В редакції Varosh стоїть величезний ясеневий стіл — уособлення простоти, стилю та стабільності. Свого часу його зробив Микола Радченко, власник меблевого бренду “Jagger“. Колись серед друзів він отримав прізвисько Джаггер (за іменем Міка Джаггера, соліста групи “Rolling Stones”) і вона за ним залишилася. Коли він захопився виготовленням предметів декору з дерева, а згодом і меблів, то з назвою бренду питань не було — “Jagger”, а слоган — Rock Your Home.
— Це все пов’язано з піснею “Moves like Jagger”, групи Maroon 5. Та й взагалі ми любимо рок, — каже Микола. — Крім меблів для дому, кав’ярень, офісів, виготовляємо ще й підставки, тарілки, світильники — різні елементи для дому.
Деревом я почав займатися 3-4 роки тому. Просто стало мені це цікаво: в якийсь момент захотів щось виготовляти руками. Зробив собі таке хобі, але з часом воно стало дорогим — інструменти були недешевими. З часом з’явилися замовлення на мої вироби, потім друзі відкривали спортзал і попросили зробити бар-стійку. Я такого ще не робив: посидів, подумав, як її краще виготовити та зробив. Після цього пішли замовлення на такі габаритні речі.
Тепер працюю з помічником вдвох. Дуже любимо комплексні замовлення — коли, наприклад, треба облаштувати кав’ярню. Ми робимо туди столи, стільці, бар-стійку, полички, освітлення — щоб усе було в одному стилі. Так ми зробили для кав’ярні Simple в провулку “Гірчичне зерно”, для Muffin Cafe на Легоцького. Тепер зробили меблі вже для другого залу в Рахові.
— В Рахові? Як вони про вас дізналися?
— Це батьки наших друзів. Найкраще працює сарафанне радіо. Вони приїхали в Ужгород, подивилися на наші зразки, їх все влаштувало і вони замовили нам роботу. Кажуть, що в Рахові дерево є, а майстрів нема… Всі, мовляв, працюють примітивно і переважно ріжуть, сушать і відправляють за кордон… Так простіше працювати. І потім нерідко меблі з нашої ж деревини, але вже набагато дорожчі, повертаються до нас. Кінцевий продукт у нас не хочуть робити.
Взагалі ринок сировини в нас доволі важкий, тому що не можна прийти в меблевий супермаркет, як на Заході, і купити, наприклад, готову обрізну дошку, з якої можна щось зробити. Ні. Ти мусиш замовити дошку на сушці, тобі її привозять і тільки так можеш починати працювати.
— Не плануєте заповнити цю нішу? Які у вас плани взагалі?
— Не планую, тому що сидіти на 2-3 стільцях — це забагато. Плануємо робити те, що й робимо, розширити асортимент продукції, поступово виходити на всеукраїнський та міжнародний ринок.
Ми й так виросли серйозно — за 3 роки з майстерні в 50 квадратів ми виросли у майстерню в майже 200 кв.м. У нас з’явилося 3D-фрезерування, лазерне гравіювання, лазерна різьба. Основна наша мрія, завдання і план — виготовляти свій продукт і його реалізовувати. Бути незалежними від забаганок клієнта, які можуть тобі інколи не подобатися, або ти розумієш, що робити меблі так, як він забажав — недобре і нераціонально.
Не хочу дуже хвалитися, але всі наші клієнти дослухаються до нашої думки та довіряють нашому досвіду. Ми надаємо перевагу роботі з бізнесом, а не з приватними замовниками. У кожного свій смак, своє бачення, а бізнес хоче встигати за трендами та робити щось нове, тому що йому потрібно залучати клієнта, і нам це також цікаво. Ми можемо зробити меблі ергономічними, попередньо все це промальовуємо, узгоджуємо із замовником усі деталі — де буде стояти кавоварка, мікрохвильовка, льодогенератор, як воно підключатиметься, чи не виникнуть складнощі з сантехнікою і доступом, чи буде зручно для роботи тощо. Все це ми проговорюємо із замовником заздалегідь і тоді стає простіше працювати.
Якщо клієнт до нашої думки не дослухається і ніяк не змінює свого бачення, ми відмовляємося від замовлення. Це питання репутації. Наші ж клієнти, навпаки, коли радять нас знайомим, то додають, щоб вони дослухалися до наших порад і рекомендацій.
