Люди

Ліхтарник дядя Коля: легендарний міський персонаж Ужгорода

12 Серпня 2013 7 849

Заради цифрового покоління закарпатців ми відшукали і поспілкувалися з людьми, які знали місцеву легенду. Хоча його фото, на жаль, так і не знайшли.

Навряд чи хто-небудь з ужгородців, або тих, хто хоча б раз побував у цьому місті, не знає ліхтарника Дядю Колю. Адже він завжди на своєму посту – у самісінькому центрі Ужгорода, на перехресті вулиць Волошина та Корзо. На драбині біля ліхтаря. Зосереджений, в окулярах і капелюсі. І – бронзовий.


Пам’ятник Ліхтарнику відкрили 2010 року. Ось вже три роки він є однією з візитівок Ужгорода, оберегом його центральних вулиць, доглядачем ліхтарів, що вмикаються тепер автоматично і добрим другом ужгородців. Мало хто здатен пройти повз бронзову скульптуру, закріплену просто на стіні, і не посміхнутися спогадам про Дядю Колю. Це ті, хто пам’ятають його справжнього. Таких людей в Ужгороді живе багато. Тих, хто бачив на вулицях замріяного, заглибленого у власні роздуми, зануреного у книгу чи газету, іноді з драбиною і завжди з незмінним портфелем у руках Миколу Дерев’янка – справжнього легендарного ліхтарника. Персонажа ужгородської історії, який довгі роки сумлінно і ритмічно засвічував городянам ліхтарі, а згодом – вивіски над крамницями і завдяки своїй непересічності став часткою душі міста, еритроцитом у його венах, вітром у його легенях.

Розмову про Справжнього Ліхтарника, який став прототипом пам’ятника ми почали із автором скульптури Михайлом Колодком.

– Михайле, як вибудовувався образ Ліхтарника у тебе у голові? Звідки він взявся і як воплотився?

– Взявся він від тодішнього мера, Сергія Ратушняка. Якось у середовищі ужгородських художників він кинув репліку у сенсі «Що це ви зводите пам’ятники невідомо кому? Якимось абстрактним ідеям і персонажам. Створіть пам’ятник комусь такому, хто був би хранителем пам’яті Ужгорода. Якійсь людині, яка тут жила, працювала, ходила вулицями, була всім відомою, але яку ми забули. Точно така людина знайдеться і не одна.» І як приклад таких людей згадав саме про ліхтарника, якого всі звали дядя Коля і не було ужгородця, який би не знав його. Він жив у середині ХХ століття і ходив вулицями міста запалюючи і гасячи вуличні ліхтарі.


Мудрий порадник

– Ось ця ідея досягла і моїх вух, – продовжує Михайло Колодко, – і я вирішив дізнатися ким був цей дядя Коля. Вийшло так, що мій хороший друг і колега, художник Вадим Харабарук його добре знав. Вже тоді у свої юні роки Вадим побачив у ньому людину, яка не схотіла змінювати свої внутрішню філософію, будову думок, переконання на догоду стандартам суспільства. Він розумів, що мусить виконати свою роботу для суспільства. щоб прогодуватися і цю роботу чесно робив. А вся його космічна обізнаність у всіх сферах, які були йому цікавими: у науці, філософії, історії, життєвих порадах – усе це він міг умістити у своїй голові і у своєму портфелі, який носив із собою завжди. Свого часу мій друг підійшов до нього за порадою у важливому життєвому питанні. І отримав слушну пораду. Відтоді часто звертався до нього як до авторитетної мудрої людини, яка могла допомогти зорієнтуватися у житті.

Саме з розповідей Вадима формувався образ дяді Колі у мене у голові. Вибудовувалася постать, у якій зовнішність була геть не головне. Хоча про зовнішність – вона у ліхтарника дяді Колі була дуже специфічна. За спогадами про нього, він жив дуже небагато, можна сказати виглядав часто як жебрак. Але головним був його внутрішній світ. І саме його я намагався передати у образі скульптури. Частково мені це вдалося, але якби я ліпив її тепер – я б зробив її геть інакше.

