У березні цього року в трьох лікарнях України — Обласному центрі нейрохірургії та неврології в Ужгороді, Обласній дитячій лікарні в Івано-Франківську та Міській дитячій лікарні в Харкові — стартував проєкт «Програма підтримки психологічного здоровʼя для медичних працівників українських лікарень». Впроваджує його ГО “Момент міцності”. Він полягає в наданні психологічної допомоги медичним командам лікарень і триває 6 місяців, до кінця серпня. Мета проєкту — впровадження системної психологічної культури, коли пацієнти і медична команда потребують підтримки, а відтак і самотурботи.
Зазвичай лікарі обережні в питаннях психологічної підтримки та консультування, каже психологиня проєкту Наталя Фельбаба. — Через надмірну робочу завантаженість вони рідко знаходять час на це, тому помічають проблему вже тоді, коли доходять до точки вигорання. І ця точка часто буває критичною. Тому команда психологів та коучів працює над тим, аби показати лікарям важливість психологічної турботи про себе.
Varosh дізнавався у психологинь проєкту, як відгукуються лікарі про психологічну допомогу та чи потрібна вона їм.
З “допомогти всім” — до “допомогти цільовим групам”
Керівниця проєкту Людмила Балецька розповіла: на третій рік війни ідея того, щоб надавати психологічну допомогу всім, трансформувалася в те, щоб надавати цю допомогу цільовим групам, які потребують специфічної психологічної допомоги. Однією з таких груп стали медичні команди: лікарі, медсестри, молодший медичний персонал і адміністрація лікарні.
Результати опитування лікарів у межах проєкту «Програма підтримки психологічного здоровʼя для медичних працівників українських лікарень»
— Наразі ми співпрацюємо з медичними командами трьох лікарень України, і це лікарі, які працюють як із цивільними, так і з військовими та дітьми, — пояснила вона Varosh. — У них усіх дуже високий рівень стресу. Проєкт ми почали з Комітетом медичної допомоги на Закарпатті, вони допомагають нам його втілювати з коштів французьких партнерів. Загальна ідея полягає в тому, аби внести у лікарні, можливо не одразу, велику психологічну культуру, для початку хоча б елементи психологічної культури. Показати, що психологічна культура і психологія, і психологічна допомога чи асистенція — це добре. І може бути в різних формах.
Вона пояснила, що сам підбір психологічної команди дуже важливий, оскільки були високі вимоги, хто би міг бути в проєкті. Перша вимога — інтелектуальний рівень людини: це важливо для спілкування з лікарями, і в команді не могли опинитися початківці, психологи без досвіду.
Друга вимога — це професійне навчання психологів. У команді працюють фахівчині, які відповідають кожна за свій напрямок роботи. Окремо є психологині, які проводять індивідуальні консультації з медичними працівниками кожної лікарні. Інший блок роботи скерований на коучинг із керівництвом закладів і для цього у проєкт залучені фахові спеціалісти — супервізорки з коучингу. Також із лікарями запланована серія тренінгів на різні актуальні для них теми.
Команду сформували за трирівневим задумом: надати психологічну допомогу в групах, в індивідуальних консультаціях та працювати з керівництвом лікарні.
Крок 1: витягнути лікаря з лікарні і лікарню — з лікаря
Психологічна допомога в групах — це щось ближче до душі, це про переключення, кажуть співрозмовниці.
Наталя Фельбаба: — Ми стараємося витягнути лікарів за межі лікарні, щоб вони могли переключитися від роботи і зрозуміти, що це важливо робити і що це їм потрібно. Адже лікарі дуже багато часу присвячують роботі, навчанню, і в них не так багато часу залишається для себе — для хобі, відпочинку. Вони витрачають цей час на сім’ю і на критично базовий відпочинок. Цікаво, лікарі відзначили, що коли в колективі колег, то говорять все одно про пацієнтів, про роботу, а на наших заходах їм вдавалося відключитись від роботи і спілкуватись на зовсім інші теми, краще пізнати одне одного.