Я не кажу, що ми завжди праві та все знаємо, тому що буває таке, що ми приходимо на місце і зіштовхуємося з якоюсь особливістю приміщення чи замовленням, з якими раніше не стикалися. Ми приймаємо цей виклик, обдумуємо його, узгоджуємо із замовником і тоді беремося до роботи.
Крім того, у планах розширити штат. Зараз нас двоє з помічником, він недавно почав працювати. Є ще в нас партнери, в яких ми заготовляємо дошку, які допомагають нам на різних етапах виробництва. Тепер ми почали виготовляти речі, які мають бути завжди в наявності на складі і які можна купити через сайт. Якщо приходить велике замовлення, то на 3-4 тижні зупиняється робота над дрібнішими виробами, тож має бути людина, яка постійно це контролюватиме.
Тепер, коли почалися відключення світла, не можна гарантувати людині, що вона матиме роботу. У нас погодинна оплата, і тут треба вирішити — ризикнути взяти людину із постійним питанням, чи матиме вона можливість працювати, чи не брати нікого, бо через відсутність електроенергії не буде роботи.
— Генератор не купуєте?
— Маємо генератор, але він поки що не тягне все обладнання. В нас дорогий станок на комп’ютерному управлінні, і на нього потрібен сильніший генератор. Тому зараз дозбируємо на нього кошти. Надіємося на ЗСУ, на обленерго і ні разу ще не скаржилися. Є світло — беремося активно до роботи, немає світла — вмикаємо генератор і робимо, що можемо. Єдине, що через це збиваються всі терміни…
— Звідки берете дерево?
— Це наша, закарпатська деревина, працюємо переважно з буком і ясенем. Вважаю, що в ясена одна з найкрасивіших деревин, а бук м’якший і підходить нам для виробництва більшості нашої продукції.
Інколи трапляється красивий кусок дуба, і тоді виготовляємо щось цікаве. В тестя на горищі я якось знайшов 4 дуже старі бруска дуба, покриті старезним шаром фарби. Ми їх почистили і зробили з них колекцію світильників.
Інколи купуємо оливу, горіх. На складі в мене є поличка, забита різними цікавими зразками деревини. Ніхто не знає, що з ними робити, але свого часу той чи інший кусок дерева мені сподобався, я купив його і він там чекає свого часу.
— Чим надихаєтесь у роботі?
— Зазвичай бачу кілька цікавих фото в Pinterest, маю уявлення того, що б я хотів мати вдома (оскільки всі вироби, які я зробив, першою випробовує моя дружина), і щось з цього всього роблю своє. У друзів вдома побачив підставку у формі листка, вона мені сподобалась. Прийшов додому, намалював 3D-модель, яка абсолютно відрізнялася від побаченого, і тепер у нас на сайті продається така таця.
— То ваш перший критик — дружина?
— Ні, вона не критикує. Скоріше випробовує, тестує. Якось ми зробили одну тарілку, Наталка її раз помила і виявилось, що покриття на ній невдале — ми замінили його.
А бувають інші ситуації. Я тепер зробив лінійку комодів, і перший такий комод зробив додому. Дружина рік чекала, щоб я його зробив (усміхається): я носив його в голові, цей образ, дуже довго. Намалював, показав Наталці, а вона якось засумнівалася в тому, чи добре воно буде. Я її послухав, але вже зробив так, як собі вималював у голові, з цим орнаментом — алатир (найпоширеніший символ у слов’янській орнаментальній графіці, геометрична композиція з восьми ромбів, спрямованих одним з кінців до спільного центру. Є сакральним символом для українців, — авт.). І коли комод був готовий і з’явився в нас дома, вона сказала, що це найкраще, що вона коли-небудь бачила серед усіх комодів!..
Всі її сумніви та зауваження я сприймаю дуже серйозно, все ще раз зважую і перевіряю, чи дійсно все добре і правильно.
Я дуже не люблю рутинну роботу… Перший листок я зроблю з таким захватом, що мене не можна відірвати. Буду сидіти над ним годинами, якщо треба, зроблю його досконало, а вже наступні робити мені з кожним наступним листком все нудніше… Їх робити вже не так цікаво. Тому я розробляю 10-15 видів товарів і запускаю їх у серійне виробництво. Далі їх робить мій помічник. Якщо треба зробити тисячу якихось деталей, то я на 10-й починаю вже дрімати і мені це стає нецікаво; я відчуваю, що починаю деградувати. Я кайфую від створення нового продукту: продумати, як його найкраще спроєктувати, вирізати, це має бути швидкий, ефективний, раціональний процес.