Тоді ця робота для мене була ранньою, першою серйозною роботою для міста і я змушений був йти на численні компроміси. З художньою радою, з замовником, сам із собою. Зрештою ми досягли варіанту, який частково задовольнив усіх. Колись я розкажу і про те, чому він на драбині, яка прикріплена до стіни і про інші речі, але це тема для окремої розмови.


Вже зараз я бачу, як можна трохи «поправити» цю роботу, зробити її дещо цікавішою для глядача. Але для тих, хто бачить у пам’ятнику Ліхтарнику саме дядю Колю – цей образ є достатнім, щоб відтворити у пам’яті його постать. Про це мені казала і Валентина Глюк, донька нашого славетного художника Гавриїла Глюка. До речі, вона мені також дуже допомогла у розкритті образу Дяді Колі. Адже він товаришував з її батьком і часто бував у них удома.

Прабатько відкритих екскурсій містом

Після такого одкровення ми не могли не зустрітися з пані Валентиною, щоб розпитати її про цікавого нам персонажа. Зустрілися на перехресті вулиць Підгірної та Вакарова, на нещодавно впорядкованому трикутничку, який віднедавна в Ужгороді називають площею Глюка. Адже саме тут зведено йому цікавий і оригінальний пам’ятник.

– Пані Валентино, кажуть прототип Ліхтарника бував у вас вдома?

– Так, бував. Він один час жив навпроти нас. Ми жили навпроти нинішнього художнього музею Бокшая, а Коля жив у напівпідвальному технічному приміщенні на території музею. Одного разу і ми із батьком побували у нього у гостях. Спартанські, звісно, умови. Тапчан замість ліжка, мінімум меблів. Але все закладено книгами. Він дуже багато читав. Був дуже розумною людиною Дивакуватою, але непересічною. Його дивакуватість часом завдавала йому прикрощів. Бувало діти бігали за ним, вигукували навздогін йому всілякі образи, зачіпали його. Одягався дуже бідно, тож і виглядав так, що у дітей був привід до нього ставитися з острахом. Утім, був зацікавленим, захопленим, був у курсі всіх справ міста і подій у країні. Читав усі газети. Мені запам’яталося ось. Коли батькові у 1963 році присвоїли звання Заслуженого художника Української РСР, то саме Коля першим привів до нас цілу групу студентів, щоб познайомити із заслуженим художником. Він вважав батька дуже геніальним митцем і завше радо з ним спілкувався.


– Де ж він взяв цих студентів?

– А ось це цікаво. Він у вільний свій час багато спілкувався з молоддю. Був для них товаришем і порадником. А молоді його з цікавістю слухали, бо думки його, судження були нестандартними, незаштампованими. Він мислив і вчив мислити своїх молодих товаришів. І водив їх на екскурсії. Тема екскурсій могла бути різною, він знав місто чудово. І ось ці екскурсії, які проводив Коля, ймовірно були першими вільними екскурсіями містом, які є тепер відродилися і є дуже популярними.

У злиднях з вантажівкою книг

– Кажуть він і сам був освіченим?

– Гарантовано, що у нього була принаймні одна вища освіта. Але через його колосальну обізнаність у багатьох предметах, дисциплінах і явищах, побутувала думка, що освіт у нього є три. Не знаю чи це справді так, але я пригадую, що він саме у той період, коли ходив до нас, вчився в університеті на черговій якійсь спеціальності. Років тоді йому було не багато, близько тридцяти, тож Коля цілком ще міг вчитися десь заочно. До речі, це у багатьох не в’язалося з його способом життя і зовнішністю. Мені і батько казав: «Поглянь, яка освічена людина, а у якій бідності і злиднях живе».

– Довго ви спілкувалися з цим цікавим чоловіком?