Психологиня каже: це вказує на вигорання, що вони не можуть зупинитися, що їм важко. Також їм важко переключитися на себе і на розмови поза межами роботи. Тому що коли людина в процесі вигорання, то вона вже не може “вискочити” з цього кола.
У межах проєкту, як психологічна допомога в групах, заплановані походи з медичними командами в гори. Наразі було вже 4 підйоми на вершини: дві на Закарпатті (на Гимбу та до озера Озірце в нацпарку Синевир), на Франківщині на гору Кукул та була прогулянка схилами селища Ясіня. Попри дещо екстремальні маршрути, половина лікарів потім прийшли на тренінги. Вони казали, що було складно, але їм таки не вистачило психологічної частини в поході.
— Коли ми з ними ходили в гори, то вони самі дивувалися, що, виявляється, є щось інше, окрім роботи, про що вони можуть один з одним поговорити — каже Наталя Фельбаба. — Вони так тішилися цим зустрічам, що пізнали один одного більше, дізналися, чим цікавляться люди, з якими вони кожного дня зустрічаються. Для них це було дуже цікаво. Найбільша цінність цих зустрічей — вони зрозуміли, що вони — круті фахівці і водночас дуже цікаві особистості, з якими приємно просто порозмовляти.
На тренінгах психологи проводять більше вправ на взаємодію і маленьку частинку теоретичну, бо лікарі і так дуже перенасичені інформацією. Але, за словами Наталі Фельбаби, вони все одно люблять щось дізнаватися. Тому ці тренінги налаштовані на знайомство та спілкування поза роботою, а також відпочинок.
— Тобто три години тренінгу — і до вечора вони мали можливість просто розслабитися, відпочити, нічого не робити, — каже психологиня. — Для лікарів з Івано-Франківська ми змогли організувати тренінг про вигорання, у них був запит від лікарні провести саме такий тренінг. Крім того, нашим завданням було витягнути їх за межі лікарні. Це така принципова вимога.
Днями в нас був тренінг, і я навмисно запитала в кількох лікарів: «Чесно кажіть, заставили сюди прийти чи самі?». Самі, кажуть, із цікавості та й просто “потусуватися”… Я питаю: «А йдете звідси з чим?». З більшим, ніж очікували, відповідають. Аналізували ще себе, аналізували все, що прослухали, багато думали.
Тож базово витягнути лікарів із лікарні, дистанціювати і запропонувати їм якісь активності — це перший рівень схеми, за якою діють психологи проєкту. Але активності, які пропонують лікарям, не банальні, типу просто вийти на вулицю. Людмила Балецька каже: щоразу спільна активність все ж має певну психологічну підтримку:
— Бо, наприклад, коли ми йдемо в гори, це може бути просто як похід, але з нами йде психолог, який періодично зупиняє групу і розмовляє, робить психологічні вправи, техніки або просто бесідує з кожним, — пояснює психологиня.
Похід планують на цілий день і намагаються уникати тих помилок, коли проводять тренінги для лікарів: 8 чи 12 годин людина відпрацювала, тепер її ще погнали на “тренінг про вигорання”.
— Ми хотіли дати їм один день відпочинку, але разом із тим поговорити справді на теми, які їх хвилюють, — каже Людмила.
Крок 2: чи потрібен мені, лікарю, психолог?
Другий рівень терапії — індивідуальні консультації. Команда розробила спеціальні QR-коди, анкети, за якими лікарі можуть анонімно самі записуватись на консультації. Психологи, що працюють у проєкті, мають певну лімітовану кількість безоплатних годин, яких зазвичай вистачає, щоб людина зрозуміла, чи їй підходить такий варіант терапії.
