Люди

Лариса Чмельова-старша: колекціонерка ляльок, що зігрівають душу

3 Січня 2014 5 029

Будинок ужгородки Лариси Чмельової-старшої нагадує яскраву картинку із дівчачих мрій: куди не кинь оком – всюди ляльки. У кожної своє личко, вираз обличчя, характер і вбрання, а всі разом – наче зійшли зі сторінок класичної літератури. Мрією, що здійснилася, пані Лариса люб’язно поділилася з нами.

Пам’ятаєте у Гюго оповідання про дівчинку Козетту, яка проходила повз вітрину крамниці і не могла намилуватися розкішною лялькою, виставленою в ній? "Вона була висотою 2 фути, вбрана в рожеву крепову сукню, із золотим колоссям на голові, зі справжнім волоссям і емальованими очима… Крамничка дівчинці здавалася замком, а лялька – казковим видінням…" Так от експонати колекції Лариси Чмельової – наче живе втілення козеттівської мрії.

За спеціальностями Лариса – іноземний філолог, режисер драматичного театру, викладач акторської майстерності і сценічної мови. Одне із багатьох її захоплень – колекціонування ляльок. Каже, що пристрасть до іграшкових красунь була з дитинства. Батьки залюбки дарували донечці пластмасових і гумових ляльок. А от сувенірних, витончених, з порцеляновими обличчями і багатими пишними сукнями у радянських магазинах просто не було.

Дівчинка подорослішала і про ляльки забула аж до 1990 року. Тоді вона разом зі своїм чоловіком вперше поїхала до Італії. Довго бродили старовинними вуличками, аж раптом натрапили на маленьку крамничку. І ось майже так само, як маленька героїня Гюго, Лариса у вітрині побачила її…

– Я була заворожена красою, справжністю тієї ляльки, – ділиться спогадами колекціонерка. – Біля вітрини я простояла десь півгодини. Там було 3 ляльки. Схожі я якось бачила в журнальній статті про ляльки царських сімей. Це були рожеві щічки, пухкенькі губки, пишні гарні сукні, старовинні кружева. Вони були, як живі діти…

Лариса тоді так і не купила жодної з ляльок, бо був вихідний день і крамничка була зачинена. Але відтоді по-справжньому закохалася в ці витвори мистецтва і зрозуміла, що саме такі ляльки – частина її душі.

У складні економічні часи останнє, чим продавці магазинів намагалися заповнити прилавки, були ляльки. Тому Лариса ще не скоро натрапила на перший експонат своєї колекції. І все ж таки це сталося кілька років по тому.

– Коли одного разу в Києві, зайшовши в один із сувенірних магазинів, я побачила ляльку у темно-зеленій оксамитовій сукні, то не могла не зупинити на ній свою увагу. Вона, звичайно, була набагато простіша, ніж італійська, але я її купила, – розповідає жінка.

Поступово сувенірні ляльки не для дитячих ігор почали з’являтися і в Ужгороді. Та їх привозили одну-дві, тому вибір був не великий. Колекція росла дуже повільно. Та цим Лариса і не переймалася. "Я по натурі естет, для мене предмет, в першу чергу, повинен нести естетичну насолоду. Тому декоративні речі, які з’являються в домі, не випадкові і мають основну функцію – створювати затишок. Лялька цьому дуже допомагає", – зауважує жінка.

– Не можу однозначно сказати, на яку саме ляльку я зверну увагу в магазині і яку куплю. Вона повинна чимось зачепити душу. На зовнішній вигляд – плаття, колір волосся – дивлюся в останню чергу, бо для мене це не пріоритет. Все-таки для мене важливий вираз обличчя. Лялька повинна бути мені чимось близька, викликати якісь приємні емоції, асоціації.

Важко визначити кількість усіх ляльок із колекції пані Чмельової, тому що насправді їх дуже багато. Але якщо провести відбір і зупинитися тільки на святково-сувенірних варіантах в ошатному вбранні, то таких тут понад півсотні. За словами Лариси, для неї її ляльки – втілення нев’янучої вроди. Причому, вроди не холодної, а позитивної. Лялька – це уособлення завжди молодої красивої дівчини чи дитини. З цієї причини колекціонерка ніколи не купує ляльок-бабусь. Каже, від споглядання таких стає сумно.

Зате піднімають настрій веселі, кокетливі або конкретно схожі на когось. Відтак, є тут Азіза, Едіта, П’єха, Йолка. Або ляльки-подружки – Ніна, Еріка, Аня.

Якщо за групами розділити усі ляльки, то частину з них можна віднести до фантазійних. Це ельфи, ангели, і вони мають крила. Наступна група – королівські або принцеси. Вони в довгих сукнях і з симпатичними аксесуарами. Є ще ляльки-діти, портретні і авторські. Останні наразі дуже популярні і Лариса по можливості поповнює ними свою колекцію.

В основному жінка купує ляльок сама в Ужгороді. Та не може відмовити собі в задоволенні привезти чергову кралю зі столиці, коли навідується до сина. Або з Москви, коли гостює в подруги. Чи то зі Словаччини під час туристичної поїздки. Буваючи у подорожах, друзі знають, який подарунок потішить Ларису найбільше і привозять із закордонних мандрівок нові експонати в колекцію. Таким чином, є вже тут представниці Франції, Англії, Польщі, Німеччини.

В інтер’єрі колекційна лялька створює особливу атмосферу, – вважає наша героїня. – Вона ніби гріє душу. Буває, приходжу чимось засмучена. Іноді відчуваю, що ні з ким не хочеться спілкуватися. Тоді, не замислюючись, заходжу до цієї кімнати. Раніше навіть не розуміла, чому. А виявляється, я дивлюся на них, а у них у кожної – свій вираз обличчя. Вони не холодні ляльки, вони мають душу… Принаймні, всі мої ляльки такі. Часто ти на неї дивишся, і вона тобі ніби відповідає: не хвилюйся, все добре буде, подивись на нас – життя прекрасне, позитиву навколо набагато більше. І так потримаєш в руках одну, другу, пригладиш волосся, поправиш платтячко – і мені легше стало, і настрій змінився. Для мене велике значення має лялька…

Домашні, в тому числі й донька, Лариса Чмельова-молодша, відома в Ужгороді дизайнер одягу, маму розуміють і підтримують. Зауважують, що й сама Лариса чимось схожа на ляльку – таке ж гладеньке, наче порцелянове, личко, блискучі очі, пишне каштанове волосся… Вона сміється і каже, що іноді чує таке порівняння на свою адресу, хоча не дуже з ним погоджується. При цьому, якщо ретельно придивитися – в кожній ляльці можна легко відшукати якусь подібність із хазяйкою…

Жодна лялька в кімнаті не лежить в коробці. Це принципово, – пояснює колекціонера. – Я ставлюся до них, як до живих істот, то як вони можуть бути зачиненими у маленькому просторі? Вони повинні жити. Звичайно, це трохи важкувато з точки зору догляду, бо час від часу їх треба чистити від пилу, але я готова цим займатися.

– Мені не хочеться збирати колекцію заради кількості. Важливо, щоб кожна лялька радувала мене, мою сім’ю чи тих, хто до нас приходить. А потім я б хотіла передати їх онукам, правнукам. І можливо не всі збережуться, та принаймні, якісь із них нехай би стали чиїмсь оберегом і пронесли свій позитив крізь роки. Ось це головне. Це важливо.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Андрій Кирилюк

0 #