– Допоки не «розселили» нинішній музей. Адже спочатку там був лекторій марксизму-ленінізму. І коли у приміщенні було влаштовано міськвиконком – Колю звідти виселили. Він переселився у іншу частину міста, кажуть на інший берег. І ми стали бачитися зовсім рідко. Хіба випадково. Але можна було його зустріти на вулиці зануреним у книгу або газету. Попри свій поганий зір (Коля носив окуляри із товстими лінзами), він постійно читав. Часто і на ходу. Його не можна було побачити без книги чи газети. Любив собі стати десь у місті, наприклад, обпертися об перила, що навпроти музею, і читати подовгу. Там-таки вони могли зупинитися із батьком і розмовляти по дві години поспіль.

– Про що?


– Про усе на світі. Батько казав, що Коля орієнтувався у багатьох сферах: політика, наука, мистецтво, географія, історія, міжнародна обстановка. Дуже багатогранна особистість. Коли його виселяли – його бібліотеку вивозили вантажною машиною.

– Пані Валентино, а хто б міг розповісти ще якісь цікаві речі про дядю Колю?

– Ймовірно люди, які жили поруч у дворах. Адже уздовж спуску від музею до пошти колись були квартири. Але хтозна де зараз люди, які мешкали там. Хіба що… Коля ж справді запалював ліхтарі у центрі міста. Ймовірно багаторічний керівник Міськсвітла міг би знати людей, які знали Колю у роботі. Ану я подзвоню Науму Захаровичу Рєпкіну і спитаю.

Коля наш Дерев’янко

Тут-таки пані Валентина з мобільного телефону набрала ще одного відомого ужгородця, художника, благодійника, багаторічного очільника Міськсвітла Наума Рєпкіна. Наум Захарович пригадав Колю-ліхтарника і радо повідомив, що разом з ним на підприємстві «Рекламний комбінат», який опікувався вивісками і світловою рекламою, працювало подружжя Левадських. У свою чергу донька художника пригадала будинок, у якому нині мешкає колишня колега ліхтарника, художниця Емма Левадська.

Подякувавши за розмову, невідкладно прямуємо туди і вже через кілька «розвідувальних» дзвінків у двері сусідів, знаходимо цінного свідка. Двері відчиняє усміхнена і бадьора жінка. Емма Романівна – художник і нині очолює творче об’єднання «Малий Лувр», з якого виходять талановиті художники. Одним з його випускників є культовий митець Андрій Хір. Утім, тема нашої розмови інша.

– Еммо Романівно, нам підказали, що ви знаєте справжнього Ліхтарника… Того, хто став прототипом Дяді Колі.


– Ой! Колю нашого Дерев’янка? Звісно знаю! Заходьте!

– Його прізвище Дерев’янко?! Розповісте трохи про нього?

– Звісно! Про Колю я можу розповідати безконечно, бо це людина!.. Незважаючи на його «причуди», на зовнішній вигляд – це настільки добрий чоловік був. Ні з ким його не можна порівняти. Оригінальний, ні на кого не схожий, не піддавався нічиєму впливові. Це настільки самостійна і вільна людина. І ця свобода – його головна риса. Ми разом працювали у «Рекламному комбінаті». Займалися зовнішньою вуличною рекламою, вивісками, освітленням. Нашим директором був Соснівкер. А Коля працював… Як вам сказати? Він ходив і запалював всю цю світлову рекламу, ліхтарі у центрі міста. Була тоді мода на неонову рекламу. Ми розробляли її ескізи, склодуви видували ці газонаповнювані трубки, їх вішали над фасадами крамниць. А Коля у нас був для того, щоб усе це вмикати і вимикати. Він був настільки сумлінний! Це ж треба було двічі на день пройти усім містом. Годині о 9-й, чи коли там темніло, все засвітити, а потім десь о першій годині ночі знову пройти і все на ніч погасити. Коля все це дуже сумлінно робив. І при цьому – був як велика дитина. У нього був дуже добрий характер, мухи не зобидить. І безпосередність чистої, відкритої дитини. Незважаючи на те, що голова його – це Рада Міністрів. Він йде і з портфеля стирчать газети, ще одна під пахвою. Під іншою пахвою книжка. І ще одну він читає на ходу. Йде і нікого не бачить. Гукаєш його: «Коля, йди сюди!» Підходить не закриваючи книги: «Знаєш що тут написано?!» І розповідає тобі цілу історію з прочитаного, супроводжену власними теоріями. Любив щиро Ужгород, хоч і не народився тут.

