релігіями, відпустив їх, і в той же час зрозумів, що всі релігії говорять про одне й те саме. Воно просто інакше виглядає, а суть одна. І коли ти все сприймаєш, то нема розподілу між людьми. Ми відчували, що так правильно.

Такий формат подорожей нам подобається найбільше. Чим спонтанніше щось відбувалося, тим кращі спогади. І гроші, переважно, не мають значення. У всіх трьох країнах ми користувалися різним транспортом. Ночували як у дорогому житлі, так і під зоряним небом. Ми зробили висновки, що світ дуже відкритий до людей. Якщо твоє серце щире, то і світ тобі так само відповість. Ще спостереження: всі люди однакові – всі хочуть бути щасливими, незважаючи на колір шкіри. Але стан щастя не залежить від грошей. Гроші – це класний інструмент для пізнання світу, але це не головне.

Таня: Якщо сильно зациклюватися на грошах, то ти стаєш залежним від них. І тобі весь час чогось бракує, ти незадоволений. Ми змінювали місто за містом, спостерігали за людьми, самі змінювалися, розвивалися, дізнавалися про особливості того чи іншого регіону. Ми не колекціонуємо країни. Для нас важлива якість. В одній країні ми можемо бути 2-3 місяці. А можемо передумати за кілька днів і гайнути у зовсім іншому напрямку.

Сергій: В Ірані ми спробували коуч-серфінг. Багато хто думає, що це закриті небезпечні люди. Але більш гостинного народу ми не зустрічали. Вони хочуть і прагнуть спілкування. До речі, після Ірану ми зрозуміли, як важливо цінувати свободу у рідній країні. Що у нас немає такого розподілу суспільства. Там є заборони, це сильно відображається на людях. І багатьом доводиться вести подвійне життя. От тоді починаєш дуже цінувати те, що маєш.

КУХНЯ

Таня: Я фанат нової їжі і цікавих смаків. У мене мама кухар за освітою, вдома вона весь час готувала, зі звичайних продуктів могла створити найрізноманітніші страви. І цю любов до кухні вона передала мені. Спочатку я готувала не дуже корисну їжу. Але разом зі мною еволюціонувала і моя кухня. Сергій мене підштовхнув до здорової їжі і я почала в цьому контексті розвиватися. Я майже не готую за рецептами, роблю те, що відчуваю. Для мене важливий сам процес. З будь-чого я можу зробити смачну страву. Багатьом людям подобається моя кухня і мені часто радять відкривати ресторан. Але я відчуваю, що це поки що не на часі. Можливо, в майбутньому до цього прийду.


Сергій: Рік тому після наших тривалих мандрівок ми повернулися в Ужгород і шукали житло. Я влаштувався на нову роботу. Хотіли купити будиночок за містом, запрошувати туди гостей, зробити там майстерню. Таня могла б вирощувати овочі і фрукти, готувати, шити іграшки. Але поки ми не реалізували цю мрію. Знайшли будиночок із садком у місті і заселилися туди. Це якраз був жовтень, у садку осипалися яблука і виноград, власники житла дозволили нам там хазяйнувати.  І Таня почала робити пастилу.

Таня: Вперше я її спробувала у подруг і відчула, що хотіла би цим займатися. Тут нема цукру, чисто фруктове пюре, з високоякісним медом. Я не на жарт захопилася виготовленням пастили. Зрозуміла, що навіть у такому простому продукті є чимало нюансів. Багато хто доводить до кипіння, додає неякісний мед, цукор і лимон, щоб убити солодкість і збільшити вагу. Я вже дуже багато про це все знаю. Робила пастилу з малини, ожини, чорниці, абрикос, полуниць, вишень. І поступово у мене її почали замовляти. 80% покупців сказали, що це найкраща пастила в їхньому житті. Я роблю це не заради грошей, ні. Але я знаю, що якщо потрібні будуть гроші, то на життя завжди можна заробити, займаючись тим, що тобі подобається.

У мене зараз досить багато замовників, але я не працюю над промисловим виробництвом. Реалізовую пастилу тільки через сторінку в Інстаграм, але вже робила відправки Європою. Поки що такого формату мені достатньо. Ці знання завжди зі мною. Будь-де, в будь-якій країні я зможу повернутись до цієї справи.

Сергій: Незабаром ми знову вирушаємо в дорогу. І поки що достеменно не можемо сказати, куди поїдемо. Швидше за все це буде Грузія, Туреччина, а, вірогідніше, знову Індія. Купили квитки до Києва на дві дати, бо ще не вирішили, коли поїдемо.

Найважливіше – це жити за інтуїцією і по волі Божій. Куди нас заведе, ніхто не знає. Це не від нас залежить. У нас є певні абстрактні плани – мати кілька гектарів землі, вирощувати органічні продукти. Але ми не знаємо, де це має бути.

039

Таня: Після наших спонтанних мандрів я відчуваю себе громадянкою світу. І це так класно. Я нікому ніякі поради не даю, тим більше, не повчаю. Почала бачити і розуміти, що більшість людських проблем, не є такими. Багато людей шукають сенс життя. А сенс у тому, щоб бути живою клітинкою. Цього достатньо. Бо ми всі – єдиний організм, єдиний світ. І якщо ми будемо жити якісно, з турботою про Всесвіт, то біля нас інша клітинка буде жити, а далі ще і ще.

Сергій: Ми щасливі. Є відчуття внутрішньої наповненості і нероздільності. Ми живемо в гармонії. І їдемо з Ужгорода не тому, що він нам не подобається. Навпаки, для нас обох це місто виявилося одним із найдушевніших міст України. Ми просто відчуваємо, що треба рухатися далі. Бо світ дуже широкий і прекрасний. А ще у мене є чітке розуміння, що все в житті – не випадкове. Все закономірно і гарно, просто все це треба бачити і відчувати, долати певні свої страхи, блоки, обмеження. І рухатися. Світ такий неймовірний і неосяжний. І так цікаво його пізнавати.


Лариса Липкань, Varosh

Фото: Карл Смутко та з особистого архіву Тетяни та Сергія

21 #
# індія # сергій беляков # тетяна белякова # ужгород