— Ви перфекціоніст?
— Інколи аж занадто!.. Буває, в якомусь справді хорошому виробі я знайду кілька дрібних помилок і заховаю його від усіх. А потім хтось його знаходить і приходить просто в захват від того, яка це гарна і класна річ, а про неї ніхто не знає…
— Знаю, що крім дерева, ви цікавитеся і спортом. І стояли біля витоків нашого Перечинського півмарафону?
— Перший Перечинський півмарафон відбувся, якщо не помиляюся, в 2016 році. Його організував Міша Барник і я допомагав йому робити візуалізацію проєкту — робив медалі, виготовляв таблички Старт-Фініш. Сам бігати я почав аж у 2020-му. До речі, Перечинський марафон я так ні разу і не пробіг, бо у 2020-му вже була пандемія і півмарафон не проводився.
Але його дистанцію — 22,195 км, з центру Ужгорода до пам’ятника Федору Фекеті в Перечині — я подолав. В один прекрасний день я зранку вибіг з Ужгорода, по дорозі подзвонив Міші і кажу: пішли каву пити! Він каже: пішли, а куди? — Так до тебе, я біжу в Перечин! (сміється). Ми біля Фекети зустрілися, випили каву і кум мене потім привіз в Ужгород.
Я пробіг його єдиний раз, і біг десь трохи більше 2 годин. Задав собі нормальний темп, став потім біля ведмедів, попив водички… Круто було.
Але марафони чи півмарафони мені бігти нудно: весь час один маршрут, рівнина, машини, ніякої новизни. Я почав бігати трейли (забіги по горах, по природному ландшафту, на яких асфальтованого покриття немає зовсім або ж воно мінімальне). Коли біжиш 25 км, ще й з підйомом у 1600 м. Так ми бігали на Гимбу, Чорногору, Петрос.
Прийшов потім похвалитися Міші, а він запропонував зробити якийсь закарпатський трейл. Так ми запустили Runa-RUN — перший трейловий забіг Перечинщини — на полонину Руну (1479 м). Проводили його два роки, цього року (2022) не бігли, бо були активні бойові дії. Наступного, сподіваюся, все ж проведемо.
Перший наш забіг був дуже екстремальний: був страшний дощ, нас тоді бігло чоловік 250, але всі прибігли з таким величезним кайфом! Дуже красивий був маршрут. Ми коли його прокладали, то 4 рази пробігли його, розчистили бігову трасу, де це потрібно було, і жодного разу не змокли! На другий рік погода вже була чудова і ми розробили другий маршрут, майже через усі водоспади Перечинщини.
В планах у нас ще один маршрут — ультра, довший на 48 км за нинішній максимальний, цього року не змогли його втілити, але все попереду. Чекаємо, щоб пробігти півмарафон у Маріуполі, відбудованому після перемоги. Щоб там уже було таке життя, щоб вони планували півмарафони.
— Ви їздили на схід кілька разів, так?
— Так, з Андрієм Любкою був уже в 5 поїздках. Я обожнюю ці поїздки. По-перше, ми веземо хлопцям необхідні речі — автомобілі і ще те, що вони скажуть. По-друге, спілкуємося з ними і це для них свіжий потік інформації, новини з дому, нові співрозмовники, це для них дуже цінно! По-третє, такі поїздки добре тебе приземляють, приводять до тями, змінюють твій світогляд. Коли ти їдеш і з друзями везете передачу для когось із знайомих воїнів, а потім ідеш до нього на похорон, а наступного дня читаєш у фейсбуці нарікання ужгородців на відключення світла, то розумієш, яка прірва у сприйнятті людей того, що відбувається…
Подолаємо ми цю біду, сумнівів точно немає. Просто треба працювати, сплачувати податки, донатити на ЗСУ і максимально робити те, що можеш. Для Jaggera тепер непроста ситуація — не можна нічого надовго прогнозувати, але ми беремо ті замовлення, які зможемо виконати і коли відключають світло — працюємо на тому невеликому генераторі, який у нас є. Але рук ми не опускаємо і не нарікаємо.
Зоряна Попович, Varosh
Фото Наталі Радченко