Куди я звідси поїду?

– Отакої! А звідки він родом?

– З Миколаєва. У Миколаєві його брат викладав в університеті. І навіть одного разу приїздив сюди з метою забрати брата до себе у Миколаїв. Благав нас: «Умовте Миколу, щоб повернувся додому, у Миколаїв.» І кілька разів ми пробували з ним говорити. Умовляли Колю повернутися до брата. А він нам: «Уявіть собі, що я попаду у той Миколаїв. Що я там буду робити? Мені тут кожна вулиця, кожен стовп рідні і знайомі. Я вас усіх знаю як облуплених! Куди я поїду звідси?»

– Справді знав усіх своїх колег «як облуплених»?


– У нас був дуже дружний колектив, а Коля був його родзинкою. Він після того як його виселили з правого берега, жив на території нашого рекламного комбінату на вулиці Новака. Це де зараз військкомат. І там у нас був на території цех, де заготовлювали капусту. І ось приходиш на роботу і тебе зустрічає радісний Коля: «Відчуваєш запах?» «Ні, а що таке?» І Коля радісно розпливається у задоволеній посмішці «Капусту почали заготовлювати!» Такі деталі згадуються… Мені його було шкода, бо він не мав квартири. Де працював – там і ночував.

Одного разу нам принесли з якогось колгоспу з птахофабрики битих курей «по дешовці». Він взяв 10 штук. Я кажу «Коля, куди тобі стільки?!» «Не переживай, я з’їм». У нас там були мішки з цементом. Він їх запхнув між ті мішки для охолодження. Але все одно дні за три як пішов дух – ото вже Колю лаяли. Але незлобиво. Бо ж він і поїсти не мав що іноді.

Звісно, отримував платню, але користуючись його заглибленістю у власні внутрішні світи, у нього часто позичали «на вічне віддавання». А він і не пригадував кому позичив, коли і скільки. Якщо позичив не на роботі – то це вже хрест. Тож, коли у нас бувало якесь свято відзначали (а відзначали ми майже усі свята), накупимо їжі, якоїсь випивки. Отоді вже Коля насолоджувався. Їв і їв. Хоча ніколи не був ненажерою, харчувався дуже скромно. Купить собі батон хліба, сто грамів ковбаси, пляшку кефіру, покладе у свій портфель такий пайок – оце і все що йому треба. Головне ж йому щоб були з собою і завжди під рукою книги і газети – оце він любив. Але коли вже був привід поїсти у компанії «на халяву» – ото вже Колі була радість. Сидів потім, поплескував себе по животу, примовляючи «Ну я й наїїїївся». А ми раділи, бо любили його всі і намагалися помогти цьому чоловікові хто як міг.

Банний день для Колі

– Мав він близьких друзів?

– Другом йому був той, хто міг з ним поговорити на теми, які його цікавлять. Товаришував з моїм чоловіком. Чоловік у мене також філософ. І от вони собі могли досхочу поговорити. Про літературу, мистецтво. Політика – це само собою. Як вони знаходили спільну мову – для мене було дивовижно. Коля, чесно кажучи, мав вигляд, як зараз би сказали, бомжа. Він ніколи за собою не слідкував…

– Не було це проблемою?