Наталя Фельбаба: — Це робиться здебільшого для того, щоб людина зрозуміла, що це справді конфіденційно, вона може прийти і про щось поговорити з психологом. Тому що часто лікарі ставляться байдуже до цих моментів, думають — та я сам впораюсь, у мене все добре, та я стільки знаю, у мене 6 років медфаку, 2 роки інтернатури, ще плюс стільки досвіду за плечима, і я розумію, що зі мною відбувається. Мені психолог не потрібен.
Моменти з тренінгу
Але насправді вони можуть бути досить закриті емоційно, не до кінця опрацьовувати свій стан: стрес, напругу, агресію, тривогу. Зараз у лікарів дуже велике навантаження і ресурсів щоразу менше.
Психологиня каже: на Закарпатті дуже багато лікарів повиїжджали за кордон, а ті, хто залишилися, отримали більше навантаження. До того ж травмовані люди, які до них зараз надходять, набагато важчі, ніж кілька років тому. Ті діагнози, з якими вони працюють, часто бувають невтішні. І повідомляти пацієнтам про це набагато важче емоційно.
Як виглядає стрес лікарів?
На початку проєкту, у березні, психологи проводили анонімне опитування серед медичних команд стосовно рівня стресу та дотичних моментів. Участь у ньому взяли 166 лікарів, багато хто говорив про те, що намагається не нести роботу додому, тобто цей емоційний стан якось відмежовувати від дому, від сім’ї.
— Були дуже прості і короткі запитання, опитувальник давав можливість зрозуміти, як виглядає зараз їхній стрес. Перше було загальне, чи відчувають вони стрес і на який бал від 0 до 10. І більше ніж 70% казали, що вище 5, від 5 до 10 чи навіть більше. Це дуже великий показник.
Людмила Балецька каже: стрес збільшує конфліктність між колегами, з пацієнтами. Здебільшого лікарі йдуть на роботу, залишаючись у стресі. Але десь має бути межа, яка показує, що ми запрацювались і треба переключитись.
Крок 3: психолог у лікарні для… лікарів
Третій рівень, і я вважаю, що він один з найважливіших, — це коучинг, або тренерство керівника чи керівниці лікарні. Важливо, щоб самі керівники спробували мати сесії з психологом і поспілкуватися про те, що їх турбує.
— Коли ми тільки починали зустрічі з головними лікарями, то всі, справді одразу на 100%, сказали, що так, нам потрібна ця програма. У всіх лікарнях, які беруть участь у проєкті. Ми думали, що на сході, в харківській лікарні у лікарів справді великий стрес, але виявилось, що різниці нема, лікарі у Франківську мають не менший рівень стресу. В Ужгородському центрі нейрохірурги, анестезіологи, всі, хто працюють там, мають також дуже велике навантаження, — каже Людмила Балецька. — Я б хотіла, щоб після завершення цього проєкту ми пробували адвокатувати про потребу і інших лікарень, і водночас продовжили роботу з цими лікарнями. Щоб люди пройшли кілька курсів і потім самі спонукали керівництво лікарні продовжити таке спілкування. Можливо, самі ініціювали пошук подібних курсів.
Третій етап проєкту «Програма підтримки психологічного здоровʼя для медичних працівників українських лікарень» полягає в тому, що керівник лікарні буде мати сесії з коучем. Тоді він сам зможе спробувати розмовляти з коучем для організацій про якісь питання, які їх не вчать — як модерувати команду, як вирішувати конфлікти, якщо в лікарні такі є, як розподіляти свій робочий та особистий час. І як не вести ці подвійні стосунки — з одними дружу, але ж також із ними працюю тощо.
— Загальну ситуацію по лікарнях ми будемо більше бачити в кінці проєкту, — додає Наталя Фельбаба. — Коли ми його починали, то в Харкові не було такої складної ситуації. Ми не очікували, що там буде відбуватися. А зараз там йде погіршення. У них там щотижня змінюється все: то трішки краще, то більше втомлені. Але вони дуже гарно тримаються. Для них робота – це велика опора. Якщо згадаєте перші місяці, перші тижні повномасштабного вторгнення, то такі речі також повертали нас до нас, коли можна було про роботу говорити, десь професійно діяти, якось стабілізувати себе через професію.
Дайте ще!
— Чи були у вас на початку певні очікування від проєкту?
Наталя Фельбаба: — Ми хотіли, щоб вони більше брали участь у цій організації, щоб це була ініціатива самих лікарів, щоб вони брали цю відповідальність на себе, щоб відчували, що їм це потрібно, а не ми їх тягнемо і вмовляємо.
Усі заходи — походи, тренінги, зустрічі, спільний відпочинок — мали серед лікарів потужний відгук. Коли психологи попросили їх про критику заходів, то почули побажання проводити такі зустрічі частіше. А ще, виявляється, важливо, щоб їх проводила стороння людина, так це більш структуровано, і тоді вони розслабляються, не говорять про роботу, пізнають одне одного. У такому випадку все проходить невимушено, ненав’язливо, — каже психологиня.
— У нас дуже багато сміху було. І водночас багато глибоких рефлексій. Тобто це дійсно дуже класні люди з багатим внутрішнім світом. І вони одне в одному то побачили! Це дуже цінно. Їм цього не вистачає, бо вони все одно збираються десь посидіти ввечері після роботи. Але говорять про пацієнтів…
— Чого ви чекаєте в кінці проєкту?
— Я особисто чекаю якихось чесних відгуків від людей, — каже Людмила Балецька. — Щоб не було все таке супер ванільно-позитивне. Я б хотіла почути, щоб люди сказали, що ось це була дурниця, це не вдалося вам взагалі. А це добре, це повторіть, це мені допомогло. І щоб на результат спрацювало якесь сарафанне радіо. Щоб люди один одному передавали, що в принципі психологія в лікарнях потрібна. Або психолог потрібен. Давайте спробуймо. Щоб вони один одному радили.
Де спраглому знайти “воду”?
— Що потрібно для того, щоб цей проєкт став постійним, а не пілотним?
— Потрібен час, по-перше. По-друге, щоб атмосфера в лікарнях почала змінюватися, стала більш дружньою — і лікарів одне до одного, лікарів до пацієнтів, пацієнтів до лікарів, — каже Людмила Балецька.
Наталя Фельбаба: — Зараз ситуація напружена через те, що стрес досить високий, а він завжди створює напругу. І чим вищий рівень стресу, тим більше буде напруга. Не через те, що щось не так з людьми, а через те, що стресу просто багато, і його важко опрацьовувати, його потрібно кудись дівати. Інакше створюються напружені моменти між людьми, між пацієнтом і лікарем. Десь конфлікти, десь на когось хочеться накричати, інколи не хочеться, а воно просто стається.
Можливо, потрібен час, щоб лікарі і керівництво лікарні зрозуміли, що рано чи пізно їм потрібно вчитися самим шукати, як себе забезпечити психологічною підтримкою.
— Усе це схоже на ситуацію, коли ви маєте бурдюк води і зустріли в пустелі спраглу людину. Ви даєте йому 2-3 ковтки і кажете: вибач, на наступний ковток мусиш почекати…
Людмила Балецька: — Так, але ми вчимо їх розпізнавати стан, коли через тиждень у нього буде спрага. І кажемо їм, ідіть зараз, потурбуйся про воду на найближчий час.
Наталя Фельбаба: — І ми можемо навіть показувати, де вода є. Але до неї треба йти. Ми даємо попити, даємо трохи сил, щоб дійти до тієї води, до тієї оази. Навіть руку дамо і пройдемося разом. Але людина може сказати, я посиджу, не хочу йти, мені лінь, я не дійду туди… Ти прийди ще, даси мені води…. Але я краще піду з тою людиною, яка хоче йти.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Зоряна Попович, Varosh,
Фото: “Момент міцності”