– Та звикли вже були. Хоча траплялося коли вже дуже нас допече Коліне панування філософського над повсякденним – ми йому влаштовували… Приходить якось Соснівкер на роботу і каже: «Сьогодні у нас вихідний день. Не будемо робити роботу. Будемо мити Колю». І Колі з допомогою шлангу, мочалки, мила і спільного ентузіазму влаштовували банний день. Просто на території комбінату. Він спочатку намагався протестувати: «Це мої природні оболонки, а ви хочете їх мене позбавити!! Це мені дала природа і мені так добре, займайтеся своїми справами!» Але коли з допомогою наших хлопців Коля таки позбувався свого одягу і мився – то пищав, але був дуже задоволений. Не так фактом самого помиття, як тим, що за ним доглянули, що є люди, яким він небайдужий. Затягнути його на річку було практично неможливо. Попри це все він був чудесний чоловік, дуже хороший і добрий. Я от зараз йду повз пам’ятник Ліхтарнику і думаю: Дай Бог здоров’я цьому скульптору, як його прізвище? Колодко? Дай йому Бог, що він виліпив такого прекрасного нашого Колю. Він молодець. Я його за це обожнюю, хоч особисто і не знаю. Ці маленькі фігурки, цей пам’ятник художнику Рошковичу, ці ліхтарі… Він придає нашому Ужгороду якийсь особливий імідж.


Шукайте жінку!

– Так, згоден, прекрасні роботи. Розкажіть ще щось про Колю Дерев’янка…

– Ну добре. Його часто доймав мій чоловік. Каже йому мій Георгій: «Коля, а ти не хочеш, щоб у тебе у житті була жінка? Тобі сорок п’ять років…» а він відказує «А відкіля ти знаєш, що у мене немає?» І ось одного разу… Приходимо ми як звичайно о 8-й годині на роботу. А там є така маленька каптьорка для сторожа. І у цій каптьорці чуємо якийсь шурхіт. І кажемо: «Коля, відчиняй, нам треба зайти». А Коля не відчиня, хоча чуємо, що там хтось є. І от хвилин через 10 виходить звідти Коля – збентежений, скуйовджений але задоволений, і каже нам трохи сердито: «Ви мене розбудили на самому цікавому місці!» Ми тоді не всі якось зрозуміли. А згодом мені мій Жора каже: «А у Колі, виявляється жінка є. Не дружина, а просто жінка… Вона йому іноді молоко носить. Із села. Ото ми їх тоді сполохали». І ми дуже щасливі були з того, що Коля відчув себе чоловіком. Це і анекдот був і ми за нього дуже пораділи. Бо ж він нормальний чоловік, закінчив університет…

– А правда те, що у нього, неначе, було кілька освіт.

– Не знаю щодо офіційних вищих, але він був геніальний самоучка. Через всі ці книги, газети, все, що він поглинав у величезних об’ємах. Наукова література, публіцистика, проза. Він дуже захоплювався всім цим і дуже дивувався з людей, які не захоплювалися. Йому неможливо було повірити, що можна жити у наш час і не захоплюватися наукою, художньою літературою, поезією. Ось такий наш Колінька був. І ми його всі обожнювали.

– Схожий він на себе на пам’ятнику?


– Схожий!! У нього було прекрасне кучеряве волосся. Але ж він його не мив. Тож і було воно як дріт. Ми просили його: «Коля, дай тебе пострижемо!» а він пручався: «Ви що, це ж мій імідж!» Цим він і цікавий був, що не був ні на кого схожим. Він пишався тим, що він от такий. Мені ж він, чесно кажучи, за своїм внутрішнім світом, своїми судженнями, життєвою філософією, станом свого розуму дуже нагадає нашого славного Фелікса Давидовича Кривіна. Наш директор іноді жартома називав його Спіноза. От такий Коля Дерев’янко був чоловік.

Олександр Попович, спеціально для Varosh
Фото автора

Про іншого міського персонажа, але цього разу Мукачева читайте у матеріала: Щасливий Сажотрус Берталон Товт: 20 фактів про міського персонажа Мукачева

20 #